Совеня

Заступниця командира роти з психологічної підтримки персоналу

До повномасштабного вторгнення моє життя було активним і насиченим. Я навчалася у двох вишах — в Академії сухопутних військ та в Університеті безпеки життєдіяльності, де вивчала психологію. Ця сфера завжди мене цікавила, бо мені важливо розуміти людей, їхні емоції й поведінку.

Після навчання я з подругою відкрила салон краси, працювала майстром манікюру. Це було моє творче місце сили, де я допомагала жінкам відчувати себе впевнено. Паралельно займалася спортом, проводила групові тренування, адже спорт завжди був частиною мого життя. Любила рух, силу, командний дух.

У дитинстві я мріяла працювати у поліції. Хотіла захищати людей і бути там, де важливо діяти. Мені завжди були близькі поняття справедливості, дисципліни та відповідальності. І, напевно, ця дитяча мрія частково здійснилась навіть в краще русло — бо я стала військовою. 

Я завжди мріяла про активне, насичене життя — подорожі, гори, пригоди. Хотіла побачити світ, і частково це вдалося: відвідала кілька країн, піднялася на багато карпатських вершин. Але вірю, що головні подорожі ще попереду. Я прагну побачити світ, побувати в різних країнах, піднятися ще на не одну вершину, хочу будиночок в горах. І головне — щоб поруч були близькі, щоб було тихо, спокійно і мирно.

При цьому мене завжди приваблював екстрим. Стрибки з парашутом стали одним із тих досвідів, які змінюють світогляд. У моменти, коли летиш у повітрі, немає страху — є тільки свобода.  Поки в мене вісім стрибків, але сподіваюсь, я зможу повернутися в небо Так само люблю гори, я піднялася на багато вершин і кожна з них — це маленька перемога над собою…

 Десятирічній собі я сказала б: «Не бійся. Навіть коли буде важко — не здавайся. Усе, що ти переживеш, зробить тебе сильнішою. Ти зможеш більше, ніж уявляєш. Ти сильна. Не сумнівайся в собі, навіть коли все здається неможливим. У тебе буде непростий шлях, але кожен його крок — не випадковий. І навіть біль колись перетвориться на силу».

Найкращий день — коли я після довгої розлуки можеш обійняти свого чоловіка, рідних. У такі момент ніби зупиняється час. Всі страхи, біль, втома зникають, стає спокійно і добре.

Я б’юся заради своєї дитини. За те, щоб син жив у вільній країні, без страху і війни. І за тих, хто не повернувся — щоб їхня жертва мала сенс. Ми всі боремось за життя, за любов і за майбутнє.

Тихий

Начальник ремонтної майстерні 21-го полку безпілотних систем

До повномасштабної війни я працював ІТ-сапортом в ІТ-відділі «Аврори». Паралельно навчався — у 2022 році якраз закінчував 5 курс. 

В дитинстві ким тільки не хотів стати — наприклад, далекобійником, щоби кататися по світу. Потім начитався про нафтовиків на нафтовидобувних вишках в морях/океанах і прагнув працювати в таких екстремальних умовах. Актором хотів бути, в шкільні роки був ведучим шкільних заходів.

Ще у дитинстві мріяв про собаку. Мені її дійсно подарували — велика класна порода, московська сторожова — це як сенбернар, але морда у чорних веснянках. Однак тоді я був ще малим і безвідповідальним, тому поступово собака стала батьків, а не моя. Тепер надолужую в дорослому віці. 

Завжди любив власними руками збирати всяке, щось лагодити. Робив пістолетики, якісь самопали. Ходив у табори Пласта.

Собі маленькому я б сказав: «Не бійся і слухай своє серце. Як в Антуана де Сент-Екзюпері — найкраще бачить тільки серце, очима найголовнішого не побачиш». Але і порадив би не сприймати все аж надто близько до цього самого серця. 

І в мирний час, і зараз у мене є мрія про пасивний дохід або дистанційну роботу, які б дозволили купити будинок на колесах і обʼїздити на ньому Америку. Хочу побувати в кожному зі штатів, побачити Єллоустоун, Великий каньйон, і все-все інше.

Найкращий день під час повномасштабки — коли закохався.

Мені важко сформулювати одну причину, чому я б’юся. За майже чотири роки уявлення, ідеали й мотивація сильно видозмінилися. Мотивація не зменшилась, просто змінилися пріоритети. На початку це можна назвати шилом у дупі й банальним юнацьким максималізмом. Але й зараз я не змінив би те рішення і пройшов би той свій шлях ще раз. Бо тут, на війні, я зустрів найкращих людей, отримав найкращий у житті досвід, реалізував себе.

Загалом я бʼюсь заради себе, заради власного сумління і своїх переконань. На зламі історії я хочу бути не об’єктом, а суб’єктом, активним учасником на праведному боці. Заради майбутнього країни й тих людей, які стали для мене рідними й дорогими. Я тут заради тих, хто бився поруч, хто загинув, і хто продовжує. 

Мене мотивує й те, коли я бачу, у що перетворився ентузіазм небагатьох людей, в яких мало хто вірив — він перетворився у цілий підрозділ. Підрозділ зі славою, яку ми заробили. Приємно відчувати, що ти жив не дарма. І от заради цього відчуття теж варто продовжувати — бо справа ще не закінчена.

Ехо

Інструктор навчально-штурмової роти

До 2022-го я працював за баром. Навіть не просто працював, я жив баром. Знаю, як розібрати й зібрати кавомашину до кожного гвинтика і який напій якому гостю краще підійде цього вечора. Можу за запахом розібрати регіон походження практично кожного вина, хоч і не памʼятаю, коли востаннє вживав алкоголь. Моя робота — це було і моє захоплення. Поки не почалась повномасштабка, в мене було класне життя. 

Я планував відкрити власний заклад. Подався на грант, виграв його, але скористатися цими грошима не встиг, оскільки почалося повномасштабне вторгнення. Проте ця мрія досі живе.

Собі 10-річному я б сказав: йди в армію раніше. І у виш вступай на військову справу. Хоча в дитинстві ким тільки не хотів стати: черепашкою-ніндзя, поліцейським (бог відвів), бізнесменом.

Чому я б’юся? Щось всередині мене повело у військкомат — і я гадки не мав, що мене чекає далі, одразу погодився на штурмовика. Моя дружина у війську, мій батько у війську. Частина моєї рідні опинились в окупації, змогли виїхати. Зараз я на своїй Харківщині, на яку приїздив до бабусі в дитинстві, дивлюсь, як її руйнують. Я можу ще багато чого сказати. Але на це не вистачить ні часу, ні сил, ні памʼяті.

Пуля

Командир екіпажу/розрахунку наземних роботизованих комплексів

До повномасштабного вторгнення я навчалась в університеті, працювала, була учасницею громадської організації центурія. Хотіла стати художницею або дизайнеркою.

Завжди марила крутими машинами, любила допомагати батьку в гаражі з ремонтом, мріяла про те, щоб купити собі власну автівку — і ця мрія здійснилася. Дуже любила малювати фарбами, ручками, олівцем, малювала всюди й все. Обожнювала робити щось своїми руками, втілювати якісь ідеї в життя.

Собі десятирічній я б сказала: «Бачиш ціль — не дивись на перешкоди, не давай нікому впливати на твої рішення в майбутньому, роби те, що відчуваєш правильним».

Після завершення війни хотіла б подорожувати, підкорювати гірські вершини, перетинати моря та океани, знайомитися зі століттями історії, прописаними в архітектурі прекрасних міст, стрибнути з парашутом — і багато іншого.

Конкретного найкращого дня за час повномасштабного вторгнення у мене немає. Найкращі дні — це вогневі полігони з побратимами або коли просто збираємось компанією, хлопці розповідають свої історії, ми спілкуємося, сміємося.

Я б’юся заради майбутнього.

Софія

Медик розвідувального батальйону

На початку повномасштабного вторгнення я вчилася в школі та готувалася до вступу в університет. Мені було 16, тож загалом я жила доволі звичне підліткове життя: подорожувала, вчилася, влітку їздила на військові вишколи з наметами. Оскільки батьки були ветеранами АТО, вони намагалися підготувати мене до найгіршого сценарію, хоч і мріяли, щоб я цієї війни не застала. Любила посиденьки з друзями батьків, слухати їхні фронтові історії. Мене змалку оточували військові, я зростала в цьому середовищі, тож, гадаю, це сильно вплинуло на мій світогляд.

Я навіть точно не пам’ятаю, ким хотіла стати в дитинстві. Було багато різних зацікавлень — від польотів до археології. Нічого конкретного так і не обрала. Та й не думаю, що маю зупинитись на чомусь одному. 

У мене змалечку був великий список речей, які я хочу встигнути за життя. Одним із них було підкорити небо та бодай трохи пов’язати своє життя з авіацією. Життя обернулося цікаво: за кілька років це здійснилося, а люди, якими я надихалася, стали моїми друзями й допомогли мені в досягненні мрії. Мені дали змогу навчитися літати й вступити до льотної школи. Зараз я займаюся іншими справами, і востаннє літала майже рік тому, але досі згадую, яким чудовим був той період. Можливо, він ще повернеться.

Раніше я цікавилася історією — тому й хотіла займатися археологією. Мені також подобалась архітектура, тому я досі мрію купити старовинний будинок і реставрувати його після війни, бо українська архітектурна спадщина помирає через час, недбалість і небажання її зберігати.

Я не знаю, що сказала б собі маленькій. У дитинстві я дуже ображалася, що йде війна, батьки в АТО, а всі вдають, ніби цього немає, це десь далеко і їх не стосується. Певно, порадила б собі сприймати це легше, бо все одно скоро всі мене зрозуміють, і, на жаль, через це доведеться пройти багатьом, бо війна виявиться ближче, ніж всі думали. 

Найкращий день за час повномасштабного вторгнення — коли я зустріла кохання. Це буквально єдина хороша і найбільш вартісна річ, яку ми віднайшли під час війни.

Заради чого я б’юся? Родина для мене завжди була найважливішим. Донецька область ніби обʼєднує мене з моїми батьками, адже вони їздили тими ж дорогами у 2014 в АТО і саме тут я ніби відчуваю звʼязок з ними, попри те, що ми далеко один від одного. Ці території стали для мене свого роду сакральними. Назви населених пунктів, які я чула змалку і які закарбувались в памʼяті. Тож — заради сім’ї та місць, які стали для нас такими дорогими серцю.

Антон

Командир взводу розвідки та корегування 1 механізованого батальйону

До повномасштабного вторгнення працював провідним інженером на Центральному гірничо-збагачувальному комбінаті. Як і всі, планували із сім’єю життя, але до нас постукала війна. Тому взяв зброю і пішов захищати країну.

В дитинстві дивився багато бойовиків, тому хотів стати спецпризначенцем або суперполіцейським, який би знищував ворогів і боровся за справедливість. Ще дуже любив запальнички. Коли приїжджав до діда, він завжди мені давав свою колекцію — я був найщасливішим хлопцем на землі. Це перенеслося і в доросле життя — збираю запальнички. При тому, що я не курю.

Я сказав би тому малому хлопцю, собі десятирічному: приймай всі виклики, які тобі дає життя, приймай відповідальність і досягай нових вершин.

У мене є дві мрії мирного часу. Одна маленька, друга — глобальна. Перша — хочеться відпочити зі своєю сім’єю, проїхатися світом, побачити щось нове, дізнатися те, чого не знаю. Друга — це відбудувати нашу державу, зробити її найміцнішою, найтехнологічнішою, зробити так, щоб наші люди залишалися в країні, а не виїжджали за кордон. Зробити так, як ми мріяли в дитинстві — що в нас супергарна, розвинена країна і що в нас все буде добре.

За час повномасштабного вторгнення у мене є найгірший і найкращий день одночасно. 25 січня 2023 року я отримав поранення. За пару днів до цього жінка прислала мені хрестик і попросила його одягнути. Я не супер вірянин, але так і зробив. Коли я отримав поранення, то уламок мені прилетів прямо в той хрестик — його роздробило, загнало під шкіру. Хрестик дістали вже в госпіталі.

Тоха

Заступник командира Першого механізованого батальйону

До повномасштабного вторгнення я був тренером та професійним бійцем ММА. 

В дитинстві дуже подобалось читати пригодницькі книги та дивитись фільми про піратів чи інших авантюристів — я й сам хотів стати піратом. Мріяв про далекі країни та пригоди. Та й зараз мрію про кругосвітню подорож.

Я б побажав собі десятирічному йти тим самим шляхом, що я пройшов. Робити ті самі помилки, бо все, що зі мною відбувалося за ці роки, привело мене туди, де я зараз.

Найкращий день за весь час повномасштабного вторгнення — коли я був у госпіталі після поранення й дізнався, що майже всі мої хлопці вийшли з оточеного населеного пункту.

Я продовжую битися, тому що я воїн. Воїн — це не звання, а генетичний код. Воїн має бути там, де битва.