Богдан Хмельницький погрожує булавою Москві

Пам’ятник українському гетьману на Софійській площі відкрили в липні 1888 року. До речі, завдяки краудфандингу — гроші на нього збирали по всій імперії. Початковий варіант скульптурної групи був більш своєрідним: наприклад, кінь гетьмана скидав з постаменту тодішніх геополітичних ворогів — польського шляхтича, єврейського підприємця та єзуїта. Але зрештою через нестачу коштів і міркування зародкової політкоректності композицію вирішили спростити, і на постаменті залишився лише Хмельницький.

Утім, за геополітичну актуальність залишили відповідати булаву гетьмана — за задумом вона мала загрозливо стирчати в бік недружньої Польщі. Але виявилося, що якщо булаву спрямувати в той бік, то в інший стирчить дещо інше — зад коня. І тут, за легендою, вийшло дуже незручно, бо з протилежного боку від Польщі зовсім поруч опинилася Софія Київська, і їй таке видовище було ні до чого. Після цього всю композицію розвернули, і гетьман став загрожувати ні в чому тоді не винній Швеції.

А от на Москву, всупереч загальноприйнятій думці, що він махає в той бік, мовляв, хлопці, нам туди, — Богдан Хмельницький ніколи не вказував.

До речі, цей пам’ятник є в нашому наборі листівок «Київ воєнний». Ні на що не натякаємо, але, здається, хороший подарунок на День столиці!

Кафе «Ярославна»

У будь-якій світській столичній бесіді можна кинути: «До речі про президентські вибори в Індонезії — все ж у “Ярославні” біля Золотих воріт найсмачніша випічка!» — і вам тут же покивають на знак згоди. Бо один із найстаріших київських закладів дійсно тішить і якістю, і цінами.

Але кивати при цьому зовсім недоречно, бо на Ярославовому валу немає закладу «Ярославна». Дешеві й смачні пиріжки роблять у пекарні під назвою «Ярослава», в яку дуже багато киян навіщось додають літеру «Н». Утім, це говорить лише про їхню начитаність і те, що вони напам’ять знають знаменитий «Плач Ярославни» авторства Тараса Шевченка. Приблизно такий самий плач, який долинає з боку Ярвалу, коли в будь-якій світській столичній бесіді ви недбало кидаєте: «Все ж у “Ярославні” біля Золотих воріт найсмачніша випічка!»

Лиса гора — лиса

Лисими, тобто без дерев, в різний час називали височини в протилежних кінцях Києва: від яру, де тепер їздить фунікулер, до місцевості між Микільською слобідкою та Воскресенкою. Але головна Лиса гора — це все ж історична місцевість біля річки Либідь, поруч з вулицями Лисогірською та Бескидською.

Колись ця гора дійсно не могла похизуватися особливою рослинністю, тому й стала Лисою — давні слов’яни часто вирубували ліс на височинах, щоби влаштовувати там капища. Щоправда, тепер на цьому місці не лише тріумфують дерева, а і є купа рослин з Червоної книги.

Та й загалом історія цієї місцевості славетна. Колись там проводили язичницькі обряди, а потім ченці Печерського монастиря поставили на горі пасіки. Але наприкінці XIX століття територію викупила міська влада, щоби звести фортецю. У 1872 році почалося будівництво, і в підсумку на Лисій горі облаштували потужну оборонну систему, залишки якої там можна знайти й досі (до речі, там же чисто теоретично можна знайти й останки — бо в цьому місці страчували й хоронили злочинців, наприклад, вбивцю прем’єра Російської імперії Петра Столипіна — анархіста Дмитра Багрова).

Останніми роками на Лисій горі регулярно проходять зібрання різноманітних неоязичників, толкіністів, неформалів і просто туристів. Хай там як, нині це лісопарк у межах міста. А лісопарки лисими не бувають.

Каштани, до речі, на Лисій горі теж можна знайти. А шукати наш светр, присвячений головному київському дереву, довго не треба — ось він! Купуйте собі або на подарунок.

Золоті ворота — це ті самі

Одна з найвідоміших історичних пам’яток міста — насправді не ті самі автентичні стародавні ворота. Це реконструкція, яку звели в 1982 році до 1500-річчя Києва (хоча щодо півторатисячолітньої історії міста в археологів є багато питань). При цьому коли ворота вирішили відновити, точної інформації про їхній первісний вигляд було вже дуже мало. Більшість деталей — здогадки на основі письмових джерел і аналогій з іншими укріпленнями того часу.

Оригінальні Золоті ворота були збудовані у 11 столітті за князя Ярослава Мудрого і слугували головним входом до Києва. Їх порівнюють із подібними брамами у Константинополі, але як саме вони виглядали — точно невідомо. До 1980-х від воріт залишилися лише руїни, які продовжували страждати від опадів та ерозії. Тож над ними й вирішили звести павільйон. А от нюанси цієї конструкції викликали суперечки — хтось вважав, що краще зберегти лише автентичні рештки, а хтось підтримував ідею «відтворити велич Києва». У результаті вийшла споруда, яка є радше пам’ятником уявленню про те, як це могло виглядати.

Замок Річарда якось пов’язаний з англійським королем Левове Серце

Один із найвідоміших будинків Києва було збудовано на Андріївському узвозі у 1902–1904 роках як прибутковий дім — тобто призначений для здачі квартир в оренду. Через особливості вентиляції й, за деякими даними, підступно вкладену в труби яєчну шкаралупу, в будівлі іноді лунали підозрілі звуки. Але мешканці одразу зрозуміли: справа не у вентиляції, а в привидах. Проте все одно жили поруч із цією нежитю. У радянський час у будинку були комуналки, а згодом в його реставрацію вкладали гроші іноземні інвестори. Щоправда, невдовзі їхній інтерес випарувався, і останніми роками будинок пустує.

А от англійський монарх Річард Левове Серце до зведення своєї київської резиденції не дожив якихось 700 років. Натомість у середині XX століття прописався в цьому будинку дехто Річард Юрійович, де й жив понад пів століття. Там його зустрів письменник Віктор Некрасов, і був настільки вражений синтезом старого мешканця і старого дому, що назвав його Замком Річарда. Поступово так будівлю стали називати всі. А «Левове Серце» додалося якось само собою — завдяки готичним елементам в архітектурі.

Батьківщина-мати обертається і раз на рік б’є мечем по щиту

Ні. Зовсім ні. Ані механізму всередині немає, ані навіть планів щодо його встановлення ніколи не було.

Дім з химерами збудований як парі й присвячений загиблій доньці

Головний архітектор за всю історію Києва Владислав Городецький збудував Дім з химерами у 1901–1903 роках як прибутковий будинок, не забувши про кімнати й для своєї родини. З казковими істотами та різноманітними тваринами як скульптурними оздобленнями будинків у Києві було негусто, тому нова будівля поступово обросла купою міфів. Наприклад, що цей проєкт нібито став присвятою доньці архітектора, яка потонула. Найкраще цю легенду спростовувала сама Олена Владиславівна Городецька, яка прожила після цього багато років і жодного разу в житті не потонула.

А другий міф стверджує, що Дім з химерами було збудовано на спір — бо ніхто не вірив, що з інноваційних тоді бетону й цементу можна звести щось путнє. Тут теж неузгодженість, бо на той час за плечима у Владислава Городецького вже велично височіли костел св. Миколая і Караїмська кенаса на Ярославовому валу, які були збудовані саме з цих матеріалів. Тож сперечатися щодо якості бетону було якось нелогічно. А от укласти парі щодо того, що дім буде збудований на майже прямовисному урвищі — це цілком можливо. І завдяки цьому навіть сьогодні можна виграти спір, поставивши на те, що в Києві є будинок, у якому водночас і три, і шість поверхів. Бо так, є — і це саме Дім з химерами.

Київ стоїть на семи пагорбах

Позиціювання Києва як міста на семи пагорбах — річ дуже сумнівна. По-перше, тому що населених пунктів, які пишаються тим самим, по всьому світу кілька десятків, тож жодної унікальності тут і близько немає. Вікіпедія, наприклад, наводить список аж із сімдесяти, серед яких нігерійський Ібадан, вірджинський Лінчбург і, звісно, Рим (у тому числі той, що в Джорджії, США).

А ще тому, що в Києві пагорбів зовсім не сім, а півтора десятка. При цьому багато з них навіть гордо називаються горами (Андріївська, Байкова, Замкова, Лиса, Чорна, Старокиївська, Батиєва та інші), але насправді все це радше не гори, не пагорби й навіть не горбики, а проміжки між ярами. Тож правильніше було б сказати, що Київ — місто на півтора десятка проміжків між ярами.

Але ми цього не скажемо. Бо любимо Київ, скільки б пагорбів у нього не було.