В межах проєкту «Кохана, ми рятуємо людей» Platfor.ma регулярно спілкувалася з талановитими лікарями різного профілю. Спільно з ГО «Медичні лідери» ми продовжуємо цей проєкт, однак тепер концентруємося на медиках, які служать в Збройних силах. Гліб Бітюков встиг повчитися у Києві та за кордоном, працював на швидкій й допомагав рятувати Італію від пандемії коронавірусу у найгарячіші дні. А ще з 2014-го року він їздив на фронт, де проводив навчання з такмеду й безпосередньо надавав медичну допомогу. Після повномасштабного вторгнення Гліб — старший бойовий медик роти 242-го окремого батальйону Тероборони, який двічі воював під Бахмутом і був там поранений. Ми поговорили з Глібом про те, що він зрозумів після поранення, чому армії потрібна психологія та як наша військова медицина змінилася з 2014-го.

Як ви стали спочатку медиком, а потім і військовим медиком?

Ще на початку 2000-х закінчив медичний коледж, працював у Києві на швидкій допомозі. Далі зробив перерву, але з початком війни у 2014-му повернувся, бо треба було навчати хлопців надавати першу допомогу на полі бою. Та й, власне, надавати їм першу допомогу. Пізніше працював в реанімації в столичній лікарні, закінчив Тернопільський національний медичний університет, здобув медичну освіту за кордоном, закінчив магістратуру в Києво-Могилянській академії за спеціальністю менеджмент в охороні здоров’я.

А коли почалося повномасштабне вторгнення, я з моїм досвідом роботи і на полі бою, і як інструктора, не мав сумнівів, що маю робити. Питання було лише в тому, куди саме піти. Найшвидший спосіб — записатися в Тероборону. Так я і зробив.

Як в середньому виглядає робочий день військового медика?

Якщо на позиціях, то робочий день завжди, він не припиняється ніколи. Лягаєш спати, але в будь-який момент можуть розбудити і необхідно їхати на евакуацію, тому що десь є поранений. Особлива складність в тому, що треба контролювати одночасно дуже багато речей — і як правильно надати допомогу, і звідки що по тобі летить, і яким маршрутом рухатись, де стосовно цієї локації ворог. Щоби всі в екіпажі вижили, треба кожного разу все це враховувати, бо опиняєшся на новій точці.

Перепрошую, якщо це не тактовне питання, але зараз саме річниця вашого поранення. Наскільки я знаю, це сталося неподалік Бахмута під Світлодарськом у 2022-му. Ви можете про це розказати?

Я насправді навіть забув, що вже рік пройшов. Ми тоді поїхали з медичним екіпажем на евакуацію, причому навіть не на саму передову, відстань до лінії фронту була кілометр-півтора. Думали, що по наших позиціях відпрацювала авіація, тому що в той день якраз було багато літаків. Умовно, вони відбомбили і полетіли — так ми вважали. Насправді це були міномети. Тобто наших бійців побачили з дронів, навелися і розстріляли.

Коли ми приїхали на ці перепахані вибухами позиції, так само побачили і нас. Ми були без зброї у цивільній машині швидкої допомоги, на якій навіть мигалки збереглися — ну, було очевидно, що медики.

Розгребли завали, дістали людей, зробили переклик і вже збиралися їхати. Я підійшов до машини — тут і прилетіла 120-міліметрова міна. Зазвичай коли міна летить, ти її чуєш і є кілька секунд сховатися. Але коли летить прямо в тебе — звуку немає. Від осколків врятувала машина, тому що вона опинилася між вибухом і мною, а прилетіло буквально в метрі від мене. Однак вибухова хвиля цю автівку підкинула, а оскільки я намагався за нею хоч якось встигнути сховатися, вона впала на мене. Зламала таз, ребра.

Я лежав і розумів, що машину просто немає кому підняти — навколо фактично лише 300-ті. Тобто я ніби живий, але ніби й приречений. Однак прибіг мій товариш з евакуаційного екіпажу, спочатку намагався якось розхитати автомобіль, а потім просто якимось дивом за ногу висмикнув мене з-під нього.

Щоправда, тут почалися нові прильоти. Я бігати вже не міг, але по-пластунськи заліз в якусь ямку — і всі вибухи пройшли наді мною. Ну а далі вже була евакуація.

Не те щоб унікальний, на жаль, але все ж незвичайний випадок — медик зсередини бачить, як працюють всі протоколи і загалом система. Що ви можете про це сказати?

Мені свого роду пощастило, тому що поранили прямо поруч з медичним екіпажем — ну, бо я і був його частиною. Мій товариш — кваліфікований медик, тому одразу надав допомогу і викликав евакуацію по прямому каналу. В лікарні під Бахмутом працювали друзі, тож швидко теж все зробили й вже буквально за пів години я їхав в госпіталь в Дніпро. Всі екстремально важливі дії зі мною виконувалися моментально, тому я й лишився живим.

Далі Київ, два медичних заклади. Півтора місяця я був прикутий до ліжка, потім заново вчився ходити. Досі відчуваю обмеження, оскільки не можу робити все те, що міг до поранення. За рік до повномасштабного вторгнення я пробіг два марафони, півмарафони просто так зранку ганяв перед роботою. Тепер не можу. Але я лишився живий, тому точно розумію важливість вчасної і якісної допомоги на полі бою.

На Схід ви почали їздити ще у 2014-му. Як змінилася українська військова медицина з того часу?

Переважна більшість бійців тепер знають, як надавати допомогу. Бо тоді це був абсолютний нуль. Зараз як мінімум послідовність дій, але опанували вже всі. Джгути теж є практично у всіх. Медики стали професійніші, добре знають протоколи. Друга і третя ланка евакуації тепер ближче, і на них також знають, що саме вони мають робити. Тобто тепер все набагато краще. Але все ще не вистачає обладнання і спеціальних евакуаційних машин. Цивільні автівки не усюди можуть проїхати. До того ж на них часто небезпечно — я це, скажімо так, відчув на собі. Потрібна гусенична броньована техніка, а її просто немає.

А ви пам’ятаєте 2014-й і перше зіткнення саме з військовими пораненнями? Це абсолютно інше і треба переучуватися? Чи може головне не навички, а ментальна готовність?

Не абсолютно, але все ж трохи інше в плані знань. І так, зовсім інше в ментальному плані. По тобі стріляють, ти бачиш поранення, а іноді навіть не одне, а мультипоранення, кожне з яких критичне — це, звісно, відрізняється від цивільної медицини. Але адаптуватися можна навіть до цього. 

Тоді чи кожен цивільний лікар може стати хорошим лікарем військовим?

Це в першу чергу залежить від психіки. Треба розуміти, що цю лямку треба довго і важко тягнути, це не спринт, а марафон. На відміну від інших спеціальностей, коли все зробив — і можеш відпочити, якщо дозволяє ситуація. Натомість медики на чергуванні 24 години сім днів на тиждень. Військові інших спеціальностей можуть ходити на чергування, мати хоч якісь перерви. А з медиками не так. Ти медик завжди.

Плюс треба усвідомити для себе, що це цілком можливо дорога в один кінець. Як і всі інші, ти в постійній небезпеці, під обстрілами, але окрім цього медики виїжджають за пораненими, і в цей момент ти стаєш однозначною відкритою мішенню. По тобі завжди будуть стріляти — прийняти це не легко, але прийняти це треба.

У вас був центр психологічної допомоги дітям. Після поранення ви чимало наголошували на тому, що цей аспект дуже важливий і для бійців. Що можете сказати в плані роботи саме з психологічною складовою в армії?

Це великий виклик, над яким треба дуже працювати. Я досліджував, як все це відбувається в США, в Ізраїлі. Там психологічному скринінгу навчають командирів — рівня відділення, взводу, іноді навіть роти. Тобто тих, хто постійно працює з бійцями. Їхня задача — вчасно помітити, що щось не так, що людині потрібна допомога. У своєму підрозділі ми запровадили такий своєрідний центр першої психічної допомоги. Однак, наскільки я знаю, в інших частинах такого або немає, або це велика рідкість.

Це потрібно не лише через стресову реакцію як наслідок боїв чи обстрілів. Боєць місяцями знаходиться далеко від дому, постійно в контакті з одними й тими ж людьми, яких він не обирав, і не може цього змінити. Тому виникають проблеми в голові, а вирішувати їх немає кому.

Коли я був поранений, до мене у київському військовому госпіталі приходили з психологічною допомогою. Підійшла дівчина і каже: ну що, давайте поговоримо. Але я при цьому на ліжку, не можу з нього встати, а навколо мене ще п’ять людей лежать, і до деяких з них якраз прийшли родичі. Чи можу я відверто говорити в таких умовах, в натовпі? Це ж абсолютно некомфортно. Погано, коли психологічна допомога просто ось так, для галочки.

Війна загострює ті проблеми, які були у людей раніше. У нас не заведено звертатися до психотерапевтів. Хоча це так само нормально, як відвідувати стоматолога чи терапевта. Тому в Україні велика кількість людей з психологічними проблемами, а коли вони потрапляють в армію, все це лише загострюється.

А які історії цієї війни вас вразили найбільше? 

В роботу медиків входить в тому числі й вивіз тіл з поля бою. Я мав знайти документи загиблих, тому доводилося дивитися кишені. І в одного хлопця поруч з документами лежала іграшка з кіндер-сюрприза. Мабуть, у нього була маленька дитина, яка дала цю фігурку як талісман. Тоді я уявив його маленьку дитину, яка чекає батька, уявив багато тих щасливих моментів, яким тепер не доведеться статися. Їхні посмішки, їхнє майбутнє без майбутнього.

Ви стояли під Бахмутом. Думаю, у кожного в Україні є своя маленька історія про це місто — а, ймовірно, є в у мільйонів людей по всьому світу. Що для вас Бахмут?

Коли я приїхав у свій підрозділ, там було дві евакуаційні машини. І обидві дуже швидко вийшли з ладу — однак через обстріл, друга просто зламалася. Мій екіпаж лишився єдиним на нашій волонтерській автівці. 

Після поранення я страждав не тільки тому, що це було фізично боляче. А й тому, що я вилетів з екіпажу, з підрозділу. Я став -1. Я більше не міг рятувати 300-х, я сам став 300-м. На цій ділянці не лишилося еваків. А у мене натомість лишилося відчуття, чогось не звершеного, невиконаної місії, відчуття, що я щось недоробив. Було соромно.

Через поранення я лікувався близько п’яти місяців. І повернення у Бахмут стало для мене можливістю «доробити» те, що почав робити раніше.

Ви розповідаєте про війну своїм знайомим?

Не з власної ініціативи. Якщо я на війні, це не означає, що всі мають мене вислухати. Коли зустрічаємося зі знайомими, то говоримо про різні речі, я радий цьому. Якщо запитують про армію — я розповідаю. Але, здається, вони від цього відчувають свою провину, що я там, а вони ні. Це неправильно. Не всі мають бути на війні. Люди поза фронтом можуть отримувати не менше гострих стресових реакцій, ніж на війні. І в тилу може бути ПТСР. Тому я просто не акцентую на всьому цьому увагу.

А що ви хотіли б розповісти про нашу боротьбу всьому світу?

Дуже просто: це боротьба не лише за незалежність. Це боротьба проти жорстокого і тоталітарного суспільства за право існувати. І ми переможемо. У нас немає іншого вибору.