ВОЛОДИМИР

Мені було років вісім, і батьки, йдучи на роботу, залишали мене з книжкою в кріслі, а, повертаючись, знаходили в тому ж кріслі з уже дочитаною. Почалося все з Жуля Верна, Олександера Дюма, тоді була фантастика. Цілий цикл Андре Нортона «Королева сонця» про космічного торговця. Його корабель — це, коли подумати, практично прообраз Spiilka, така собі її фантазійна модель. Тоді я читав «Боги, гробниці та вчені» Керама й довгий час після того хотів бути археологом — до моменту, коли бібліотечні запаси з чотирьох книжок про археологію закінчилися, і я вирішив, що мій план-мінімум виконаний.

Я думаю про те, що саме впливає на естетичне бачення — і це завжди сума досвідів. Маю визнати — мене приваблює бруталізм 60–70-х років. Це й архітектура, й усі ті книжки з однаковими палітурками, поганими фото й чорно-білими історіями. Я памʼятаю, як купив свій перший глянець на Почайній, — це було ніби вперше спробувати МакДональдз! Увесь той яскравий потік раптом виливається на тебе одним махом. Десь серед того я побачив справді кльово зроблену книжку, яка відрізнялася від усього, що мені раніше траплялося, з написом «Дизайн» — тоді я й захотів бути дизайнером.

НАСТІЧКА

До років шести я думала, що не існує іншої літератури, крім українських народних казок, бо мені їх читала мама, хоч моя сімʼя була російськомовна. Читати й писати я вчилася за книжкою з серії казок різних народів світу — у мене були тільки угорські. 

Моє читання навіть у дорослому віці специфічне: чверть години я читаю сторінку, а тоді ще годину про неї з собою розмовляю. У дитинстві я читала важко й повільно, бо паралельно починала вигадувати власні історії. Тому вже в університеті, на японській філології, коли йшлося про десятки книжок із японської літератури, я читала вночі: лягала у ванну, щоби не заснути, й сиділа там, доки не холола вода. Або ж дорогою до університету, зовсім вдосвіта у маршрутці. Мій улюблений текст із японської літератури — «Жінка в пісках» Кобо Абе.

Загалом в університеті я відкрила для себе японську естетику. Вона дуже різниться від європейської, бо коли в нас усе ґрунтується на дуальності, діалектиці за Геґелем (комедія, трагедія; прекрасне, жахливе), то в Японії все перетікає в одну сутність. Я писала свою дипломну роботу про Сей Шьонаґон, авторку часу естетичної категорії моно-но аваре. Моно-но аваре означає чарівну закінченість речей. Найкращий приклад — букет. Для нас це обовʼязково живі квіти, які, щойно вони починають вʼянути, ми викидаємо. А для них квіти, що починають в’янути — це і є найпрекрасніший момент моно-но аваре, коли бачиш, що квітка от-от помре, і лапаєш цей стан передсмерті. У японській культурі закарбоване милування скінченністю речей.

ВОЛОДИМИР

На моє естетичне формування вплинуло пакування цигарок і пива, яке ми збирали в дитинстві. Я розставляв їх на полиці й розглядав шрифти, кольори — усе це сильно відрізнялося від сірої радянської буденності. До серйозніших книжок із вебдизайну я отримав доступ уже в зрілому віці, коли почав читати англійською. Це був мій особистий поворот від Московії на Захід, бо перед цим усе, що продиралося крізь радянщину, було російське і вторинне, перебране десь зі Штатів.

Зараз українському дизайну, на мій погляд, не вистачає професійної критики — щось на кшталт того, що можна почитати на платформі Under Consideration. Про таку критику ми думали, коли створювали «Літопис українського дизайну». До Нарбута й Кричевського ліниво застосовують одне кліше, абсолютно стираючи те, що в них є особливого. А критика насправді ж має на меті не підтвердити геніальність метрів дизайну, не повторити вчергове, що Олена Кульчицька створила «незабутню візуальну мову», а розібратися, яка в цієї мови природа.

НАСТІЧКА

Спершу ми задумали робити музей українського дизайну — на початку повномасштабного вторгнення, коли росіяни почали прицільно нищити музеї (Сковорода, Примаченко, Райко в Каховці), виникло бажання зберегти, цілком предметно і глобально. То був короткий імпульс, бо стало зрозуміло, що на це в нас немає ні фахівців, ані ресурсу, тож зрештою вийшов «Літопис». Попри те, що сама я спокійно можу читати електронні книжки, нам було важливо створити саме друкований, намацальний примірник, бо це якась наріжна потреба, коли живеш під постійною загрозою. 

Дизайн для мене є виходом за межі окресленого кола, його розуміння завжди виростає з дослідження зовнішнього світу, а не з прочитаного спеціалізованого нонфікшну. З дитинства про дизайн я знала дуже умовно — багато малювала й хотіла бути журналісткою, тобто писати для журналів, щоб мати доступ до змальованої в них реальності. Але так склалося, що до того, як я потрапила в дизайн, мене оточували фотографки, режисери, музиканти, було дуже багато фешну. Мама все дитинство водила мене музеями, я багато вивчала мистецтво, і для мене це нормальне середовище існування. Коли бачу певні форми, кольори, мотиви, одразу намагаюся відчитати референси, знайти якийсь перегук із ранішими досвідами.

ВОЛОДИМИР

Пошук книжок у нас часто перетворюється на полювання: OLX, Амазон, букіністи. Книжки з етнографії, як «Мистецтво гуцулів України», чи рідкісні видання з серій українського дизайну, сценографії — усі вони виходили дуже малими тиражами. Або, наприклад, дуже важливу для першого «Літопису» книжку про харківського дизайнера Володимира Побєдіна, якої вже давно немає в тиражі, видала його донька. То був десь 2023 рік, коли я шукав усілякі способи звʼязатися з донькою, яка на той час виїхала з Харкова, але таки продала мені один екземпляр. 

Коли працюєш чи з музейною експозицією, чи зі структурою журналу, все зводиться до вибудовування хронотопу — ти починаєш від людей, від їхніх історій. У нас не було ні першого, ні другого. Тому ми почали копати в архівах. Мене іноді вражає, як вдається витягувати цих людей прямо з забуття: починаєш із речення у Вікіпедії, а знаходиш цілу автобіографію зі світлинами. Вдається далеко не завжди, бо, наприклад, період із 90-х до 2010-х років, коли український дизайн бурхливо розвивався, просто не зафіксований. Тому доводиться обходити колами, шукати в еміграції, у старших викладачів, у тих, хто ще застав 80-ті. Усе, що тобі залишається — чіплятися за живу памʼять, збирати сучасний фольклор.

Книжки з особистої бібліотеки

НАСТІЧКА

Я люблю музеї, але ще більше музейні крамниці: велика частина моїх улюблених книжок звідти. А взагалі, коли говорити про мистецтво, то багато книжок я купую у видавництва «Taschen». Знаю, що багато мистецтвознавців його не люблять, бо це радше глянець, але мене він не раз рятував — це книжки зі справді класною критикою візуального мистецтва.

Колись я писала про Руссо, про одну з його перших картин, «Карнавальний вечір» — про неї багато згадують, але майже немає саме критики, пояснень. І щоб розібрати деталі, зрозуміти символіку, треба або їхати в музей Філадельфії та слухати екскурсовода — або от, шукати примірник «Rousseau» від «Taschen».

ВОЛОДИМИР

Моє читання подібне на книжковий тік-ток: я читаю по пʼять текстів одночасно й перемикаюся, коли втрачаю концентрацію або коли навпаки чогось стає занадто. Мені зараз складно знайти сюжет, який би затягнув, тому доводиться перескакувати кожні пʼятнадцять сторінок на іншу книжку. Остання прочитана — «Гра в перевдягання» Артема Чеха. Тепер читаю Дроня «Гемінґвей нічого не знає». Їх я б не зміг проковтнути за раз. 

НАСТІЧКА

Після університету я відкрила для себе антиутопію. Це був 2013–2014 рік, Майдан і початок війни. Мені цікаво було проживати антиутопічність у двох станах: у реальному житті й у книжках. Тоді мої улюбленим текстом був «Інший бік» Альфреда Кубіна. У світі кіно це був би або німецький експресіонізм, або ж фільм точно мусив би зняти Девід Лінч. Це книжка не про майбутнє, не про фантастичне, а про нас, замкнених у власному світобаченні.

Ще з антиутопії — улюблений Воннеґут. «Колиску для кішки» я перечитувала разів пʼять — це ніби зустріч зі старим другом. А, наприклад, «Сіддхартху» я читаю тоді, коли заходжу в кризу особистості. Поки що в мене таких було три, і тричі я перечитувала Гессе. Десь раз на п’ять років. 

ВОЛОДИМИР

У мене є книжка, яку я читаю вже приблизно четвертий рік — «Стоїцизм на кожен день» Раяна Голідея та Стівена Генсільмана. Ці двоє коментують стоїків з позиції безпечного західного життя, але на початку кожного розділу подають оригінальну цитату філософа. І коли починається їхнє тлумачення, то моє читання перетворюється на нічогеньку дискусію з ними на полях. Я вже купив собі Сенеку й Марка Аврелія, тому в комбінації це спрацьовує непогано.

НАСТІЧКА

Одна з моїх настільних книжок — «Кольори наших споминів» Мішеля Пастуро. Пастуро якимось чином вдається зберігати абсолютну свободу бути у своєму письмі егоїстом, снобом, десь гівнюком. Казати: я терпіти не можу певний синій відтінок через певний піджак із дитинства, або ж виділяти по кілька сторінок на описи банки йогурту. При тому через таку вседозволеність йому виходить буквально вмонтувати читача в історію дизайну Франції ХХ ст. От я читаю і думаю про те, що хотіла би писати десь так — від себе і щоб не обов’язково всім подобатися.

Видавництво ist publishing подарувало Настічці Жеребецькій та Володимиру Смирнову примірники «DO/Дизайн: чому краса є початком всього» Алана Мура. Це книжка про те, як зберегти посутню й довговічну творчість, що є природною здатністю людини, яку час багатозадачності й шаленого ритму поглинає й механізує.