Перші пару років після повномасштабного вторгнення був помітний кенселінг всього російського в кіно. Це дійсно так чи нам тільки здавалося? 

В таких випадках великі фестивалі роблять заяви. Коли відбувається акт агресії, культурні події мають сказати, що вони думають з цього приводу. Так і сталося у 2022 році, але проблема полягала в тому, що такі заяви все одно були «за все хороше проти всього поганого». На кшталт «так-так, зупиніть війну», але без прямого звернення саме до Росії. Тому спочатку ці позиції були розмиті, ніхто не казав точно, що відбувається й хто є винним, натомість всі були «глибоко стурбовані».

Поступово ці твердження набували певних форм. У 2023 році на відкритті Берлінале по зуму виступав Зеленський, а на сцені — німецькі політики та, зокрема, міністерка культури Клаудія Рот. Тоді яскраво і чітко проговорили все, що відбувається, позиція була дуже crystal clear. Навіть офіційний символ фестивалю — ведмідь, — був жовто-блакитним. Але це сталося за рік дуже плідної роботи людей, які або походять з України та працюють на фестивалі, або дуже співпереживають, бо мають багато друзів звідси. Саме вони пояснювали керівництву, що треба мати чітку стратегію і, як мінімум, не брати в програму російські фільми.

З іншого боку — Канни, що відбулися за три місяці після початку повномасштабного вторгнення. Фестиваль також відкривався промовою Зеленського, проте бонусом організатори зробили авіашоу. Фільмом-відкриттям був «Топ Ган», тому прив’язка очевидна, але коли ми чекаємо на F-16 і кричимо «закрийте небо!», винищувачі, що літають над головами, — жорстоке нагадування про нашу реальність. Тоді українці на фестивалі падали під стійки від страху. А організатори навіть не замислювалися про ефект, ще й грошей багацько на це шоу витратили.

Також з Каннами була така історія, що у 2022 році до програми потрапив український фільм «Бачення метелика» Максима Наконечного — і прозвучав дуже голосно на фоні вторгнення. Але водночас команда стрічки влаштовувала яскраву акцію про війну — надрукувала заблюрені таблички «Sensitive Content», ввімкнула сирену та розгорнула транспарант з написом «Росіяни вбивають українців. Ви вважаєте образливим і тривожним говорити про цей геноцид?»

Канни не люблять такі політичні демонстрації під час фестивалю. І це, як я думаю, була одна з причин, чому в наступні роки в конкурсі не з’являлося жодного українського фільму. Але цього року, на щастя, стрічка «Мілітантропос» українського продакшену «Табор» буде у каннському Двотижневику режисерів. А минулого року в програмі був фільм «Вторгнення» Сергія Лозниці, який останнім часом більше шкодить, ніж допомагає.

З ним пов’язані постійні скандали…

Він хоч і українського походження, але більше тяжіє до російської культури. Під час виступу у Каннах у 2022 році він відкрито закликав захищати російську мову, а також сказав: «Коли я чую ці заклики заборонити російські фільми, я думаю, які хороші люди ці кінематографісти. Вони жертви цієї агресії, як і ми». Він ще активно став акцентувати на тому, що він український режисер. До того Лозниця був відомим космополітом. 

Але крім нього, було багато дивного у 2022-му. Наприклад, німецькі культурні діячі, абсолютно притомні та нормальні режисери, художники, митці, підписали заяву про те, що Україні треба припинити давати зброю, бо через це продовжується війна. І це взагалі розповсюджена логіка, особливо в тих країнах, які стояли по іншій бік історії у Другій світовій. Того ж року в Австрії я спілкувалася з колегами й теж помітила таку тенденцію. Вони всі політкоректно не знали, чим займалися їхні дідусі та бабусі в 40-х роках, але «зброя — це погано».

А як ти думаєш, організатори деяких кінофестивалів свідомо уникають теми війни? Чи просто не в контексті й не розуміють, що можуть десь недостатньо підтримати або підтримати не тих?

Я не беруся експертно судити, але мені здається, що це пов’язано з походженням конкретної людини в організації події та зі зв’язками з Росією. Багато хто каже, що всередині Каннського фестивалю дуже багато російських грошей. Тому і відповідні фільми, хоч і режисерів, які вважаються опозиційними, потрапляють в програму — як-то Кіріл Серебренніков. Або спочатку вони кажуть «мистецтво поза політикою», а потім вирізають промову Мстислава Чернова на Оскарі з трансляції. 

Коли я опиняюся в міжнародних середовищах, куди з’їжджаються люди з різних країн і з різними поглядами, помічаю — все більше з них говорять про Палестину та Ізраїль. Ніби в цьому випадку прозоро видна несправедливість. Водночас люди здалеку, які не сильно розібрались в російсько-українській війні, можуть думати, що це громадянський конфлікт. Ніби ми один народ і знову білі щось не поділили з білими.

Я ж постійно кричу, що це екзистенційна війна, першочергово вбивають вчителів, журналістів, письменників, коли заходять в села та окуповують їх. Тому це не просто боротьба за територію та ресурси. Тільки тоді до людей починає доходити, що є глибші причини цієї агресії, і вона не почалася у 2022 році, навіть у 2014 році. А от у країнах, які знаходяться в безпосередній близькості від РФ, з розумінням все чудово, вони й самі відчувають імперський подих у спину й також травмовані радянською владою.

Ми якраз торкнулися теми ігрового кіно — зараз багато суперечок щодо того, чи варто взагалі в такому форматі знімати про війну. Ніби це паплюжить факти. Що ти стосовно цього думаєш?

Просто з’явилось кілька дуже поганих прикладів, тому, очевидно, що ця дискусія мала початися. Вийшов «Юрик» про Маріуполь, який сильно збурив всю маріупольську спільноту, бо перебрехав факти. Мені здається, що якщо фільммейкерки вже беруться робити фільм за реальними подіями, які відбулися нещодавно і травматичні для багатьох, треба максимально бути всередині фактів. І користуватися експертними порадами людей, які це пережили, тобто залучати до написання сценарію свідків. 

І ні в якому разі тут не можна казати: «Ну це ж художній витвір мистецтва, тому я можу допустити деякий відхід від правди». Не зовсім. Якщо ти робиш фільм на тему війни, ти мусиш бути в матеріалі. Мені здається, що ця дискусія ще ширша. Вона про те, що багато людей зараз в принципі лінується проводити ресьорч щодо будь-якої теми. І тому з’являються машини ОБСЄ в Маріуполі, яких там ніколи не було. 

Також потужна дискусія навколо фільму «Буча» Тіунова. Там був експерт, тобто це досвід реальної людини, яка долучилася до написання сценарію. Але є певні нюанси. Як-то історія цієї жінки, фотографія з червоними нігтями якої облетіла світ. З неї починається кіно як з якоїсь примовки, що виглядає як спекуляція. Фактично цей знімок відтворюється разом з кількома іншими кадрами, які нібито пояснюють, як це сталося. Але це зроблено так недолуго, що насправді паплюжить пам’ять про цю жінку. З такими моментами треба бути обережними. 

Також треба дуже добре розуміти, навіщо ти робиш фільм про війну. Надзвичайно важливим є потрапляння українських документальних стрічок на найпрестижніші фестивалі, бо вони розказують і показують, що відбувається. А в ігрового кіно має бути додана вартість, переосмислення подій, ще сенси зверху. 

А який хороший приклад є наших ігрових фільмів про війну?

Мені здається, із тих, які вийшли, — «Черкаси» Тимура Ященка. 

Я ще пам’ятаю фільм «Атлантида» Васяновича, який мене свого часу вразив. Місцями навіть було гидко його дивитися. 

І це правильно. Дійсно, «Атлантида» — дуже хороший приклад. Це фільм, який став політичним явищем у 2019 році. Стрічка починається з титру, що у 2025 році закінчилася російсько-українська війна, звісно, перемогою України. Сподіваємося, що він пророчий — у нас ще є час перевірити. Тоді фільм презентували на конкурсі «Горизонти» у Венеції, де він виграв. Новина розлетілася ЗМІ, а заголовки на кшталт «Фільм про перемогу України над Росією виграв конкурс у Венеції» просто розбурхав культурну спільноту у РФ. 

Другий фільм Васяновича «Відблиск» мені було дивитись важко, тому що у ньому режисер більше досліджує насилля. І європейським глядачам він, а також «Погані дороги» Наталії Ворожбит, далися непросто, наскільки я чула від колег. Тому що для нас це важливо — ми не маємо забувати про війну, а європейці заходять в кінозал, дивляться таке кіно, виходять з дуже великим вантажем і не розуміють, що з ним робити. 

Ми говорили про те, що після 2022 року на кінофестивалях хоч і висловлювалися загально, але прямо Росію не підтримували. Проте 2023 рік — фільм «Навальний» виграє Оскар. Чому так скоро? Хіба люди не розуміють, що це проблема? 

Один з журналістських принципів BBC — принцип неупередженості, який каже, що варто вислухати обидві сторони. У нас, українців, від цього часто око тіпається, тому що на міжнародних подіях колеги починають питати: «Ну от, а що ж росіяни?». Багато моїх українських колег в такі моменти просто вставали і йшли. Адже чому ви запитуєте про це у нас? Ми теж учасники цієї війни, запитайте, як нам з нею. Але людям хочеться зрозуміти, чому це насилля відбувається, ніби знайти причину. На фоні цього почалась велика дискусія. Хтось став сумніватися — ніби Україна, як жертва, накликала на себе цю біду. Ви ж хотіли в НАТО, ви ж хотіли до Євросоюзу, от тому Росія вирішила напасти. Але у мене в голові не вкладається, як можна виправдати бомби, які падають на міста і вбивають цивільних.  

Росія зі своєю роздутою культурою має, на жаль, великий вплив у світі. У іноземців є сантимент до Достоєвського чи Толстого, до їхнього балету тощо. РФ століттями створювала імідж про велику культуру, яку треба берегти та в разі чого рятувати. І от Навальний якраз був тією фігурою, яка колись могла б стати опозицією, що зможе перемогти зло в Росії. А воно, за думкою багатьох західних людей, сидить виключно в Кремлі. Тому на Навального були сподівання як на того рятівника, в той час, як ми знаємо історію про бутерброд і його імперські наративи (Навальний в інтерв’ю казав, що Крим тепер частина Росії й він не бутерброд, щоб його повертати. — Platfor.ma). 

Інша тема — фільм «Анора», який взяв Оскар попри те, що в головних ролях знімалися російські актори, один з яких прямо підтримує «СВО». Що це може означати? 

Що це не дуже цікавило автора-американця, якому важливішими були колорит і стилістика. Подумаймо, яку національність ще можна було обрати для героя, який є представником золотої молоді, поводиться так паскудно та егоїстично? В цьому сенсі попадання в персонажа працює, я розумію, чому вибір пав на Росію. Тим паче було б негарно пропонувати ці ролі українцям, правильно? Але нюанс в тому, що Шон Бейкер як режисер знімає кіно з доволі теплим ставленням до персонажів. І навіть якщо це герой, який викликає антипатію, глядач все одно йому співчуває. 

Але те, що «Анора» виграла Оскар — для мене дивно, хоча формат премії розважально-голосний, тому можна зрозуміти. Але її перемога на Каннах… Там було безліч достойних робіт. В такі моменти розумієш, що режисери, особливо західні, дуже далекі від нашого контексту. 

Невже організатори та журі Оскару не свідомі того, що таким чином вони ніби стають на бік агресора? 

Ні, тому що у їхньому розумінні вони стають на бік Шона Бейкера, який знімає кіно за низькі бюджети й говорить правильні речі. Він фільммейкер з народу. Тому Оскар першочергово дали йому як режисеру, а на велику частку російського у фільмі закрили очі. Це не означає, що кінопремія проти України, просто приз давали за інше. Але той факт, що «20 днів у Маріуполі» таки взяв Оскар торік, це також велика подія. Тепер скільки б Росія не робила матеріалів про історію цього міста, завжди першим буде стояти фільм Мстислава Чернова, який захищатиме наші історію, позицію і правду. 

Чи варто взагалі знімати стрічки на такі важливі, глибинні та травматичні теми як війна? Чи все одно всім цікавіший більш розважальний матеріал?

Точно є сенс, але головне завдання для кожного автора — розуміти, для чого ти знімаєш цей фільм про війну. Має бути ще щось. Наприклад, про висоту духу і те, як в найстрашніші моменти свого життя людина здатна сміятися та полегшувати страждання інших, як у «Життя прекрасне» Роберто Беніньї. Це найкращий приклад трагікомедії, вища форма кіно. 

Я ніколи, напевне, не візьмуся прямо зображати війну, бо я так її не бачила, тільки зі сторони тилової. Хоча наближалась на відстань за 20 кілометрів від лінії фронту. Але мені все одно цікаво говорити на цю тему, щобільше, мені здається, це зараз обов’язок кожного фільммейкера.

Так і з’явився твій новий фільм, «Стрічка часу»? 

Так, війна все одно контекстуально у кожному українському фільмі. «Стрічка часу» — це історія першочергово про дітей і вчителів. Звісно, там є зруйновані школи, тривоги, бомбосховища, у які спускаються учні. Але зараз є сенс знімати про життя навіть в умовах темряви, ніж постійно повертатися до болю у мистецтві. 

Наприклад, в один знімальний день ми сиділи з нашими героїнями на березі Дніпра в Черкасах. В кадрі — вони, які от-от випустяться з 11 класу, мріють про майбутнє, говорять про університет і те, як хто здав НМТ. Це була така ідеалістична картинка. А тільки тиждень тому сталася трагедія в Каховському водосховищі. І я все чекала, коли ця тема спливе, а її все немає. Вже думала натякнути на це, а потім дивлюсь, а дівчата такі чудові, в гарному сенсі наївні, сповнені надіями. Говорять про те, що на випускний треба підібрати краватку партнерові в колір сукні. І це прекрасно. Навіщо мені зараз це псувати? 

До речі, знаю, що цей фільм вперше з 1997 року для України включили до основної конкурсної програми Берлінале. Розкажи про стрічку, чому її варто глянути?

Для закордонної аудиторії це стане приводом більше цінувати те, що у неї є. Як написав один американський глядач: «American kids took american school for granted». Коли ти живеш у своєму мирному світі, то не розумієш, що безпека — це привілей. Мені здається, що багато людей, які подивляться цей фільм за кордоном, можуть прийти до розуміння нашого становища через це. Адже їхні діти спокійно ходять в школи, а для українського школяра в будь-якому куточку нашої країни це є щоденним ризиком. І коли ми показуємо дітей, які тепер вчаться на станції метро, яка спеціально обладнана для школи в Харкові, то це справді викликає сильні емоції в іноземців. Це для нас не новина, а для інших — свідчення того, як війна впливає на буденність. 

В контексті теми дітей і того, що життя продовжується, не можу не запитати про подію для всього Берлінале — ти народила сина прям під час фестивалю. Вітаю, це фантастика і якийсь знак долі для родини фільммейкерів.

Я тепер думаю, як і коли розповідати цю історію синові, щоб зберегти новизну цієї легенди та не перекладати на його плечі якісь очікування. У мене змішані почуття, тому що він народився раніше, ніж планувалося. А я, як організм, який його прийняв і виношував, мала йому забезпечити гідні умови перебування і народження. Водночас було багато стресових факторів, як перед прем’єрою фільму, так і під час. Тим паче війна на фоні також впливає на вагітність. І полегшити мій стан син міг тільки одним способом — народившись. 

Які плани на майбутнє, чи є вже ідеї наступних фільмів?

Зараз я пишу ігровий сценарій про те, що буде одразу після війни. Бо те, що нас всіх об’єднує тут, це відчуття втрати. Хтось лишився дому, хтось не може поїхати на могилу свої бабусі в окупації, у когось загинули близькі. Всі ці втрати однаково жорстко можуть переживатися людиною, а коли війна закінчиться, все спливе на поверхню. Мені б хотілося створити такий фільм, що стане якоюсь мірою психотерапевтичною основою для того, щоб поговорити одне з одним. Не закриватися від того, що існують смерть, втрата, вплив цих явищ на людину, яка продовжує жити.

Цей фільм — це моя змога зазирнути у майбутнє, де ми будемо знову в безпеці й на своїй землі. Мене часто запитують за кордоном: «Що для вас перемога?». Справедливий мир і можливість далі жити там, де ми хотіли б. Я почала писати цей сценарій ще у 2022 році й картинка постійно змінювалася. І вже зараз я дійшла до відчуття, що шкоди завдано настільки багато і це для українців такий нестерпний біль, що війна для нас не закінчиться ніколи. Навіть якщо міста вже не будуть бомбити, а люди не будуть гинути, ментально ми все ще воюватимемо.