Як ви знайомі з Сергієм Параджановим? Який у вас зв’язок? 

Я навчався на кінознавчому відділенні кінофакультету Київського театрального інституту. Це давало змогу їздити на кіностудію Довженка, де я писав репортажі про зйомки різних фільмів. А тоді вона виглядала як космічний корабель, не те, що зараз. На кіностудії Довженка знаходився найбільший в Європі знімальний павільйон. Ну і люди — трошки божевільні, тому що вони там і жили, і працювали. Сам Параджанов 10 років жив у гуртожитку кіностудії. 

Фільм «Тіні забутих предків» хоча і вийшов офіційно значно раніше, у 1965 році, тоді все одно був на слуху. Тож дипломну роботу в інституті я вирішив написати про історію створення цієї стрічки. Потім, коли став редактором кіностудії в 1972 році, почав занурюватися в виробничу атмосферу, і стало зрозуміло, як все це працює. Студентом я цього не знав і думав лише про творчість. Я зустрівся з Юрієм Іллєнком, Ларисою Кадишніковою, Сергієм Якутовичем і записав те, що вони розповідали. Звернувся до Параджанова: «Сергію Йосиповичу, пишу диплом про вас». Він каже: «Я тобі нічого розповідати не буду, бо ти нічого не зрозумієш. Але ти можеш приходити до мене додому та слухати — може щось до тебе дійде». Так і вийшло.

Які ваші перші враження від того, що ви чули у Параджанова? 

Сидів з відкритим ротом. По-перше, для працівників привозили та показували іноземні фільми. Наприклад, Федеріко Фелліні — мені дуже подобалося. Крім того, я уважно все слухав. Не все, звісно, розумів, але розвиток думки Сергія, його ставлення до тих чи інших епізодів, на які я не звертав уваги, мені відкривалися. 

Ще треба знати Сергія Йосиповича, щоб приймати його манеру спілкування. Наприклад, він зауважив, як треба пояснювати людям, що я у нього роблю: «Я буду казати, що ти просто добре заварюєш чай». А я ж вчився на кінознавчому факультеті. І коли я приходив до Параджанова, він зазначав: «От прийшов кінонезнавець». І я терпів всі ці знущання, бо воно того вартувало. 

Потім написав диплом. Хтось з викладачів інституту подзвонив до Параджанова і розповів, що я зробив таку відмінну роботу. Коли прийшов наступного разу до пана Сергія, той сказав: «Ти мені принеси диплом. Я надішлю його в Тбілісі до своїх знайомих. Вони перекладуть грузинською і хтось його й там захистить». Після цього він мене вже рекомендував так: «Прийшов молодий кінематографіст». Ставлення змінилося.

І що ще ви як молодий кінематографіст робили на студії?

Параджанов зауважив, що я «добре виконую дрібні та середні доручення». Тому зокрема я відносив його сценарії в машбюро, де їх друкували. Тоді ж не було ні комп’ютерів, ні множильної техніки. Робили 5 примірників для дирекції й редактури, а з одного я таємно знімав додаткову копію. Сергій Йосипович так погано ставився до свого архіву, що я зрозумів — колись це стане в пригоді. Тому всі ці його сценарії я копіював. І коли Параджанова заарештували, довелося переховувати ці матеріали, я тримав їх вдома. А коли Сергій вийшов, то я все йому віддав. Потім поділився матеріалами з музеями, а також з польським дослідником Янушом Газдою. Також вийшла моя збірка «Сценарії Сергія Параджанова» у видавництві «Дух і Літера». 

То ви зробили велику роботу зі збереження культурної спадщини, виходить.

Та ну, Таню. Просто там листи великих класиків валялися десь на підлозі, а Сергій на це тільки рукою махав. З них я теж робив копії. 

Що ви взагалі можете сказати про нього як про людину? Яким він був? 

Карнавальна людина. Все життя у нього було святом, карнавалом, атракціоном. Він з побуту робив мистецтво і бачив те, на що інші навіть не звертали уваги. Ну, наприклад, йде чоловік з авоською, в якій картопля, а зверху пучок зеленої цибулі. Параджанов каже: «Дивись, він несе ананас».

А ще якось запитує: «Хочеш потрапити в Амстердам до Рембрандта?»?» Звісно, я хотів. Він дає інструкцію: коли буде повний місяць, треба йти на вулицю Гончара (раніше Чкалова), там є двоповерховий будинок з дерев’яними сходами. Нині, до речі, його вже знесли. Далі треба піднятися на другий поверх і чекати. Коли місяць буде на небі, я ніби мав потрапити в Амстердам. Що ви думаєте? Я йду туди вночі. Місцеві, мабуть, вирішили, що це якийсь злодій. А там, в будинку, ці старовинні двері, скрипучі сходи й, головне, вітраж. І коли крізь вітраж потрапляло місячне сяйво, там дійсно був Амстердам. Я потім в той будинок прийшов вдень — жах. Магія відбувалася саме вночі завдяки світлу, такому ж, як на картинах
Рембрандта.

Це принцип Параджанова. Він в усьому бачив мистецтво. Також він був майстром людського спілкування. Ходити з ним на ринок було просто неможливо, він з усіма продавчинями поспілкується, до кожної людини підхід знайде. Він всім знав ціну, але нікого не ображав. І це спілкування з ним — це було занурення в постійний карнавал. Хотілося доторкнутися до цього сяйва, люди до таких особистостей тягнуться. А все тому, що Сергій не розділяв життя на побут і на творчість. 

В моїй книзі цілий розділ присвячений квартирі Параджанова, її незвичайному інтер’єру. Якось я летів у відрядження і Сергій попросив забрати невеликий презент з Києва для своїх друзів. Це була шоста ранку, я заходжу до нього, а він працює. Щось у цій маленькій квартирі на 26 метрів переміщає, рухає картини та колажі. Це ж треба вночі прокинутися й удосконалювати інтер’єр.

Чи розкривав він якісь секрети своєї творчості? 

Сам він прямо про це не говорив, але за моїми спостереженнями, він довіряв своїй інтуїції. Якщо вчора він думав, що епізод зніматиметься одним чином, і навіть намалював це, то зранку міг сказати: «Ні, буде по-іншому». Це дратувало знімальну групу, тому що кіно — це виробництво. А як з ним можна було щось планувати? Він вважав, що імпровізація — це необхідність. Що без неї не буде творчості.

Також Параджанов швидко працював над сценаріями, тому що був впевнений, що має бути імпульсивним. Якщо осяяння прийшло, то треба записувати. Часто це виливалося в щось хаотичне, тому він завжди писав на сценаріях: «Прошу за кількістю помилок не судити про автора». 

Також Параджанов досконало знав живопис. Це ще один секрет творчості — у нього була феноменальна візуальна пам’ять. Наприклад, він любив Музей Західного мистецтва, зараз це Ханенків, і пам’ятав буквально все, що і де там знаходилося. Якось каже мені: «Ти бачив там Кассоне?» Я перепитую: «Що це?». Він: «Це, різна ренесансна скриня, стоїть там внизу». Я побіг — дійсно, стоїть. Так само він бачив фільм, малював його, а потім знімав, не дивлячись на малюнки чи сценарій. Останній був потрібний як концептуальна річ. А те, що ми бачимо у себе в голові, насправді детально записати просто неможливо. 

Чула, що він організував великі й пишні святкування. Чи бували ви на таких подіях? 

Я не був на таких святкуваннях, але ці події, мені здається, дещо перебільшені. По-перше, квартира 26 метрів — де там розгулятися? Хоча карнавальний спосіб життя передбачав, що в нього завжди відкриті двері квартири. Та й людиною він був фантастично гостинною. У нього вдома постійно могли знаходитися кілька людей, але коли я приходив, нічого грандіозного не відбувалося.

Бачив в гостях у Сергія багато відомих особистостей: художників, скульпторів, головного балетмейстера театру опери та балету, а також головного режисера цирку. Параджанов дуже любив цирк і казав, що це мистецтво, де не можна халтурити. Помилишся — загинеш. Сам він був пластичним і показував незвичайні циркові номери. Смішно було, коли він зображував дресувальницю з дуже великим бюстом, з якого потім починають вилітати голуби й нічого не залишається. 

Але чогось прям скандально богемного я не спостерігав. Приходили достойні люди й Сергій організовував відповідний прийом. От і все.

З ким він розкривався найбільше? Чи були у нього прям дуже близькі люди, з якими він був сам собою? 

Григорій Гавриленко та Микола Рапай, мені здається. Сергій не дуже розповідав про своє коло спілкування. Ми навіть зараз з’ясовуємо, чи була у нього в гостях дружина тодішнього президента Франції Шарля Де Голля. Це складно довести. Вона була в Києві один день, був офіційний протокол — і там я цієї інформації не знайшов. Але від самого Сергія я не чув. Я навіть спитав у Романа Балаяна, який працював тоді його асистентом — і він не знає.

Історія, звісно, гарна, але я не думаю, що дружину Де Голля підіймали на руках двоє хлопців на сьомий поверх. Як мінімум, їй тоді було 66 років. Ще одна версія — вона пішки йшла на сьомий поверх, а на шляху лежали пелюстки троянд та горіли свічки. Це маячня. Були ж ще радянські часи, а це дружина президента Франції. Якщо вона і завітала у гості до Параджанова, то там були перевірки і охорона. І ліфт працював.

Чи помічали ви, яке його ставлення до слави? 

Хворобливе. Після «Тіней забутих предків» він не отримав нічого. В Україні він здобув визнання тільки посмертно. Це несправедливо. Фільмів, які б отримали стільки призів на міжнародних фестивалях, на студії не було. Він хотів створити експериментальне об’єднання і керувати ним. Не дозволили. Шевченківську премію за «Тіні» тоді зарубали. Сергій сміявся, але був дуже незадоволеним.

А чи виділяв він сам особисто якусь зі своїх робіт? 

Він казав, що йому дуже подобається сценарій «Сповіді» — це історія про його дитинство. Він обожнював стрічку Федеріко Фелліні «І корабель пливе», надихався, хотів зняти щось схоже. Тому виділяв цю роботу, хоч і нереалізовану. Він зняв першу сцену для цього фільму у 1990 році й помер. І на титулі в нього є напис: «Я помер в дитинстві».

Яка найяскравіша історія вашої з Сергієм взаємодії, яка вам згадується? 

Якось я збирався поїхати до Львова — вперше, з дівчиною, все мало бути гарно. А Параджанов, який постійно наголошував, що я добре виконую дрібні та середні доручення, зауважив, що має такі для мене. Тож склав список з 23 пунктів. Але там були завдання іншого характеру — що мені обов’язково треба подивитися. Церкву Пресвятої Євхаристії, вулицю Вірменську, завісу Львівської опери роботи Генріха Семирадського тощо. Майже всі пункти виконав і тільки один — ні. У місті почалися дощі й до гуцульської церкви у селі Кривка просто не можна було дістатися. Я досі туди так і не завітав.

Також пам’ятаю іншу історію. Я жив біля Будинку письменників і ходив поруч до вчительки англійської. Вона жила на 5 поверсі, а нижче мешкали такі дві поважні пані, племінниці Тобілевича, тобто Карпенко-Карого. Я розповів про це Параджанову і той одразу дав мені завдання — роздобути їхній дореволюційний сімейний альбом. Я набрався хоробрості, підійшов до однієї з жінок і кажу: «Пані Ольго, працюю на кіностудії з відомим режисером. Чи є може у вас сімейний альбом дореволюційний з фотографіями? Кіностудія придбає». Метою було отримати знімки костюмів і аксесуарів, щоб відтворити у фільмі так, як вони справді виглядали. То пані Ольга відповіла: «Капелюхи-то ви зшиєте, але де знайдете такі обличчя?» І відмовила.

Сергій був дуже незадоволений. Сказав, що я погано просив. А він дуже любив капелюхи, вчився у капелюшній майстерні в Тбілісі, потім робив їх власноруч. 

Як ви дізналися про смерть режисера? 

Прийшов Михайло Бєліков і сказав, що Сергій помер в Єревані. Я не поїхав на похорони. Хтось із критиків написав: «А чи помер він? Це ж Параджанов». Але всі знали та бачили, що він хворів. Після заслання та в’язниці він вже мав інший вигляд. Востаннє я його побачив, коли він приїхав до Києва, ніби на обговорення сценарію. Він зупинився в студійному готелі, де якась дівчина брала в нього інтерв’ю. А Параджанов в цей час лежав на канапі, вже не міг сидіти. І в одній руці він тримав порцію морозива, а в іншій — шприці з інсуліном. Так він лікувався від діабету. 

Він щось розповідав про ув’язнення? 

Я не питав. Цієї теми я взагалі не торкаюся. 

Нині у прокат вийшов відреставрований фільм Сергія Параджанова «Колір граната». Що думаєте про нього?

Я був запрошений на показ авторської версії у 1968 році. Але цього варіанту фільму, по суті, вже немає. Тоді стрічка називалася «Саят-Нова» і її не прийняло Держкіно СРСР (Саят-Нова — вірменський поет і музикант 18 століття. — Platfor.ma). А це означало, що у студії «Вірменфільм» не буде фінансування і робота неможлива. Тому Держкіно СРСР поставило кілька вимог: назва буде «Колір гранату», а Сергій Юткевич, відомий режисер і друг Параджанова, фільм перемонтує і скоротить. Після цих маніпуляцій проєкт ухвалили. 

Проте Юткевич не тільки скорочував механічно, але й трошки переставляв деякі кадри. Але біограф Параджанова Лівон Григорян, який працював асистентом на фільмі «Саят-Нова», якимось чином зберіг вирізані шматки. І от наново змонтована стрічка поєдналася з цими фрагментами — і ця копія зараз реставрується. Але і це не зовсім те, що показував Параджанов. 

Проблема в дефініціях насправді: що таке кіно? Чи має бути все зрозуміло? Чи це має відбуватися так, як коли ми слухаємо музику, яку кожен сприймає це по-своєму? Якби ви подивилися ту «Саят-Нову»… Таке враження, ніби ти прослухав грандіозну симфонію. Не все варто пояснювати. 

Фільм не має прямого відношення до біографії Саят-Нови й до віршів поета. Але він торкається тем вірменського відродження, вірменського ренесансу, до середньовічної вірменської мініатюри. Тобто це цілісний світ художника, система образів, всередині якої він існує. Там поєдналися реальність та ірреальність, а ми й існуємо в такому світі, де вони переходять одна в одну. Але крім всього цього, це було просто божественно гарно. 

Ви кажете слово «було». А що ж щодо тієї версії, яка є зараз?

Вона чудова, я дивився. Там повернули на місце кадри й музику. А ті вирізані фрагменти, які не увійшли, можна пошукати в інтернеті. Наприклад, фантастичний кадр, де шість перських килимів, а на кожному з них лежить оголена красуня. Очманіти. Це все не має жодного стосунку до побуту, це все про красу. 

Чому взагалі людям варто піти й подивитися «Колір граната»? 

Навіть якщо хтось не зрозуміє, в чому сенс, він доторкнеться до незвичайної краси. Параджанов казав, що «я відповім вам на всі ці тортури своєю любов’ю». Через цей фільм можна відчути його закоханість у людську красу, типаж, декор. Що мене вразило ще тоді, коли я дивився вперше, — це ритмічна побудова кіно. Воно повністю тебе захоплює. Ти ніби слухаєш музику, тут вже не треба щось розшифровувати. І так все зрозуміло. І навіть зараз, вже минуло стільки років, а це все ще надзвичайне видовище. 

Це візуальна біблія вірменського народу. Як і в «Тінях забутих предків», Сергій йшов до національного коду, до першоджерел. Проте студія «Вірменфільм» мала не такі виробничі можливості, як в Києві. А те, як Ага-Магомед-Хан штурмом брав Тбілісі, треба було показати. Можна було б зняти, як кавалерійський полк мчить вулицями. Але тоді це було б не кіно Параджанова. Тому він придумав, що металева рука перського воїна тримає кинджал, який він встромляє у стіну храму. А звідти тече кров. І це фантастика.