На початку вересня міністром культури став Микола Точицький. До цього він займався дипломатичною діяльністю, з вересня 2021 до квітня 2024 року обіймав посаду заступника голови МЗС, а після цього кілька місяців працював заступником керівника Офісу президента. Platfor.ma опитала діячів сфери культури про те, які поради та побажання вони могли б сказати новому міністру культури, щоб його діяльність стала дійсно ефективною.
Назву п’ять речей, деякі з яких практичні, а деякі більш про сенси.
Зараз зрізають бюджет на культуру. Йде зменшення витрат на всю сферу, а конкретно на Український культурний фонд (УКФ) зі 150 млн грн, які були виділені цього року на підтримку проєктів, на 2025-й планується лише 80 млн грн. За нашими попередніми розрахунками, у нас абсолютно всі напрямки будуть урізані. А деякі програми, як-от «Спадщина» чи «Культура корінних народів» взагалі можуть випасти — на них фінансування нуль.
Хтось може подумати, що це не так важливо. Так, зараз дуже складні умови. Але ці проєкти підтримують життя спільнот, у яких ці активісти несамовито пишуть заявки в інстанцію останньої надії — УКФ. Зрізання фінансування вдвічі — це катастрофа.
Новий міністр поки що має символічний капітал, не зовсім має довіру середовища, але має довіру тих, хто його призначив. Йому треба максимально конвертувати свій символічний капітал в економічний і довести, що зменшення бюджету на культуру хай і в надскладних умовах війни — це навіть не постріл у ногу, це постріл у живіт. Я й не буду наводити тут метафору про серце, але якщо у вас немає культури, то ви не нація, ви тіло.
Культура — це простір смислів. Не дозвілля, не декоративність, не прикрашання життя, навіть не креативні індустрії. Це лише способи, а есенціальне призначення культури — породження сенсів, наповнення людини гідністю та смислами. Але поки це не стане буквально пунктами в документах, нічого не зміниться.
Національна ідентичність — це ключ до перемоги. У червні ПАРЄ прийняла знаменну резолюцію, де буквально написано: війна — це інструмент стирання української національної ідентичності й культурний геноцид щодо України. Путін веде війну, бо йому потрібні Київ, Лавра, Софійський собор. Без цього його держава підвішена у повітрі, в неї немає коріння. Міф про велику Росію може ґрунтуватися лише на великому минулому. Це все не лише про людей чи території, це про символи. Тому збереження національної ідентичності — це не якась абстрактна теоретична задача, це насамперед про безпеку. Національна ідентичність має стати частиною «Я», частиною ціннісного каркасу кожної людини, спільноти, всієї нації. Або нас просто не буде.
Нещодавно почула, як один молодий хлопець, далекий від культури, підприємець, сказав: «Нація народжується у школі». Я аж підстрибнула від влучності формулювання. Ми з початкових років маємо говорити з людьми про їхню ідентичність.
Ще один пріоритет — збереження культурної спадщини. Вона руйнується не лише через війну, а й через недбалість. Я б порадила міністру добитися, наприклад, у Києві мораторію на забудову в центрі. Львів із цим фактично впорався, але у столиці продовжуються руйнації історичних будівель, садиб. У великих містах це пов’язано з колосальними грошима та нелегальними схемами. Але із цим теж можна боротися.
І ще одна надзвичайно важлива задача стосується найбільшої державної мережі в Україні — це мережа культурних закладів. Бібліотеки, клуби, будинки культури, творчості, деякі навчальні заклади. З цією мережею треба щось робити, бо зараз це валіза без ручки, яку до смерті важко нести й неможливо кинути. У попередніх каденціях міністерство намагалося щось зробити, був хороший, але незавершений проєкт об’єднання всіх елементів на місцях в єдиний центр надання культурних послуг. Але це очевидно зустрічає спротив на місцях — все зрозуміло: окремий бібліотекар, окремий завклубу, ще хтось. Децентралізація — хороша історія, але не в цьому випадку. Треба працювати з громадами, щоб вони розуміли важливість культури.
1. Питання Організацій колективного управління. Уже багато років це питання не вирішене і залишається наріжним каменем музичної економіки України. Артисти не отримують цілком заслужені роялті, заклади платять через раз і різним організаціям, про питання радіо і ТБ взагалі окрема історія.
Це принципово важлива історія, яку постійно перекидають з міністерства на міністерство і стосовно якого немає єдності в самій музіндустрії. Якщо новий міністр зможе владнати це питання, то це буде справжній прорив.
2. Підтримка аудіовізуального продукту. Переважно це робиться через Український культурний фонд. Судячи з тенденцій, справи в УКФ покращуються, тож тут задача — не завадити довести це до притомного рівня.
3. Формування контакту з великими технологічними корпораціями, що володіють стримінговими сервісами. Нам потрібно знати, хто курує напрямки по Україні й всіма способами лобіювати запуск українських офісів. Це можна робити в партнерстві з Міністерством цифрової інформації, але це критично важливо у довгостроковій перспективі, бо все більше людей будуть споживати музику через стрімінги, і важливо щоб вони, наприклад, не рекомендували українцям російську музику
Якщо відкрити законодавство, то ми побачимо, що «Міністерство культури забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, відновлення та збереження національної пам’яті». Усе це якраз стосується моєї діяльності — археології.
На превеликий жаль, археологічна діяльність у нас існує скоріше всупереч, а не завдяки. У 2012 році злочинний уряд Януковича скасував закон про обов’язкове обстеження усіх земельних ділянок різного цільового призначення. Крім того, фактично перестав виконуватися закон України про охорону культурної спадщини, який взагалі-то має діяти в зонах історичних міст та археологічних пам’яток.
По всій Україні ведуться земельні роботи, але закон виконується лише в окремих випадках. Тобто якщо в умовному Рівному чи Хмельницькому щось будується, то першим ділом туди має виїжджати археологічна служба і проводити дослідження. Без цього будь-які роботи мають бути заборонені. На превеликий жаль, все це ігнорується.
Тому я бажаю новому міністру зберегти те, що у нас залишилося від культурної й матеріальної спадщини. Активізувати відділи культури на місцях, щоб вони активніше займалися її охороною. В першу чергу, це про приписи забудовникам та всім, хто проводить земельні роботи.
Вже далі виконання цього закону тягне за собою розбір інших речей: безконтрольного металопошуку, сірих аукціонів, розкрадання спадщини як пошуковцями, так і внаслідок безконтрольних господарських робіт.
Ще один момент — кадастр усіх археологічних пам’яток і визначення їхнього юридичного статусу. Після початку повномасштабного вторгнення ця діяльність трохи активізувалася, але все ж зараз ситуація, що фактичних пам’яток в області може бути 5000, а тих, що мають такий статус — лише 10.
Археологія має бути в пріоритеті, а вже потім бібліотеки, школи, хори. Хори з’являться, а археологічні пам’ятки після пошкодження вже ніколи не відродяться. Хоча саме це робить нас українцями, дає цінність нашій землі. Це те, за що ведеться наша війна.
Важливою лишається підтримка незалежних, горизонтальних ініціатив та середовищ у культурній сфері, зокрема, культурних медіа й малих видавництв, що друкують періодику, важливі наукові тексти, складні переклади. Такі ініціативи формують каркас важливої перекладної літератури, репортажів, досліджень, що вимагають не одного місяця роботи. Великі гравці книжкового ринку пильно слідкують за появою експериментальних видань саме у таких видавництвах. Ризики полягають у фінансовому плануванні, якого подекуди взагалі немає. У перспективі це не надто стабільно, тому важливою задачею міністерства вбачаю винайдення способу захищення таких ініціатив та піклування про їх розширення.
Може йтися про підтримку окремих серій книг або тематик, про надання субсидій, що дозволило б видавництвам чи незалежним медіа утримувати штат та офіс. Підтримка перекладів не тільки українською, а й широка грантова програма, що підтримує переклади книг наших авторів та авторок іноземним мовами. Адже мова літератури та мистецтва є чи не єдиною, зрозумілою іноземцям. На міжнародних книжкових фестивалях ми часто стикаємося з невідомістю, яка переслідує міжнародну аудиторію: кого з наших авторів почитати? Які маємо знакові тексти й чому вони важливі? На слуху — два-три відомі іноземцю імені письменників, це критично мало.
У цьому контексті також важливо сказати про своєрідні тимчасові представництва української книги на міжнародній сцені. Національний стенд має бути щонайменше на 10 подіях по всьому світові, наш голос має лунати за переговорними столами, з публічних дискусій, спеціальних програм. Бути частиною великої книжкової спільноти, і головне, відчувати себе такою, — це результат сотень знайомств, комунікацій та партнерств. Бути фізично присутніми – це заявити про своє місце у світовій спільноті.
А ще це реальна можливість напрацювання бренду України. Невипадково велика кількість угод у книжковій сфері укладається під час Франкфуртської книжкової ярмарки — найбільшої у світі події, на яку видавці та літературні агенти спеціально приїжджають з усього світу, щоби підписати контракти наживо. У часи діджиталізації це виглядає як анахронізм, але саме такими є правила гри.
Наостанок звернуся до теми бібліотек. На тлі вилучення російськомовної літератури з фондів, полиці більшості з них спустошені. Бібліотека сьогодні переосмислюється, але її ядро — колекція — має задовольняти відвідувачів. Наш досвід як ГО у реновації муніципальної «Мистецької бібліотеки» у Львові показує, що частково спеціалізовану літературу можна здобувати через приватні ініціативи та міжнародну підтримку, але цей підхід не може замінити стабільне постачання книжок. Ми самі побачили, як радянський «неживий» простір перетворюється на автентичне місце з історією. Тепер мріємо, щоби й в інших містах за сприяння міських рад відбулися подібні зміни. Наш приклад свідчить, що така співпраця є можливою та продуктивною.
Ще до повномасштабного вторгнення нам бракувало політик у сфері культури, креативних індустрій та інформаційної політики. Без повноцінного очільника Мінкульт завмер у стратегічній бездіяльності, втрачаючи легітимність сектору та внутрішню спроможність розробляти та впроваджувати політики. Можна наводити десятки істотних питань, але якщо згрупувати рекомендації на рівні державному та стратегічному, то ось рекомендовані стратегічні пріоритети:
1. Зберегти спадщину, культурний потенціал та здатності креативних індустрій на базовому для національної безпеки рівні.
2. Згуртувати націю, громади, спільноти та середовища для спільного проживання воєнного часу задля Перемоги.
3. Активувати творців, спільноти, інфраструктуру та капітал для внеску в ефективну та спроможну економіку воєнного часу.
4. Інтегрувати українців в український культурний простір, український порядок денний у міжнародний культурний простір та конкурентоспроможні індустрії у світові ринки.
5. Підготувати українців, громади та інституції до відновлення, європейської інтеграції, інклюзивності та культурної інтеграції.
6. Кожен з цих пріоритетів вимагає розробки та впровадження відповідних політик — і розробкою таких політик вже зараз займається проєкт RES-POL за фінансування ЄС, де бенефіціаром є Мінкульт. Можна сказати, що новому міністру пощастило мати підтримку потужної експертної групи й очолити міністерство у момент, коли ми, як держава, маємо розробити стратегію культури до 2027 року — це зобов’язання згідно Ukraine Facility на 2025 рік.
Ми маємо політики, які можна і треба продовжувати — від створення та наповнення реєстрів спадщини (ми досі не знаємо, що втрачаємо) до функціонування Українського культурного фонду — знакової для нашої культури інституції. Але є безліч проблемних питань, де рішення потрібні й неочевидні — від негідних зарплат та штучних адміністративних обмежень в установах культури до операційних моделей адаптивного використання культурної спадщини.
Є великий ризик, що замість розробки та впровадження політик міністерство тягатиметься з РНБО, МЗС та ОП за першість у питаннях стратегічних комунікацій та перетвориться за копірайтингову та подієву агенцію з елементами культурної дипломатії. Сподіваюсь, новий міністр усвідомлює історичний момент, виклики часу та прискіпливість зацікавлених сторін — від дієвців культури всередині України до наших міжнародних партнерів ззовні.
Мій рівень очікувань настільки занижений, що вже сам факт наявності міністра на посаді його перевершує. Тому ніяких порад і ніяких побажань.