Коли почалось повномасштабне вторгнення, ви були в США, де якраз закінчували навчання. Розкажіть про ваше 24 лютого?

У лютому я була в Нью-Йорку. Там був вечір, коли українці вже лягли спати. Ми з моїм тодішнім хлопцем пішли на якусь виставу, а я сиділа і кожні 10 хвилин перевіряла новини, ніби щось відчувала. Тоді й вийшли, здається, Блінкен та Байден зі словами, що росіяни планують бомбити Київ. Я подумала, що це абсолютно нереально. Ну як ви це собі уявляєте — бомбити Київ?

Коли ми вийшли з театру і зайшли в метро, Україну вже почали обстрілювати. Я прямо з підземки всім дзвонила і будила. Дві наступні ночі, як і всі, не спала, перевіряла новини й намагалася скоординувати сестру, коли вона виїжджала з Києва. 

А що було далі?

Моя програма мала закінчитися в травні. Тоді було дуже багато емоцій — я собі навіть каву не купляла, бо знала, що все треба відправляти в Україну. Життя ніби зупинилося на ті кілька тижнів. Але я вирішила, що маю закінчити програму, а вже потім повернутися.

Підтримка була шалена, хоч я і навчалася там в маленькому селі й більшість місцевих, ймовірно, навіть не знали, де та Україна знаходиться. У церкві після служби до мене підходили бабусі й просто давали гроші. Я їм казала: «Не треба, ось, я дам вам рахунки, куди кошти напряму переказувати». А вони мені: «Ні, ти знаєш краще і сама можеш розпорядитись грошима».

Якось я захотіла організувати мітинг на підтримку України. Мені в цьому допомогла місцева газета. Приїхали телеканали, я розповідала про Україну. Тобто мені навіть не треба було ні до кого йти — всі йшли до мене. Загалом відбулося кілька мітингів. А ще я написала в університет, який також організував свій мітинг. Мені допомагали всі. Тому, хоч я і була в США перші місяці, все одно відчувала, що теж щось роблю й отримую в цьому колосальну підтримку. 

У мене були зобов’язання — після закінчення програми я мала повернутися і пожити щонайменше два роки в Україні. Звісно, потім зʼявились і інші опції — наприклад, отримати візу для біженців. Я подумала і зрозуміла, що треба вертатись. 

Від журналістики я вигоріла, тому отримувала в Штатах ступінь магістра з політичних наук і думала дрейфувати в якісь суміжні сфери. Але тоді в мені знову прокинулась журналістська сутність. Бо це видавалось дивним — сидіти в США в момент, коли історія всього світу пишеться в Україні. Так сталось, що Громадське якраз відкрило вакансію — я подалась і вже з червня 2022-го вийшла на роботу.

Розкажіть про перші репортажі після початку вторгнення. 

Один із моїх перших репортажів був про пожежників на Миколаївщині, які тоді працювали дуже близько до лінії фронту. Ми зняли репортаж, а через 2 дні біля їхньої частини прилетіло. Слава богу, ще до публікації матеріалу.

А найперший репортаж був про евакуацію. Тоді була складна ситуація і в Краматорську, і в Слов’янську. Росіяни наступали, тож люди масово виїжджали й звідти, і з Покровська, звідки вже запустили перший евакуаційний потяг.

А що було найскладнішим у роботі в цей час? 

Коли ми робили цей перший репортаж про евакуацію, поїхали на околиці Слов’янська. А там тоді добряче гепало і для мене все було дуже емоційно. Я хоч і їздила на фронт і в усі ці міста до вторгнення, але це був зовсім інший досвід та відчуття.

Ми вʼїжджали в Слов’янськ та Краматорськ, а вони були просто порожні — міста-привиди. Зараз Краматорськ називають «другою столицею України». Бо там вирує життя через військових. Тоді ж, у 2022-му, це було місто-привид. 

Загалом все невідоме лякає. Я ніколи не забуду перший репортаж, який ми знімали з волонтерами. Поїхали забирати дідуся з околиць Слов’янська. Заходимо в будинок разом із «Восток SOS», а в ньому старенький дідусь лежить і не може встати. Запах стоїть дуже тяжкий. Питаємо, що сталося, а він каже, що вставати не може, а його діти поїхали поспіхом. Тому він кілька днів просто лежав у своїх випорожненнях і помити його навіть не було кому. Тоді вже волонтер почав це робити та вдягати йому підгузки. 

Памʼятаю, я тоді вийшла і почала плакати. Думала про стареньких, міста, вибухи й цю жахливу картину. А мій водій, дуже експресивний чоловік, сказав: «Діано, зберися. Ти хочеш висвітлювати війну. А війна — це кров і лайно. Тому ти маєш до цього звикнути». І справді, це історія не про тебе, а про героїв, тому треба концентруватися на цьому. 

До прильотів звикаєш. Але, мабуть, не можна звикнути до людського горя. З одного боку, мені здається, журналісти повинні мати якусь стіни чи кордони, щоб робити свою роботу. А з іншого — не можна зачерствіти. Це дуже важливо, особливо, якщо працюєш з людськими історіями.

Цього літа зрозуміла, що все ж не звикла до горя. І ніколи не звикну. Стільки я вже бачила тих історій — як люди покидають домівки, пакують речі. Стільки про це написано і показано. Але щоразу, коли бачиш людину за цим, — це не статистика і не три літери ВПО. Коли бачиш конкретну людину, відкриваєш карту DeepState і розумієш, що росіяни тут у кількох кілометрах, стає очевидно, що ці люди сюди вже не повернуться. Принаймні найближчим часом.

Як загалом ви шукаєте теми для репортажів? Самі чи, може, до вас звертаються волонтери? 

Зазвичай самі. На цьому етапі ми — ті, хто працює на фронті, — постійно в контексті війни. Слідкуємо, куди рухається лінія фронту, як вона розвивається. У нас маленька команда — на фронті працює двоє. Ми з колегою розділяємось. Наприклад, зараз вона хоче поїхати в Куп’янськ, а я — в Курахове, тому що там розвивається наступ і про це важливо розповідати. 

По-друге, ми шукаємо непересічні історії та героїв. На цьому етапі війни я вважаю своєю місією підсвітити історії, які, можливо, лишаються в меншому фокусі. Бо зараз є така тенденція, що багато військових стали медійними. І це дуже добре — вони повинні мати голос, бути помітними. 

Але водночас медійних військових небагато. Ну, скільки їх там — 10, 20, 30? Ці обличчя постійно світяться, а журналісти знають, як отримати до них доступ. Тому особисто я вважаю, що маю їздити до тих, кого не включають в ефіри, хто часто не має соцмереж. Бо насправді, першу лінію тримають саме вони — люди, які не мають красивого Інстаграму і не вміють гарно говорити.

Яку загалом ви помітили тенденцію, порівняно з початком вторгнення? Як тоді й зараз із вами йдуть на контакт військові та цивільні у прифронтових населених пунктах?

Ми працюємо у специфічному форматі великого репортажу. Бо коли є можливість побути кілька днів, це допомагає якнайглибше розкрити історії. Нам, як я вже сказала, цікавіше працювати з немедійними людьми, які не вміють правильно чи дипломатично говорити. І це було набагато легше робити на початку вторгнення, бо тоді 99% були немедійними.

Зараз дуже рідко буває, що ти приїжджаєш в підрозділ, де ти — перша журналістка. У мене це було останній раз у серпні в Часовому Яру. Я приїхала до 23-ї бригади, а вони кажуть: «У нас ще ніколи не було журналістів». Я була просто шокована. Але це скарб, бо у них стільки всього відбувається і вже через 5 хвилин військові просто перестають тебе помічати. Вони роблять свою роботу і відбувається магія документального кіно. Мені навіть не треба нічого запитувати, вони взаємодіють між собою.

Спілкування з цивільними залежить від регіону. Дуже складно працювати в Донецькій області. Але це теж відносно. Бо от, наприклад, у Часовому Яру лишилось кілька сотень людей, журналісти туди їздять постійно, тому вони просто ненавидять камери. І ще впливає фактор близькості до фронту, адже часто люди бояться.

Є такий стереотип — якщо приїхали журналісти, завтра будуть прильоти. Коли ми знімали репортаж у Нью-Йорку, вже йшов масивний наступ, КАБи прям при нас падали. Одні люди на нас кричали, інші — збиралися і виїжджали. Одні казали: «Ходімо, ми вам покажемо. Ось тут був прильот і вчора загинула людина». А інші кажуть: «Тільки не знімайте! Чого ви сюди приперлися?»

Тому можу сказати, що з цивільними працювати складніше. Особливо, якщо ти приїжджаєш навмання й одразу біжиш із камерою питати, що в людей відбувається. Тоді тяжко встановити контакт, адже, крім того, вони часто сприймають журналістів як людей, які заробляють на їхньому горі. 

І це, знову ж таки, про питання, як ти налагодиш перший контакт. Бо я теж колись бачила, як колеги підходять і кажуть: «Я розумію, що у вас горе, але можна мені пару слів на камеру?» Але ж є якісь негласні правила — в першу чергу, треба намагатись зрозуміти людей (прочитайте також роздуми військового фотографа Сергія Коровайного про зйомки на фронті. — Platfor.ma). 

А те, що ви — жінка, якось позначається на вашій роботі? 

Знаєте, з одного боку це дуже смішно. Бо такі коментарі постійно є і переважно у вигляді жартів. Часто ми навіть лишаєм їх у репортажах. От, наприклад, були ми на Покровському напрямку, знімаємо військових, а вони мені кажуть: «Що ви тут робите? Ви ж дівчинка, вам не страшно?» А я їм у відповідь: «А вам?» Бо страх не має статі. 

Дуже часто військові питають, чому я не одружена — відчуття, ніби до родичів приїхала. Але це все дружні комунікації, яким я навпаки радію. Бо якщо мені починають ставити запитання, це означає що вони вже розслабилися.

Взагалі дуже часто в окопах сидять люди з сіл, в яких трошки інше уявлення про світ, ніж у фейсбучної тусовки. Одна з моїх улюблених сцен, як я приходжу до військових, виходить 53-річний чоловік, колишній фермер, і каже: «Боже, а ти що тут робиш? Така молоденька, гарненька. Краще б пішла дітей народжувати, а не нас тут знімати».

Але я не сприймаю це як гендерну дискримінацію. Це більше про емоції. Подивіться на наших фронтових репортерів — зараз це переважно жінки. Більшість чоловіків, які працюють зі мною на фронті як оператори, потім вирішують мобілізуватися. Ми ж лишаємося — на нуль їздять жінки, які завжди готові бути в найгарячіших точках. І якщо ми звідти привозимо репортажі, значить, у нас немає гендерної дискримінації. 

Один з останніх ваших репортажів був присвячений обороні Часового Яру. У себе на Фейсбуці ви написали, що він був одним із найскладніших…

Ох, ці дрони… З ними стало тяжко. Дуже тяжко їздити до піхотинців. Я вдячна всім пресофіцерам, які ще наважуються, бо дронів справді безліч. Вони змінюють війну і впливають на нашу роботу. На початку вторгнення, наприклад, не було взагалі проблем доїхати до піхоти. А тепер це часто майже неможливо.

Так сталося, що тоді в Часовому Яру я ніби відчула всю концентрацію цієї дронової війни. При тому, що ми були й в Нью-Йорку, і в Покровську, де також багато дронів. Навіть із моїх репортажів видно, як ми від них тікаємо. Але от саме в Часовому Яру їх було надзвичайно багато. 

Ми ходили пішки й постійно чули це дзижчання. Коли працює артилерія, ти хоч і знаєш, що осколки можуть влучити, але є шанс вчасно впасти. А от дрони набагато ефективніші в плані атаки на людей. І у той момент я зрозуміла, що страх дуже ірраціональний.

В мене, в принципі, раніше не було такого, щоб було прям настільки страшно і я не могла опанувати страх. Він, звісно, завжди є, і має бути. Але тоді ми просто годину пролежали посеред кущів і чекали поки закінчиться артилерійський обстріл того квадрату, в який ми йшли. Сидиш у кущах, дрони дзижчать. А коли ти нічого не робиш і просто сидиш та чекаєш, починаєш думати виключно про страх. Сподіваюся, мені вдалося передати, через що кожного дня проходять наші військові.

А які ще репортажі були для вас складними з точки зору емоцій та безпеки? 

Цей репортаж із Нью-Йорка. Ми поїхали туди з волонтерами. Спочатку заїхали в Торецьк, а потім — у Нью-Йорк, звідки вже активно евакуювали людей. Бо в ніч перед цим росіяни прорвалися одразу на 3 км, це дуже багато. І тоді вони, як завжди, почали авіапідготовку — скидали у великій кількості КАБи, які падали буквально поруч із нами. Я ще ніколи не опинялась у такій ситуації. Вже потім ми це зрозуміли й дізналися, що то був великий наступ росіян, а ми були від них дуже близько.

Друге — це тіла на вулицях. Ми знаємо про такі могили й поховання біля будинків ще з часів Маріуполя. Особисто я вперше побачила це в Соледарі, а потім у Бахмуті. Але такого, щоб тіла цивільних не забирали й вони просто лежали на вулицях міст, я ще ніколи не зустрічала. Люди потім нам пояснювали, що вертатись туди й забирати їх було просто небезпечно. Мене це дуже вразило. 

Памʼятаю, тоді ще була така спека 30+, ми сіли в машину з операторкою і просто почали плакати — настільки накрило. Бо ти бачиш цих людей, пакунки, всі плачуть, навколо тіла, КАБи падають просто на будинки, які лишаються розбитими й порожніми. А ми завозимо людей у шелтер у Костянтинівку і я розумію, що хоч вони й виїхали з зони ураження, найскладніше — попереду. Це пошук житла, бідність, постійні питання, як вижити. І найстрашніше, що їм вже не буде куди повернутися. 

Ще один складний для мене репортаж був з ізюмського цвинтаря, де ми працювали на ексгумації. Бо це страшний масштаб, коли бачиш велике кладовища просто із цифрами замість імен. Не хочеться жити у світі, де людей ховають під цифрами.

Під час виїздів вас постійно супроводжують військові чи волонтери?

Майже завжди. Просто ми ж намагаємось знімати репортажі там, де вже справді зона бойових дій. І туди краще самому не їхати. Зараз, звісно, є той самий DeepState, багато військових Телеграм-каналів, тому плюс-мінус можна дізнатися про те, що там відбувається. Але все одно не завжди.

Ось так склалося, коли ми були в Гродівці. Як тільки виїжджали, до росіян було 4 км по DeepState. А коли заїхали разом із військовими, я розумію, що там уже все вибухає і дрони літають. Я думала, що 4 км — це далеко. А коли приїхали, виявилось, що росіяни за цей час просунулися на 2 км. Тому, коли йде сильний наступ і все стрімко розвивається, краще їхати з волонтерами, військовими та пресофіцером.

У серпні ваша команда одна з перших серед журналістів приїхала на Курщину в Суджу. Розкажіть, як це було і як із вами комунікували місцеві? 

Я наперед знала, що щось насувається, бо військові на це натякали. І вже приблизно розуміла, які підрозділи можуть брати у ній участь.

Тоді ми в редакції почали думати, чи варто туди їхати. Ми доволі довго це обговорювали й вирішили звернутися до Інституту масової інформації (ІМІ) за рекомендацією. Бо насправді навколо цієї операції було багато дискусій — чи розцінюється це як окупація, як нам до цього ставитися, як це можна висвітлювати.

Але в ІМІ нам сказали, що, якщо можливість поїхати є, це треба зробити. Бо важливо показати, яка там гуманітарна ситуація і що наші військові не чинять звірств, як-от росіяни. І ці перші свідчення необхідно було задокументувати.

Тоді ми вирішили, що будемо намагатися туди потрапити, і я почала питати знайомих військових, хто міг би туди мене завезти. Одні казали: «Діано, там ще ходять ДРГ, я вам не раджу туди їхати». А я їм у відповідь: «Ну, блін, але ж ви там сидите, пишете мені СМС звідти». І зрештою я знайшла, як туди дістатися. 

Коли ми їхали, я ще до кінця не розуміла, куди саме. Плюс був емоційний аспект — одна справа, коли ти їдеш в Гродівку, а інша, коли на територію Російської Федерації описувати операцію, яку ну дуже було важко уявити. Це було цікаве відчуття, бо з одного боку, нічого не відбувається і навіть немає прильотів. А з іншого — ти їдеш у невідомість. 

Ми заїхали на порожню газорозподільну станцію, яка була побита. Їдемо і бачу, що будинки вже ніби інакші, а ніби й такі, як і в нас. На трасі все спокійно — здається, побачили лише якийсь спалений танк чи БМП. А коли заїхали в Суджу, місто було порожнім. Тоді я зрозуміла, що треба знайти російських цивільних і поговорити з ними. Українських військових там майже не було, тому що бої відбувались попереду, а зачистку в місті вже провели. Тому ми просто шукали цивільних і намагалися з ними поговорити.

Я підходила до них і казала, що я українська журналістка. Ніхто не відповідав: «Я не хочу з вами говорити, ви нацистка». Але найбільше ми здивувалися, коли я почала говорити з ними російською, а вони відповідали мені українською. Я їм кажу — як так, що відбувається? Ну а вони мені кажуть, що все життя розмовляють, як вони це називають, «хохляцькою» (прочитайте про те, чому в деяких регіонах РФ говорять українською. — Platfor.ma). Були люди, які боялися говорити й казали, щоб ми не показувати їхніх облич. Були такі, що жалілись на російську владу.

Після Суджі російське ФСБ порушило проти вас кримінальну справу. Для світу ця кримінальна справа та «міжнародний розшук» має якусь юридичну силу? 

Я консультувалася з юристами, бо після цього дуже хотіла з’їздити у відпустку за кордон. Вони оголосили мене в розшук у РФ і, відповідно, це перший етап, щоб подати нас усіх в Інтерпол. Як мені пояснили, те, що вони постійно намагаються подати такі запити проти своїх опозиціонерів чи наших журналістів, для світу нічого не означає. Інтерпол відхиляє їх і розцінює як політичне переслідування.

Але треба зважати, що є країни, які мають дружні відносини з РФ. І якщо вони захочуть вислужитися перед нею, то, ймовірно, зможуть мене затримати. Тому, мабуть, їхати у Білорусь чи Венесуелу не варто. А загалом, якщо ми говоримо про країни західного світу, я не думаю, що в мене будуть якісь проблеми. 

А який із ваших репортажів для вас улюблений?

Я дуже любила Авдіївку, хоч і не мала з нею нічого спільного. Бо деякий час наша команда там найчастіше працювала. У мене є репортаж, у якому ми хотіли очима цивільних людей показати, як знищують місто і воно зникає. У Бахмуті ми цього не встигли зробити. Але дуже хотіли знайти якогось цікавого героя, який має багато чого спільного з містом і міг би показати, наприклад, свій садочок чи школу, які тепер зруйновані. І от в Авдіївці ми знайшли такого місцевого волонтера, який тепер, до речі, вже військовий. Він нас поводив містом і показав, як воно зникає.

Ще один із моїх улюблених репортажів про 20-річну волонтерку, яка їздила в найнебезпечніші зони, говорила з людьми й пояснювала, чому їм треба виїжджати. Але найголовніше — вона не просто саджала їх на потяг, а створила цілу організацію, яка допомагала їм влаштувати своє життя, супроводжувала їх протягом року. Тобто у кожного був свій менеджер, психолог який із ними працював та допомагав шукати роботу. Мене дуже вразила ця історія, бо дівчинці було лише 20 років. Тепер вона мобілізувалась і теж служить.

А як змінилося ваше сприйняття війни та роботи на фронті за ці 2,5 роки? Зокрема, й в плані висвітлення тем.

У перший рік це 100% була фіксація дійсності. Ми розповідали про те, скільки зусиль докладають військові, щоб стримувати наступ, і якою є наша нова реальність. Зараз, я вважаю, настав той етап війни, коли журналісти й загалом всі люди мають фокусуватися на проблемах. Необхідно бути більш критичними. Перші роки ми не ставили складних запитань. Зараз, безперечно, ми намагаємося говорити про проблеми. І перше, що помітили всі журналісти, — це біда з мобілізацією та підготовкою. 

Я дуже вдячна всім військовим, які почали про це говорити. Знову ж таки, зараз це легше, тому що медійні бійці, які можуть собі це дозволити, почали критикувати багато речей. Так вони проламали цей лід. Військові живуть в ієрархічній системі, що має певні наслідки. І далеко не всі хотіли говорити вголос, що в нас проблема з мобілізацією, що не вистачає людей.

Тому зараз я намагаюсь усім ставити питання — чому це відбувається, в чому проблема, яке вирішення, як ми можемо допомогти, що не так робить вище керівництво. Тобто це про більш критичне осмислення того, що відбувається, бо це єдиний спосіб щось змінити.

Як вам вдається підтримувати ментальне здоровʼя, враховуючи, що постійно доводиться працювати з важкими темами?

Довгий час я не ставилась до цього серйозно. Бо перший рік був якийсь шалений адреналін — я просто хотіла їздити, показувати, розуміла важливість того, що відбувається. Але через певний період зрозуміла, що не можна постійно бігти — іноді треба призупинитися. 

Тоді якраз настав час, коли я не дуже добре себе почувала і вирішила звернутися по допомогу. Пролікувалась і тепер, якщо виникає потреба, я можу знову звернутися до психолога. Медикаментозно мені зараз не потрібна допомога, але треба проробити якусь ґрунтовну роботу, пояснити собі всі ці речі й розставити запобіжники. 

Великий план — це балансувати своє життя. Зрозуміло, що на Сході я не можу жити збалансовано. Але коли я в Києві, основні правила — здоровий сон, їжа, спілкування, відпочинок. Базові речі, але вони працюють.

Є у вас репортаж, який ви можете назвати темою своєї мрії, про яку вам хотілося б розповісти? 

Це, мабуть, репортаж із Кринок на Херсонщині. Ну і, звісно, з Криму, Донецька та Луганська.