Декомунізація світового масштабу. Як Польща, Чехія, Балтія позбуваються радянського минулого

Після розпаду СРСР інтенсивність декомунізації визначали політичні процеси всередині держав, культурна й історична памʼять та безліч інших внутрішніх факторів. Наприклад, згідно з Трудовим кодексом Албанії, кожен вищий керівник у сфері державного управління міг звільнити будь-якого співробітника, визнаного винним у підтримці колишнього комуністичного режиму. А от у Румунії до середини нульових всі ініціативи з декомунізації були виключно формальними, а єдиною згадкою про засудження комунізму була стаття, що забороняла діяльність партій, які ставлять під загрозу незалежність країни.

Втім, з часом всі країни Європи почали поступово позбавлятись залишків режиму. У Чехії комунізм визнали кримінальним, в Естонії, Латвії та Литві — окупаційним, а в Польщі — аморальним, таким, що руйнував європейські цінності та порушував права людини. І ще безліч інших справедливих трактувань, під якими можна підвести риску зі словом «злочин». Ну а після цього можна було переходити вже до більш практичних кроків — надати гідну реабілітацію та компенсацію жертвам, притягнути до відповідальності злочинців, розсекретити архіви, знищити та заборонити символіку й звеличення радянських діячів тощо.

Польща

Декомунізація у Польщі стартувала на початку 1990-х років. Тоді парламент ухвалив закон про жертв репресій, згідно з яким влада Третього рейху, СРСР та польські комуністи були визнані винними у загибелі та переслідуванні мільйонів громадян. Цей закон також визнав заслуги тих, хто боровся за незалежність держави, та надав цим людям відповідні пільги та гарантії. 

Згодом у Польщі ухвалили й інший закон «Про люстрацію». Він передбачав перевірку та подальше звільнення з посад держслужбовців, які співпрацювали з комуністичним режимом. Цією перевіркою в Польщі займалась Комісія з розслідування злочинів проти польського народу — схожі організації створили в усіх країнах, які розпочали боротьбу з комуністичним минулим. У нас, наприклад, за цей процес відповідає Український інститут національної памʼяті.

Під час люстраційних перевірок у Польщі, як і в багатьох інших країнах, розсекретили всі документи колишніх комуністичних спецслужб. Після цього понад 100 людей опинились за ґратами — першими судові вироки отримали ті, хто брав участь у катуваннях. У середині нульових у Польщі розпочали новий етап декомунізації із запровадження кримінальної відповідальності за зберігання чи розповсюдження тоталітарної символіки.

Після того, як у 2015 році в Україні ухвалили цілий пакет «декомунізаційних законів», Польща вирішила не відставати й у 2016 президент Анджей Дуда підписав закон про заборону пропаганди комунізму. Згідно з ним, у країні мали перейменувати понад 1000 вулиць, назви яких так чи інакше були повʼязані з режимом. Невдовзі у Польщі створили законні підстави й для демонтажу радянських памʼятників.

Цікаво, що попри доволі жорсткі закони подекуди в Польщі й Україні органи місцевого самоврядування намагались оминути заборони. Ну, наприклад, імітували перейменування вулиць таким чином, що змінювали назву на ідентичну, але яка належала іншій людині чи події. Так, одну з вулиць Варшави, названу на честь діяча компартії Польщі Александра Ковальського, «перейменували» на честь теж Александра Ковальського, але польського хокеїста та офіцера польської армії, розстріляного в Катині у 1940 році. Так само могли дати нову назву вулиці, що була співзвучною зі старою, — наприклад, у польському місті Домброва-Гурнича вулицю Янка Красицького (Janka Krasickiego) перейменували на Ігнація Красицького (Ignacego Krasickiego).

Звісно, початок повномасштабного вторгнення в Україні позначився на декомунізації Польщі. У березні 2022 року голова Інституту нацпам’яті доктор Кароль Навроцький вислав лист до всіх місцевих адміністрацій із закликом прибрати з громадського простору радянські символи, а на їхньому місці встановити нові пам’ятники, які є «більш гідними вшанування». Так, за кілька місяців у Польщі знесли ще кілька десятків монументів, що прославляли СРСР чи його діячів. Утім, і дотепер у країні лишається багато радянського — як-от височенний Пам’ятник революційному подвигу в Жешуві із зображенням фігур селянина, солдата та робітника.

Латвія

У 1991 році, невдовзі після проголошення незалежності, Латвія, яка не менше за Україну потерпала від радянської окупації, заборонила використання радянської символіки. У 2013 році цей закон суттєво розширили — зокрема, заборонили пропагувати комуністичну ідеологію та використовувати будь-які стилізовані зображення символіки СРСР у публічних місцях. За порушення цих заборон на людину мали накласти штраф. 

Як і Польща, Латвія ще в 1990-х визнала комуністичний режим злочинним та запровадила закон про жертв репресій, а згодом на законодавчому рівні відзначила учасників національного руху опору, які боролись за свободу Латвії. Парламент був зобовʼязаний відкрити доступ до всіх документів, які могли приховувати злочини комуністичного режиму. А згідно із законом про вибори, всі посадовці, які були членами компартії та агентами КДБ, не мали права обиратись до парламенту.

У 2022 році, після початку російського вторгнення в Україну, Сейм Латвії ухвалив новий закон, який передбачав демонтаж усіх обʼєктів, що прославляють радянський та нацистський режим. А всі попередні домовленості з РФ про збереження таких споруд були миттєво скасовані. Водночас оригінальні деталі та фрагменти, які мають художню та культурно-історичну цінність, мали включити до колекції Латвійського музею окупації. Звісно ж, враховуючи величезну кількість етнічних росіян на території Латвії, які ще й досі активно підтримують політику Путіна та сумують за Радянським Союзом, демонтаж памʼятників спричинив хвилю протестів. 

Так, напередодні знесення памʼятника визволителям від німецько-фашистських загарбників у Ризі під ним зібрались протестувальники. Ну і, ясна річ, посольство РФ у Латвії, яке уже на той час щодня споглядало на розміщений навпроти великий плакат із черепом Путіна, «висловило обурення». Знести цей памʼятник, який для кожного свідомого латвійця був виключно символом прославляння радянської окупації, хотіли ще з 1991 року. Його намагались підірвати, за демонтаж підписували петиції, але через дійсний договір між Латвією та РФ про збереження таких монументів цього зробити не могли.

Процес дистанціювання від радянського та російського зачепив і перейменування вулиць — наприклад, Московський парк у Ризі повернув собі історичну назву й став Латгальским. А на початку цього року на державному рівні ухвалили закон про перейменування ще кількох вулиць Риги — зокрема, названих на честь російських письменників Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва та інших. Усі вони тепер названі на честь латвійських митців, лінгвістів, журналістів та поетів.

Литва

Весь період панування радянської влади на території Литви — з 1940 до 1990 — на законодавчому рівні був визнаний періодом окупації. Як і інші країни, Литва відзначила борців за її незалежність у роки радянської окупації — не лише держслужбовців та військових, а й культурних та наукових діячів. А для пошуку правди про злочини комуністів усі документи колишніх радянських спецслужб перемістили до спеціальних архівів та надали до них доступ фахівцям.

Одразу після відновлення незалежності Литви колишнім співробітникам та агентам КДБ заборонили працювати в державних адміністраціях, а всіх підозрюваних у співпраці з СРСР почали активно перевіряти та звільняти. Якщо ж людина не подала добровільно про себе ці дані, а їх виявили пізніше, то інформацію про співпрацю з репресивними радянськими органами могли спокійно опублікувати в пресі. Після цього людина більше не мала права обіймати посади не лише в державних, а й у деяких приватних структурах. Щоправда, згодом це обмеження скасували. Загалом у Литві понад 1200 людей добровільно визнали свою приналежність до КДБ. До речі, люстрація у країні триває ще й досі. 

З 2008 року виконання радянського гімну та будь-яка демонстрація символіки СРСР, компартії та репресивних органів в Литві була також заборонена — порушники несуть за це адміністративну відповідальність. А от радянське та російське свято «Побєди» 9 травня у Литві не відзначають ще з кінця 1980-х років. Натомість, як і в інших країнах Європи, памʼять загиблих у Другій світовій вшановують 8 травня. Декомунізація назв вулиць та населених пунктів у країні теж почалась значно раніше, ніж у багатьох інших, — історичні назви почали повертати одразу з моменту відновлення незалежності. 

Повномасштабна війна в Україні посилила хвилю ліквідації радянських памʼяток. Наприкінці 2022 року Литва навздогін до Латвії ухвалила закон про вилучення з громадських місць будь-яких символів тоталітарних та авторитарних режимів. Зокрема, це стосується памʼятників та меморіальних обʼєктів, а також згадування діячів окупаційної влади у будь-яких формах. Наприклад, за 2023 рік у Литві зареєстрували ще 13 змін у радянських назвах вулиць.

Естонія

Насамперед в Естонії, як і в інших країнах, що прагнули позбавитись тоталітарного минулого, у 1992 році ввели в дію закон, який мав не допустити присутність колишніх комуністів в органах державної влади. Так, всі громадяни, які висували свої кандидатури на будь-яку з таких посад, мали підтвердити, що вони не працювали «в органах держав, які окупували Естонію» та не брали участь у репресіях естонців. Якщо ж суд встановлював, що ці заяви не відповідають дійсності, кандидатів не допускали до участі у виборах або одразу звільняли з посад. 

Жертви репресій в Естонії отримали спеціальні соціальні картки, а кожен рік їхнього увʼязнення або перебування в таборах був зарахований як три до пенсійного стажу. Також державну підтримку отримали й учасники антирадянського руху опору. Крім того, в Естонії активно працювали з відновленням історичної памʼяті та викритті злочинів комунізму. Наприклад, видали «Білу книгу: втрати, нанесені естонській нації окупаційними режимами». У ній можна було дізнатися про репресованих естонців упродовж 1940-1991 років та про згубний вплив режиму на економіку, культуру та навколишнє середовище. 

Вторгнення РФ в Україну також пришвидшило демонтаж радянських памʼятників по всій країні. Загалом уряд постановив у найкоротші терміни знести 244 монументи. Втім, враховуючи певний відсоток активно пропутінського населення країни, звісно, повалення монументів викликало багато протестів. Показовим став демонтаж символу окупації — радянського танку Т-34 у місті Нарва, що межує з РФ.

Влітку 2022 року танк все ж таки перевезли до Естонського військового музею, але в супроводі журналістів, поліції та військових. Здавалося б, чому демонтаж іржавого радянського монумента потребував такої кількості учасників? Річ у тім, що якраз навколо цього памʼятника місцеві проросійські угрупування вже ледь не почали формувати загони для його охорони, а поліція навіть впровадила поблизу комендантську годину. У 1970 році танк у Нарві встановив радянський уряд як символ перемоги над Німеччиною та «звільнення» Естонії. А оскільки в місті переважна більшість населення є етнічними росіянами й багато з них — прихильники «руского міра», демонтаж танка дійсно перетворили на подію та привід до «побєдобєсного» протесту. 

Цікаво й далі спостерігати за їхньою реакцією, коли в Нарві перейменують вулиці — таке рішення вже ухвалили на центральному рівні, адже місцева влада ігнорувала вимоги декомунізувати місто. Але на цьому антирадянські процеси в країні не завершились. Наступним кроком став новий законопроєкт про усунення всіх символів часів радянської окупації в Естонії, щоб жоден памʼятник чи елемент будівлі не могли використати для підтримки радянського режиму. А на початку минулого року естонський уряд виділив ще близько 1 млн євро на демонтаж радянських військових монументів.

Чехія 

За словами багатьох дослідників, декомунізація в Чехії відбувалась найбільш послідовно. Загалом, як і всюди, чеський уряд ухвалив низку законів щодо засудження комуністичного режиму, люстрації колишніх посадовців, повʼязаних із ним, надання правового статусу всім, хто боровся проти комунізму, та доступу до архівів. 

Першим етапом був саме закон про люстрацію, ухвалений ще урядом Чехословаччини в 1991 році. Він визначав перелік посад у владних структурах та організаціях, які не могли обіймати колишні працівники комуністичного уряду. Зокрема, ці заборони стосувались не лише суто органів правління, а й роботи в академії наук, на державних радіостанціях та телебаченні. А вже з 1993 у Чехії визнали повну відповідальність компартії за політичні репресії, порушення прав та свобод людини, а опір громадян цьому злочинному режиму нарешті був гідно відзначений.

Наступний етап декомунізації в Чехії був повʼязаний із відкриттям архівів спецслужб. Новий закон багато в чому перегукувався з аналогічною тогочасною німецькою ініціативою, яка була недосконалою, а отже — перетягнув і певні її недоліки. Наприклад, заповнення самої заявки на доступ до архівних документів було вкрай складною процедурою, її можна було подати виключно особисто, а доступ надавали лише до копій документів. Однак були й позитивні сторони — згідно з чеським законом, архівні установи мали регулярно та прозоро оприлюднювати у ЗМІ перелік справ на обліку.

Зрештою фінальним важливим етапом процесу декомунізації в Чехії став закон про статус учасників визвольного руху, яким держава гарантувала відповідні виплати. Так, з 2011 року «учасники боротьби з комуністичним режимом» могли отримати матеріальну компенсацію близько $5,8 тис.

Ну а на знак підтримки України в її боротьби проти російських окупантів сьогодні в Празі перейменували вулицю, де розташоване посольство РФ у Чехії. Тепер вона має назву Українських Героїв.

Словаччина

Декомунізація в Словаччині розпочалась ще за часів дії уряду Чехословаччини на початку 1990-х років. Далі компартію визнали відповідальною за цілеспрямоване руйнування європейських цінностей, репресії та свідоме порушення прав і свобод людини. 

На початку нульових у цій країні, за прикладом Чехії та Польщі, відкривають доступ до архівних документів, що стосувались діяльності Третього Рейху та СРСР, а також створюють власний Інститут національної памʼяті. У ньому спеціалісти мали ґрунтовно дослідити «період несвободи», проаналізувати появу фашистських та комуністичних режимів і співпрацю з ними громадян Словаччини. Крім того, Інститут нацпамʼяті мав надати людям, які свого часу зазнали переслідувань, доступ до всіх документів та разом із правоохоронними органами притягнути злочинців до відповідальності. 

Втім, попри те, що всі ці закони були ухвалені, тривалий час вони були здебільшого формальними. Зокрема, на практиці взагалі не проводили люстрацію — тобто люди, які працювали на уряд за часів комунізму, не втратили роботу після здобуття країною незалежності й продовжили обіймати керівні посади. 

І лише у 2020 році словацький уряд почав потроху позбавлятись радянських маркерів. Згідно з новими поправками, вулиці та інші громадські простори вже не могли мати назв представників комуністичного, фашистського та нацистського режимів. Використання їхньої символіки на меморіальних дошках також було заборонено, а компартія Чехословаччини та її словацька філія були нарешті визнані злочинними організаціями.

Хоч декомунізація стартувала одразу з моменту відновлення незалежності у цих та інших країнах Європи, схоже, лише повномасштабне російське вторгнення в Україну стало важелем в остаточній ліквідації залишків СРСР. Ланцюгова реакція нарешті повалила сотні памʼятників та змінила тисячі назв, що надто тривалий час прославляли злочинців та радянський окупаційний режим.