«Будинок “Слово”» — у прокаті. Поговорили з головним антагоністом фільму про вирізані сцени, зйомки й нюанси

Твій персонаж — Акімов. Чула, як в кіно перешіптувалися, намагаючись згадати, що ж це за історична постать.

Сцикун, боягуз, гниль. Якщо культурно — це вигаданий сценаристами персонаж. Вони хотіли створити збірний образ тих митців і культурних діячів, а також інших людей, які жили в їхньому оточенні та піддались впливу спецслужб СРСР. Акімов став уособленням тих, хто вирішив за різними причинами співпрацювати з НКВД, писати доноси та вирішувати долі своїх же колег.

Але у цього персонажа є його особлива початкова риса характеру — бажання бути визнаним та успішним поетом. Проте до того ж відсутність розуміння, що в нього просто немає до цього хисту, та несприйняття критики. Ці риси нашарувалися і породили відчуття нереалізованості, заздрість до своїх колег. Він легко піддався впливу НКВД і готовий був шпигувати та доносити на своїх людей з метою власної наживи. Вершитель доль, влада, жадібність, нехтування власною гідністю — це збірний образ Акімова. Володимир Володимирович він теж зрозуміло, чому. 

Так-так, я одразу зрозуміла, на кого алюзія. 

Мені здається, алюзія на Путіна відчувається одразу, тому що, на жаль, ми з ним маємо спільні риси обличчя. А у людей зараз так болить, що вони бачать в мені лише його риси, а риси британського актора Тома Хідлстона не бачать. Біда.

Судячи з усього, ти не дуже любиш свого персонажа?

З погляду акторської складової він насправді дуже цікавий. Він сильний антагоніст і багато хто з акторів, напевно, мріє про такі великі виклики й ролі. Але його вчинки я зовсім не виправдовую. 

А як так? Мені здавалося, що завжди, коли ти граєш персонажа, то маєш відчувати до нього щось позитивне. 

Ні, не обов’язково. Звісно, ти пропрацьовуєш героя, розумієш, які його цілі, мотиви, бажання, задачі. Ти маєш втілити свого персонажа, але це не означає прийняти те, що він робить. Це досить складний процес і, напевно, найважче запитання. У кожного актора є свої внутрішні способи та прийоми, які тільки йому підходять, щоб вжитися в роль. 

Навіть в фільмі Акімов спочатку представ перед нами як позитивний персонаж, а вже потім відкрився. До якогось моменту йому навіть продовжуєш співчувати. 

Так, але є навіть кілька нарікань від критиків, що досить швидко відбувся цей перехід в антагоніста. Коли я працював над образом, то дійсно хотів, щоб він з’являвся в кадрі позитивним персонажем, таким наївним хлопчиком, і перетворився на тотальне зло. Він сприймається  більше як літературний персонаж, який з’явився в голові Хвильового і раптом потрапив в будинок. Нам не вдалося дозняти декілька сцен, які розповідають, звідки насправді цей хлопець. А вони б могли добре пояснити, що відбулося в житті Акімова до появи в будинку.

Ти говориш про сцену в друкарні?

Саме так. І уважний глядач побачить, що коли Акімов вперше у їдальні бачить персонажа, якого грав Юрій Одинокий, — НКВДиста Мерера, то починає дивно себе поводити. Ніби ховаючись від нього, щоб той не звернув на нього увагу. А Мерер потім каже: «Я вас где-то уже видел, наверное, в типографии?» Вирізана сцена розповіла б, що Акімов раніше працював у друкарні й зробив помилку в тексті — написав Владімір Ілліч Членін. Звичайно, його хотіли спіймати та чого доброго зробити, але якимось чином йому вдалося втекти. Хлопець довгий час переховувався, боявся за своє власне життя, але врешті прийшов в цей будинок «Слово». І тут несподівано побачив Мерера, який за ним полював. Ну і тут все починається.

Я намагався вносити в кожну сцену ті зміни, що відбуваються у персонажі. Щоб був розвиток під впливом певних подій. Тому перший поштовх — страх за своє життя перед цим НКВДистом. Другий — Акімов читає свій поганий вірш, неймовірно схожий на Тичину, і його всі висміюють. Це також сильно б’є по його его. Третій — він захоплюється Раєю Троянкер, марить нею і ревнує, що саме йому вона не приділяє жодної уваги. Четвертий — сцена в кафе «Пок», де він слухає богемські читання інших, а його починає стібати Семенко. Потім його побили, всі над ним посміялися. 

І от врешті йому дають можливість нехай і нечесним шляхом, але відчути славу та свою важливість. І Акімов здається. Бере гроші, відчуває впевненість та якусь вседозволеність, абсолютно не думає про долі інших людей, починає робити страшні вчинки й все глибше себе «закопувати». Якби він існував насправді, то скоріш за все мав би певні проблеми з психікою.

Розкажи про саме виробництво. Я знаю, що ви почали знімати у 2018 році, а закінчили? 

У 2020-му. Знімали у 2018 році влітку  та трохи у вересні, потім була пауза. А у 2020 році дозняли всі інші сцени. І це цікаво, тому що як актор дивишся і такий: «О, дивись, це у 2018 році знімали. А тут я на 2 роки вже старший». А презентували стрічку офіційно у Варшаві у 2021 році, через рік мали випускати в український прокат, але відтермінували через повномасштабне вторгнення.

Шість років від початку зйомок. Ти, напевно, дуже змінився за цей час. Зіграв би зараз Акімова інакше?

100%, тому що вже є інший досвід. Але у 2018 році я мав саме такі хист, скіл, бачення. У мене є деякі питання до своєї роботи в цьому кіно. Це вічне акторське невдоволення собою. І я чую як схвальні відгуки, так і критику — це нормально. Намагаюся зрозуміти, що можна було б зробити краще. Якщо мені випаде колись можливість зіграти ще великі та цікаві ролі, то цей досвід буде мене підсилювати.  

Цікаво, що фільм вийшов на екрани зараз, коли вже два з половиною роки йде повномасштабне вторгнення. І це символічно, тому що історія ніби повторюється. 

Мені здається, якби повномасштабної війни не сталося і ми зараз жили в відносному мирі, то такого ажіотажу на цей фільм не було б, на жаль, як би страшно це не звучало. Він би пройшов повз, як одна з тих стрічок, що торкаються важливих історичних подій, але не цікаві широкому загалу. Зараз ми переживаємо страшний досвід, у багатьох відкрились очі на певні події в житті нашого народу, які змінили всю націю. Розстріляне відродження, Голодомор, шістдесятники. Люди нарешті усвідомили, хто за все це зло відповідальний.

Попри всю критику, яку ми чуємо щодо фільму, окрім позитивних відгуків, яких насправді більше, наше кіно — це квиток в розуміння цієї епохи й дослідження своєї ідентичності. Людина, яка прийде подивитися на сюжетне кіно, почує знайомі зі школи прізвища: Сосюра, Тичина, Курбас. Зацікавиться, відкриє Вікіпедію, почитає. Хвильового, думаю, знають всі, а от деякі прізвища точно гуглили. Тож навіть якщо фільм не вийшов на 100% ідеальним, все одно він відкриває двері до вивчення цієї епохи багатьом людям. І власне він свою місію виконує. Тому що у людей є попит на усвідомлення і прийняття, що ж насправді сталося і що ж відбувається зараз. 

Що цікавого можеш розказати про виробництво? Наприклад, де взагалі проходили зйомки?

В Києві й кілька днів у Харкові. В центрі столиці знайшли будівлю, що схожа на будинок «Слово», і побудували ще павільйони. Справжня ж пам’ятка вже кілька разів постраждала від російських обстрілів.

Акторський склад, як бачите, солідний. Режисер Тарас Томенко разом зі сценаристкою Любою Якимчук хотіли підібрати максимально схожих персонажів. З завданням з пошуку акторів і запрошенням на проби чудово впоралася кастинг-директорка Наталія Наталушко. Власне, я теж пробувався на художника Анатоля Петрицького, з яким у мене знайшли схожі риси, але його вирізали зі сценарію. Актори, з якими я співпрацював на майданчику, круті професіонали, хороші люди та надійні партнери без зірки на лобі. І абсолютно нормально і по-дружньому ставилися до менш досвідчених колег. І на майданчику спілкуватися з усіма було тільки в задоволення. У нас було чотири дні, коли ми знімали двір будинку Слово. І там було достатньо багато підготовчої роботи й ще якісь нюанси, та інколи ми просто в перервах між сценами грали разом у волейбол на цьому майданчику. Такі спільні моменти створювали дуже дружню атмосферу.

Ще з нюансів — насправді в сценарії головним персонажем є Микола Хвильовий. Може здаватися, що вигаданий персонаж немов вийшов трохи на перший план. Однак Хвильовий є головним протагоністом, а я — головним його антагоністом. А от задачі повністю розкрити абсолютно всіх героїв, які фігурують в фільмі, не було. Їх показали, трохи розкрили, додали цікавих деталей. Але задача була в тому, щоб глядачі подивилися фільм та стали самі моніторити інформацію про цих митців. В цьому кіно мала бути сильна сюжетна складова, тому що це художній фільм, а не документалка. 

Для мене це спрацювало, тому що я не знала про роман Сосюри та Раїси Троянкер. А потім пошукала інформацію і дійсно — вони твори одне одному присвячували. А яку сцену тобі було найскладніше грати?

Важко сприймати й дивитися сцени зґвалтування, я — не виключення. Важливо було делікатно побудувати роботу з партнеркою. Перед тим, як заходити в кадр, ми з акторками багато говорили та репетирували, адже в таких сценах багато технічних нюансів. Мій герой їх хапає, кидає об підлогу,  об стіл — це могло  бути травматично. І в той же момент ми повинні були зіграти максимально правдоподібно, тож відпрацьовували все до можливого рівня комфорту.

З найскладніших сцен — сон Хвильового, де той кілька разів вбиває Акімова. Сцена майже повністю знімалася одним кадром. Це означає, що я мусив відіграти певний момент, перебігти повз камеру, переодягнутися, дуже швидко знову з’явитися в кадрі в потрібній точці, сказати конкретний текст, відіграти постріл. Лунає постріл і на тобі спрацьовує розтяжка, ти падаєш, а поки Хвильовий повертається, ти знову пробігаєш повз камеру, тебе переодягають, камера направляється на дзеркало, тебе бачать в дзеркалі, а коли камера повертається — ховаєшся і зникаєш з кадру. Це було доволі складно. Але коли ми це зробили, відчули справжній катарсис. В цьому і є кайф професії. 

Починаєш набагато більше цінувати фільм, коли знаєш такі нюанси. 

Відчувається, що це кіно. Адже закладаєш цілий знімальний день на сцену, що триває півтори хвилини. 

Наскільки я розумію, першу сцену було складно грати більше емоційно, а другу — фізично. А які важко було дивитися, коли ти вже бачив фільм на екрані? 

З погляду акторського его, ті, де мені не подобається моя гра. Наприклад, десь я занадто театрально відвернув голову від Раї Троянкер. І думав потім: «Блін, можна ж було трішечки легше це зробити».

Щодо фільму в цілому, дуже сильно прописані сцени Голодомору. І те, як В’ячеслав Довженко відіграв самогубство Хвильового, у мене прям мурахи були. І мої компліменти його роботі, адже це важко, коли в тебе  є реальний історичний прототип, завжди хтось може сказати: «Він був не такий». Але це, зрештою, художній фільм. 

Може ти знаєш, а сценаристи залучали експертів, які досліджували цю епоху та конкретних письменників? 

Сценаристами є режисер Тарас Томенко і Любов Якимчук. Вони витратили багато років на те, щоб дослідити будинок «Слово». Перекопали безліч архівів, документів, записок, доносів тощо. Адже немає досі детально прописаних біографій ні Семенка, ні Тичини, ні Хвильового. Тож Любов і Тарас по крихтах збирали інформацію, витратили на це багато  років. 

Але саме завдяки цій праці більшість фактів у фільмі правдиві. Навіть звучать репліки від деяких персонажів, які є точними і їх можна знайти в  спогадах сучасників про цих митців. Наприклад, передсмертна фраза Хвильового: «Зараз я вам покажу, як романи треба писати».

То це надвелика документальна робота. А які факти ти знаєш, що вигадані в фільмі?

Крім самої постаті мого героя, Тичина навряд чи був свідком чийогось зґвалтування, хоча у нього своя складна біографія. Не було ані Галі, ані її тітки. Але будинок прослуховувався, це факт. Як і присутність там агентів совєтов. У фільмі навіть є нюанс, які не всі могли помітити. В різних сценах на задньому тлі з’являється фігура чоловіка, який наче постійно крутиться поруч з письменниками та збирає інформацію на них: в кафе «Пок», коли Хвильовий заводить туди Акімова, він стоїть на барі, а також можемо бачити його в одній сцені в арці будинку.

Також Хвильовий не писав фейкову п’єсу — цей факт вигадали для розвитку сюжету, але говорять, що він дійсно спалив свій роман. І цілком ймовірно, у цьому екземплярі міг би бути такий персонаж, як Акімов. 

Які ще є деталі, що не всі глядачі можуть побачити при перегляді?

В першому сні Хвильового Акімов каже: «Вам в Загірну комуну? Я вас проведу». Загірна комуна — образ омріяного майбутнього, який можна зустріти в романі «Я (Романтика)».

Що я помітила, в цьому сні є єдина кольорова сцена всього фільму — це море крові. 

Я думаю, таким чином режисер хотів показати трагічність того шляху, куди всі ці письменники повернули. Вони ж спершу сильно вірили в цей комуністичний рай, в те, що життя зміниться на краще. Потім глибоко розчарувалися. Паралелі можна провести з  часами незалежної України — президент то проукраїнський, то проросійський. На телебаченні засилля  російських акторів, половина телебачення російськомовна, потім з’являються квоти й ми важко переходимо на українську, але все одно тягнемося до «великого брата». А далі усвідомлення приходить, наче сокирою по голові, коли стається повномасштабка. Хоча це усвідомлення мало прийти набагато раніше.

Багатьом навіть 2014 рік не дав розуміння того, що щось починає коїтися не те. Тож це дуже хороша паралель з нашим сьогоденням. Хтось скаже: «Та вони були всі зрадниками й комуністами». Але вони теж пройшли шлях усвідомлення, який зараз подолала більшість з нас. 

Наскільки я зрозуміла, ти взагалі не знав про будинок «Слово», поки не почав працювати над фільмом? 

Так, і я спочатку не повірив, подумав, що це фейк. Я знав ці прізвища, але не міг уявити, що вони жили під одним дахом. Це як би зараз Жадан з Подерв’янським курять на балконі, а Андрухович поруч грає на гітарі.

Фільм однозначно непростий. Але він має велике значення як для української аудиторії, так і для закордонної. Для української ми з тобою вже поговорили, а от чому іноземці мають подивитися «Будинок “Слово”»? 

Це розширює контекст розуміння нашої історії. Коли я працював на декількох проєктах в Німеччині, помітив, що вони дуже мало знають про історію України. Але, будемо відвертими, — вимагаючи у європейців максимального співчуття, підтримки й знання, нам не варто забувати про солідарність і розуміння їхніх больових точок. Так, німці важко сприймають все, що пов’язано з Гітлером та його приходом до влади. Вони пройшли великий шлях репарацій й усвідомлення. А от щодо шляху, який пройде Росія після свого програшу, я не впевнений. Сумніваюсь, що росіяни колись усвідомлять свою провину та відповідальність за злочини.

Тож коли ми німцям розповідаємо про Голодомор, Розстріляне відродження, репресії, то маємо розуміти, що це був важкий період і для них, коли якраз Гітлер приходив до влади. Але якраз це і відкриває нам шлях до розʼяснення і проводження паралелей. Без жодних маніпуляцій. Наприклад, коли говоримо про наших письменників, яких знищили, а їхні твори заборонили, можемо проводити паралелі з німецькою культурою. Наголошувати: «Уявіть, якби у вас відняли Манна або Ремарка. Де були б зараз ви та ваша культура? На якому етапі розвитку?» І пояснювати: з нами це зробили, знищили, нав’язуючи шароварщину і другосортність, уявіть, якби з вашої перспективи, вам дозволили  залишити тільки коротенькі баварські суконьки  та Октоберфест, як єдиний прояв німецькості. І тоді вони краще починають розуміти контекст і трагічність того що відбувалось з нами.

«Будинок “Слово”» показували в різних частинах Європи, і ми зібрали круті відгуки від іноземців. Вони приходять на глядацьке кіно і дізнаються про наших українських культурних діячів, про важку та похмуру, але доленосну частину нашої історії. На жаль, багато іноземців добре знають про Росію — балет, Чехова і Достоєвського, п’єси яких все ще ставлять в театрах, картини Васнецова тощо. А ти їм несподівано ніби кажеш: «Дивіться, а тут ще є така велика територія, яка між Польщею і Росією. То це Україна зі своєю яскравою культурою». Зараз фільм будуть показувати в Канаді, сподіваюся, що вдасться і в Штатах. 

В українському прокаті фільм йде вже два тижні. Як тобі враження — це успіх?

Я ще не знаю цифр, але не думаю, що він збере дуже багато, якщо порівнювати з іншими українськими фільмами. Тому що найрейтинговіші у нас більш розважальні проєкти. Але мені здається, що зараз глядач добре підігрітий і до стрічки великий інтерес. І, як для художнього фільму на історичну тематику, впевнений — продажі будуть хороші.  Я задоволений тим, що дуже багато людей ходять і що є резонанс. Тим паче це якийсь слід по собі, адже будь-який  фільм, знятий будь-коли — це вже якийсь плювок в історію. Це я, звісно, іронізую.

Так, і прийми мої компліменти, тому що, як мені здається, це достатньо складна роль і тобі вийшло створити до свого персонажа правильні почуття у глядачів. 

До мене нещодавно підійшов один хлопець і пожартував: «Я так не ненавидів персонажів з часів Джофрі з “Гри престолів”». А я дуже люблю цей серіал, то для мене це один з найкращих компліментів. 

Ти на диво потрапляєш в повний метр на історичну тематику — до того грав у фільмах «Таємний щоденник Симона Петлюри» та «Крути 1918».

Крім того, у жовтні вийде фільм Дениса Тарасова «Божевільні» про каральну медицину 70-80 років в СРСР, коли неугодних владі саджали у божевільню й «знищували». Можливо, такий в мене типаж.

Я сподіваюся, що Тарас Томенко від початку вірив, що я зможу зробити цю роль і вважав мене талановитим актором. І це було превалюючим фактором на затвердження. Але і не виключаю, що також шукав актора, віддалено схожого на Путіна. 

Не боїшся застрягнути в цьому образі і стати актором однієї епохи?

Не думаю. Так, обличчя у мене підходить під історичні фільми, воно явно не серіальне. Проте в українському кінематографі я не бачу такої тенденції, щоб актори застрягали на конкретних типажах. 

Ти як людина зсередини відчуваєш, що стали більше знімати, приймати та любити українське кіно? 

Стали більш споживати і любити, але щодо знімати… Мені здається, нині в кіно виходить багато фільмів, які знімали ще до повномасштабної війни. Зараз часи документальних стрічок зі зрозумілих причин. З художніми треба бути обережним. Все, що пов’язано з війною, буде гостро резонувати в суспільстві й, швидше за все, піддаватися сильній критиці, якщо зняте буде не збігатися з реальними фактами або з досвідом тих людей, які пережили ті чи інші події. Тому час документалок — і нехай би на них виділялося більше коштів, щоб такі фільми подорожували світом і стали свідченням для іноземців про чинну російську агресію. 

Ти хочеш ще щось додати для цього інтерв’ю? 

Це дуже круто, що ми можемо сидіти тут з тобою і поговорити, що в прокаті йде цей фільм і український кінематограф живе. І це завдяки тим людям, які воюють за цю нашу можливість. І найбільше, чого я зараз боюсь — отримати від когось з друзів, які на передовій, погану звістку. 

Найкращій відгук я отримав від близького друга, який 8 місяців провів на нулі, пройшов все пекло, отримав поранення і вже є ветераном чинної війни. Зараз він проходить курс реабілітації та психологічної підтримки, період надважкий. І він мені нещодавно записав голосове. Розказав, що випадково в Ужгороді зайшов в торговий центр, опинився біля кінотеатру і вирішив щось глянути, адже два з половиною роки не дивився стрічки на великому екрані. І перше, що йому запропонували — це «Будинок “Слово”». І він пише мені: «Я беру цей квиток, сідаю і перший фільм, який я дивлюсь від початку повномасштабного, з тобою. Дімон, дякую, тобі». І ми можемо говорити про те чи гарно я зіграв, чи погано, але цей відгук — це найважливіший відгук з усіх. Адже є люди, завдяки яким ми взагалі можемо про це дискутувати.