У радіоефірі на фронті немає імен — там звучать «Бекон», «Відьма», «Да Вінчі» чи «Котик». За кожним із цих слів — історія. Позивні, що колись були просто кодами зв’язку, перетворилися на мову війни, де одна кличка може сказати про людину більше, ніж паспорт. На замовлення United24 Media Юрій Марченко розповідає про цей феномен.
Коріння позивних сягає епохи телеграфу. У XIX столітті, коли залізничні станції були з’єднані однією лінією, виникла потреба швидко й однозначно ідентифікувати кожну точку зв’язку. Такі спеціальні коди — своєрідні перші позивні, які дозволяли адресувати повідомлення без довгих назв і плутанини. Далі вони стали частиною морської й авіаційної комунікації, а паралельно дійшли й до військових.
Під час війни будь-яка передача може бути перехоплена, тому використання реальних імен або назв підрозділів є ризиком. Позивний дозволяє координувати дії, не розкриваючи структури чи персоналій. Саме тому у війську позивні часто змінюються, шифруються або будуються за певними схемами.
Наприклад, в армії США колективний позивний Checkmate можуть іноді призначити цілій роті. Checkmate Red 6 в цій системі може бути командиром першого взводу, Checkmate White 6 — командиром другого взводу тощо. Checkmate 6 — командир роти.
Паралельно в армії сформувалася й інша традиція — неформальні псевдоніми бійців, які виконують ту ж функцію ідентифікації, але вже на рівні особистості: короткі, звучні, легко впізнавані в радіоефірі.
В українському контексті традиція військових імен існувала ще в часи козаків. А в Українській повстанській армії позивні були ще й інструментом особистої конспірації, щоб убезпечити рідних, яких могли переслідувати за родичів у підпіллі.
Після початку агресії Росії у 2014 році традиція позивних відродилася. До початку повномасштабного вторгнення у 2022-му в п’ятірку найпопулярніших входили Дід, Батя, Дядя, Чорний і Тихий.
Сьогодні позивний народжується з жарту, риси характеру, скороченого прізвища, біографії чи випадку і з часом стає частиною ідентичності бійця, його другим ім’ям. У цьому сенсі позивні пройшли шлях від сухого телеграфного скорочення до культурного явища — яскравих маркерів війни, де за одним словом стоїть історія людини.
«По одній дорозі йдуть Мікі Маус з Каратистом, поруч по іншій — Гусляр з Астерикcом і Казкою. А тим часом в лісі на квадроциклу несуться Дядя з Дзьобом. Коротше, по позивних — суцільний бардак», — ділився з друзями танкіст Мушкетер з Бахмутського напрямку.
Найпоширеніший тип позивних — скорочення від прізвища: Мартин — від Мартинова, Шева — від Шевченка, Гера від Герасименка. Наприклад, відомий білоруський доброволець, який б’ється за Україну, Ігор Янков, має співзвучний позивний Янкі.
Часто нові імена народжуються під час побутових історій, що трапляються на службі й виділяють когось із рутини.
Так хлопець, який чхнув, коли їв крупу, став Дробовиком.
Вулкан мав під час базової підготовки сильну діарею.
Інший боєць вночі у наметі закинув ноги на пічку, не знавши, що та вже сильно розжарена. Він спалив ноги разом із взуттям і отримав позивний Бекон.
Кремезний солдат зростом 2 метри й вагою 130 кг послизнувся й впав на невеличкий бліндаж, розламавши дах. Після цього його називали як російські бомби — КАБ.
Часто позивний не обирають — його дають. І відмовитися від нього майже неможливо: якщо ім’я «прилипло» в підрозділі, воно залишиться, незалежно від того, подобається чи ні. Загалом є кілька принципів вибору позивних:
‣ В одній групі не може бути двох однакових;
‣ Позивний має бути коротким і однослівним (двослівні трапляються вкрай рідко);
‣ Має звучати чітко, щоб не виникало плутанини в радіоефірі;
‣ Повинен маскувати особу.
Часто позивні даються від протилежного. Наприклад, дуже худий боєць став Товстим, із шикарною зачіскою — Лисим, а побратим без передніх зубів — Лакалут на честь відомої зубної пасти. За цим же принципом дуже суворий і досвідчений профі може перетворитися на Котика чи Сонечко.
Найстарші побратими ледве не в усіх підрозділах стають Батями або Дідами, наймолодші — Малими або Малишами.
Популярні жіночі позивні: Відьма, Білка, Багіра, Сестра, Аліса, Стріла, Рись, Бджола, Барбі.
Ще один великий пласт — через заняття у мирному житті.
Так, один уролог в українському війську отримав позивний Палець.
Шейх був бізнесменом в Арабських Еміратах. Фізрук працював вчителем фізкультури. А оператора, який знімав для National Geographic, командир у метушні обстрілу назвав: «Цей, як його, фільми, природа, коротше, покличте Діскавері!»
Тут варто згадати й знаменитого Дмитра «Да Вінчі» Коцюбайла, командира батальйону «Вовки Да Вінчі», який героїчно загинув у 2023 році. Своє військове ім’я він отримав, тому що до початку війни вчився на художника.
Окреме джерело позивних — особливості самої людини. Легендарного американського снайпера Carlos Hathcock в’єтнамці називали «Біле перо» — саме його він тримав на пов’язці на своєму капелюсі.
Позивний Чай в Україні заслужив хлопець на ім’я Ахмад — бо нагадував побратимам про знаменитий англійський бренд чаю.
Позивний Персик. Чому? Бо спина волохата.
Креативно підійшли побратими до вибору нового імені для хлопця, який вічно кудись дівався і його ніхто не міг знайти. Так він став позивним Клітор.
Цей гумор — не випадковий. У середовищі постійного ризику позивні стають способом розрядки, способом пережити страх і втому.
При цьому надто складні або пафосні псевдоніми часто трансформуються. В українських соцмережах регулярно обговорюють, як бійці приходять у підрозділи з вибраними собі грізними позивними типу Хижак, Веном чи Гризлі, але досить швидко перетворюються на Вінні Пуха, Покемона, Пузо.
Так, один із бійців прийшов у підрозділ, назвавшись Аматерасу на честь японського божества. Вже за пару днів він став Матрац.
Інший придумав собі позивний Shadow. Але іноді промовляв слова нерозбірливо — і скоро перетворився на Логопеда
У радіоефірі важлива не лише анонімність, а й швидкість. Тому позивні підбирають так, щоб їх було складно переплутати на слух: уникають схожих звуків, довгих слів і двозначностей. У бойових умовах одна неправильно почута літера може коштувати часу — або життя.
Сучасна українська традиція позивних — порівняно нова. Але має своє коріння ще пів тисячоліття тому, в часи Запорізької Січі. Щобільше, велика частина сучасних українських прізвищ походить саме від тих древніх позивних.
Тоді навіть князя Дмитра Вишневецького, що збудував першу вільну твердиню, називали за його військовим псевдонімом Байда. А один із наймогутніших козацьких гетьманів Петро Сагайдачний, який у 1618 брав у облогу Москву, насправді від народження мав прізвище Конашевич. Сагайдачним він став як влучний стрілець із лука, адже сагайдак — це набір лука зі стрілами у чохлі.
У «Енциклопедії історії України» пишуть: «Основа появи цих прізвиськ була одна й та сама — або пам’ятний вчинок людини, або незвичайна подія в її житті, або особлива риса характеру, поведінки чи зовнішнього вигляду. В основу прізвищевих назв часто закладалися жарт, гумор, насмішка. Так, Корж розповідав, що своє прізвисько одержав тому, що упав і скотився донизу, ніби корж. Малому на зріст козакові дали прізвисько Махина, великому — Малюта, неповороткому — Черепаха. А Присліпою назвали козака, який, перебуваючи на варті, не помітив, як підійшли вороги».
Здається, нічого особливо не змінилося. Українці так само б’ються проти Москви й так само кмітливо придумують один одному позивні.
Ви можете прочитати цей текст англійською тут.