Звідки взагалі з’явилася ідея — віддати фотоапарати саме в руки військових, без фотографа, який робитиме ці знімки за них на лінії фронту?

Насправді сама передача камери — це не якась нова історія у фотографії чи мистецтві. У 2024 році я працював як фотограф над документальним проєктом про українців. Там були різні історії: про волонтерів, цивільних, колишніх військовополонених, військових тощо. А у 2025 році мені захотілося продовжити цю тему, але вже більше зосередитися саме на військовослужбовцях.

Водночас я не мав змоги часто до них їздити через роботу та інші обставини. Я не вважаю себе документальним фотографом, хоча документальний вектор час від часу з’являється в моїй діяльності. Тому в мене немає таких частих виїздів на фронт, як, наприклад, у колег-фотожурналістів чи документалістів.

Але ця тема мені цікава, і мені хотілося з нею попрацювати. Тоді якраз і з’явилася ідея: а що, якщо роздати одноразові камери самим військовим і спробувати зібрати такий архів фотографій, подивитися, що взагалі з цього вийде?

Одразу була й ідея збирати не лише фотографії, а й артефакти та листи військових. Для мене це від початку було однією з ключових речей: щоб проєкт працював як мультимедійна, багатошарова історія, а не існував суто у фотографічному контексті.

Хто став учасниками проєкту і як ти їх обирав?

Спочатку я звернувся до компанії Fotovramci. Їм сподобалася ідея, і вони запропонували почати з п’яти камер: розіслати їх і подивитися, як усе спрацює технічно. Чи взагалі вийдуть фотографії, якими вони будуть.

Я одразу розіслав камери своїм знайомим. У мене багато військових товаришів, друзів, студентів. До того ж із 2022 року я займаюся волонтерською діяльністю, тому маю доволі широке коло знайомих серед військовослужбовців.

Для початку я обрав п’ятьох знайомих військових із різних напрямків і подивився, як це спрацює. Камери повернулися, ми побачили фотографії й зрозуміли, що з цього вибудовується щось дуже цікаве. Після цього почали розсилати камери далі.

Я намагався охопити різні напрямки фронту і різні роди військ. Там були артилеристи, ППО, була дівчина-військовослужбовиця, моя студентка. Географія теж була різною: Харківський і Донецький напрямки, Південь — Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя.

Цілі охопити абсолютно все не було, тому що для цього знадобилося б набагато більше ресурсу. Я розумів, що для формування цілісного проєкту мені вистачить 20–25 історій, із яких можна скласти одну колективну історію.

Ти давав їм якісь орієнтири, що фотографувати?

Суто інструкції щодо використання камери. Разом із фотоапаратом я надсилав кожному листа, де писав: ось вам камера, будь ласка, знімайте те, що відчуваєте. Знімайте свій побут, своє оточення — взагалі все, що побажаєте.

Я хотів уникнути будь-яких рамок і обмежень. Щоб вони знімали те, що саме вони вважають цікавим і важливим для себе.

Листи про загиблих побратимів і речі, які вивозили з позицій

Які історії учасників тебе вразили найбільше?

Насправді дуже складно обрати, тому що не хочеться когось виділяти, а когось — ні. Але є ті, які більше запам’ятовуються через контраст. Наприклад, дві історії про загибель побратимів, які були передані абсолютно по-різному.

Один із героїв проєкту, Віктор, разом із побратимом потрапив під обстріл. Він, на щастя, вижив, але його побратим загинув. Віктор розбив свою серію фотографій на окремі знімки та історії й так само позначав їх у листі: умовно, фото 1-4 — одна історія, 5-8 — поховання побратима, далі — інша історія. Тобто в нього склалася цілісна розповідь, частиною якої стала історія про загибель і поховання побратима.

В іншого учасника проєкту, Романа, все побудовано інакше: фотографії йдуть однією лінією, а лист майже повністю присвячений його побратиму, який також загинув.

Це дуже сильно працює на контрасті з іншими історіями. Щодо листів теж не було конкретного завдання. Хтось надсилав доволі суху вижимку: хто він, де зробив ці кадри, які артефакти передає. А хтось на чотирьох сторінках розписував свої думки та переживання. Хтось навіть писав поеми чи вірші.

Мені здається, у цьому і полягає неоднорідність цього проєкту. Коли ти не даєш людям чіткої установки, вони самі обирають, як себе виразити. Тим паче, думаю, в армії та Силах оборони їм вистачає конкретних завдань, які перед ними ставлять. А тут була повна свобода. І тому дуже цікаво спостерігати, як ця свобода вираження власних думок у них працює.

А які історії стоять за артефактами, що вони тобі передали?

Артефакти доволі різні й іноді справді неочікувані. Це могли бути частини дронів — і наших, які вже відпрацювали, і російських. А могли бути настільки особисті речі, як, наприклад, жетони з іменем, прізвищем, групою крові та ідентифікаційним номером.

Іноді мені навіть було складно усвідомити, що люди довірили мені настільки особисті предмети. З одного боку, мені дуже приємно, і я пишаюся тим, що герої проєкту настільки мені довіряють. А з іншого — задумуєшся, чи взагалі заслужив отримувати від них такі речі.

Це були, наприклад, запальнички, з якими хлопці пройшли багато територій, операцій, вилазок. Був брелок від машини, яка вивозила їх з-під обстрілів і дронів, вивозила живими з позицій. Були уламки снарядів, якими накривали позиції хлопців і які вони потім передавали мені.

У тій самій історії про загибель військового є його іменний шеврон із позивним. Тобто це речі, які ти бачиш, до яких можеш доторкнутися — і через себе пропускаєш усе, що за ними стоїть. Розумієш, наскільки важкою ціною даються наша незалежність і свобода.

І кожен такий артефакт, по суті, являє собою маленьку частину нашої спільної історії.

«Там не титани, не кіборги, не роботи»

Як цей проєкт сприймає аудиторія за кордоном?

Мені здається, за кордоном людям цей проєкт особливо запам’ятовується, тому що для них це певною мірою «екзотика». Особливо для тих, хто дуже підтримує Україну від самого початку повномасштабної війни. Вони щодня бачать величезну кількість фотографій і відео в новинних стрічках, роботи документалістів, репортажі. Але такий підхід — показати війну очима самих військовослужбовців — вони бачать рідко.

Тому їм це відгукується. Бо ці фотографії не лише про жахи війни, смерть і руйнування. Вони бачать те, що фіксують такі самі живі люди, як ми з вами, як вони самі. Ми часто наділяємо військових статусом героїв, романтизуємо, героїзуємо їх, але іноді забуваємо, що вони дійсно такі самі люди. Вони виснажуються, їм дуже складно, фізично й морально вони виконують надскладні речі.

І через ці знімки іноземна аудиторія розуміє: там не титани, не кіборги, не роботи, а такі самі люди, як вони. Особливо це відчувається, коли серед фотографій вони бачать котиків, собак, квіти. Це одразу відгукується, тому що нагадує про життя, про оптимізм.

Багато людей на виставках підходять, розпитують, роздивляються, запитують про конкретні знімки, про листи. Ти дійсно бачиш цю зацікавленість. І мене це вражає, тому що вони живуть зовсім іншим життям, в інших умовах, в інших реаліях, але їм усе одно цікаво те, що відбувається в Україні.

Для мене дуже цінно, що люди підтримують Україну, сприймають її такою, як вона є, — зі своїми недоліками, проблемами. Але водночас вони нас дуже люблять, підтримують і бажають, щоби війна закінчилася. І їм справді цікаві ці історії, зокрема історії військовослужбовців.

Це особливо цінно, коли маєш змогу поспілкуватися з людьми особисто, почути їхні запитання, їхні думки. Мені здається, заради цього якраз усе це й робиться.

«Для когось це набуло терапевтичної ролі»

А як самі військові реагували на участь у проєкті?

Ми від початку працювали так, щоб усім було комфортно й цікаво брати участь. Звісно, ніхто не долучався до проєкту примусово. Усі були вдячні за запрошення і можливість стати його частиною, але були військовослужбовці, які окремо дякували й говорили, наскільки їм було цікаво відволіктися, порефлексувати, познімати.

Для когось це дійсно набуло певної терапевтичної ролі. Це така арттерапія, коли ти можеш на якийсь час перемкнутися від того, що тебе оточує, і подумати, який зробити кадр, що зняти. І я теж дуже радий, що була можливість у такий спосіб на це повпливати.

Що відбувається з фотографіями, листами й артефактами після завершення проєкту?

Усі артефакти фізично є в мене, і вони подорожують разом із виставками. Наприклад, деякі зараз перебувають у Європі після виставки в Копенгагені й чекають наступної поїздки. Деякі нещодавно повернулися зі Швейцарії, де теж були представлені на виставці, а частина зараз лежить у мене.

Виставка в мене не одна, тому артефакти розподіляються між різними експозиціями: якісь залишаються там, якісь подорожують далі, потім я їх знову збираю і використовую в інших інсталяціях та експозиціях.

А для книги всі листи й артефакти були оцифровані, відфотографовані. Це дозволяє представляти проєкт і онлайн — на різних платформах, на сайті.

Побачити все це наживо можна буде в Музеї сучасного мистецтва Одеси з 17 вересня до 22 листопада. На виставці «Докази життя» будуть представлені одразу три проєкти, створені під час повномасштабної війни: «Плівки з передової», «Татуювання війни» та «Попід Дніпром».

«Татуювання війни» — це серія чорно-білих аналогових портретів, де на людей проєктуються зображення зруйнованих місць. А «Попід Дніпром» — проєкт, для якого я у 2024 році проїхав майже 10 тисяч кілометрів Україною і зняв близько 50 людей у 13 містах.

Фотографії, листи, артефакти, відеоінсталяції та документальний фільм утворюють простір окремих свідчень, між безпосереднім досвідом і пам’яттю про нього.

Тисячі камер і великий архів війни

Маєш ідеї щодо майбутніх проєктів, пов’язаних із військом?

Якщо минулий рік був присвячений тому, щоб зібрати цей проєкт, то цей у мене повністю присвячений роботі з ним після завершення. Для мене важливо не просто зробити проєкт і перейти до наступного, а підтримувати його далі.

Увесь фокус цього року — на виставках і поширенні: розповсюдженні книг у бібліотеках, музеях, галереях, виставках в Україні та за кордоном, участі в конкурсах, потраплянні до колекцій. Тобто на тому, щоб проєкт отримував якомога більше видимості. Зробити його — це класно, але для того, щоб його побачило якомога більше людей, потрібно ще більше роботи.

Єдине — з цього виникла одна цікава ідея, яку хотілося б реалізувати більш глобально. Є ідея створити великий архів. У нас уже є архіви війни, де збирають фотографії, відео та інші матеріали, пов’язані з війною, щоб потім усе це можна було вивчати вже в історичному контексті.

А мені хотілося б роздати тисячі таких одноразових камер військовослужбовцям, а потім зібрати з цього архів, створений безпосередньо ними самими. Тобто не брати вже готові фотографії з їхніх телефонів чи фотоапаратів, а попрацювати в тому самому форматі, що й у «Плівках з передової».

Але на це, звісно, потрібні час, великий бюджет і фінансова підтримка. Це краще реалізовувати разом із якимись інституціями. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому цю ідею вдасться втілити.