Зазвичай психологія — це ціла серія досить тривалих зустрічей. А як бути, якщо немає часу на довгу розмову, а треба діяти швидко? Як це виглядає на практиці?

У критичних умовах психологія — це дійсно не довгі розмови, а швидке повернення людини у функціональний стан. У таких ситуаціях ми працюємо не з глибокими причинами, а з тим, щоб прямо зараз людина могла дихати, мислити й діяти. Це кілька чітких кроків: стабілізувати дихання, повернути контакт із тілом, звузити фокус уваги до конкретного завдання «тут і зараз».

Іноді це займає декілька хвилин, іноді все ж потрібні дві-три зустрічі по одній або й дві години. Але саме вони дозволяють людині не «випасти» з реальності. Є випадки, коли ми рекомендуємо обмежити бійців від виконання бойових завдань на тиждень. Чи навіть складніші приклади, коли стан не покращується чи потрібно додати медикаментозне втручання — в таких випадках вже направляємо до психіатра. 

Які сигнали організму люди найчастіше ігнорують — і на фронті, і в тилу — аж поки не накриває?

Найчастіше ігнорують втому, яка вже не минає після сну. Постійне напруження в тілі, поверхневе дихання, дратівливість без причини, проблеми зі сном, коли мозок не вимикається навіть у тиші. Люди звикають жити на адреналіні й сприймають це як норму — аж поки нервова система просто не вимикає ресурс.

Як взагалі відрізнити момент «я тримаюся» від ситуації, коли «я вже себе ламаю»? Чи є червоні прапорці, після яких ви сказали б людині: далі самостійно — не варіант?

Якщо людина тримається — вона все ще відчуває: втому, страх, емоції. Але коли починає ламатися, то з’являються байдужість, відчуття порожнечі, автоматичні дії без усвідомлення. Червоні прапорці — це тривале безсоння, різкі спалахи агресії або повна апатія, думки про те, що «мене ніщо не хвилює» або «мені все одно, що буде». Людина може перестати доглядати за собою (митись, голитися, прати), погано харчується. У цей момент самостійно справлятися вже небезпечно — тут точно потрібна допомога.

Чи є якась проста дія, що може реально знизити рівень напруги, коли фактично  немає часу, умов і сил?

Контрольоване повільне видихання. Довший видих, ніж вдих. Це найшвидший спосіб дати нервовій системі сигнал, що загроза минула. Навіть п’ять-шість таких циклів можуть суттєво знизити рівень напруги, коли немає ні часу, ні умов. 

Або «Обійми метелика» — це проста соматична вправа для самодопомоги, яка допомагає заспокоїтися, знизити тривогу, стрес та повернути відчуття безпеки. Вона базується на методиці EMDR через ритмічні почергові постукування по плечах, що активує обидві півкулі мозку та сприяє емоційній стабілізації.

Уявімо, що ви звертаєтесь до людей зі словами: «Я військова психологиня, фактично щодня працюю з людьми в стані колосального стресу — і от що я можу порадити всім». Які були б три базові поради?

Що ви найчастіше пояснюєте бійцям словами «це нормально» — і що з цього було б важливо почути цивільним?

Нормально боятися. Нормально злитися. Нормально плакати після втрати або сильного напруження. Реакції психіки на ненормальні обставини — це не слабкість, а ознака того, що психіка жива. І це важливо почути цивільним: сильні люди теж переживають страх і виснаження. Не боятись — значно гірше.

Яке почуття на фронті найбільш табуйоване — страх, злість, провина, сльози? І як це впливає на людей?

Це якраз страх. Бо бійці часто помилково сприймають його як слабкість. Насправді страх — це ключовий механізм виживання. А коли його забороняють собі відчувати, то він нікуди не зникає — лише переходить в агресію, ризиковану поведінку або емоційне оніміння. Сльози будуть потім — а зараз притуплені відчуття.

Як правильно підтримати близьку людину, якщо ти не психолог і боїшся зробити гірше?

Головне — не лікувати й не давати порад, якщо їх у вас не просять. Тому що цього не роблять навіть професійні психологи. Не треба ставити нетактовні питання. Найкраща підтримка — просто бути поруч і слухати без оцінок. Без оцінок — тому що ви самі не знаєте, як вчинили б в тій чи іншій ситуації і як відреагував би ваш організм. Просте «я поруч» працює інколи сильніше, ніж будь-які спроби знайти правильні слова. В основному людині важливо відчути безпечний контакт, а не аналіз ситуації.

Чи був момент, коли ви зрозуміли, що теж не залізна — і що тоді допомогло не зламатися?

Так. І це дуже важливе усвідомлення для будь-якого психолога. Воно допомогло дозволити собі відновлення, а не чекати повного виснаження — хоча така змога є лише два рази на рік по 15 днів. Тому в звичайні дні важливі якісь ритуали (наприклад, кава в кавʼярні з гарної чашки, а не в пластиковому стаканчику), чимось порадувати себе (можливо, навіть новою снарягою), десь вирватись і зробити якийсь собі догляд, щоб «відчути себе жінкою» (стрижка, манікюр). Мені тішили навіть такі дрібниці, щось з цивільного життя. Важлива підтримка колег — їхня вдячність за мою роботу дуже додає сил. Фізичне відновлення і чесність із собою: допомагаючи іншим, ти теж маєш право бути людиною. Хоча інколи й доводиться собі про це нагадувати.

Взагалі сприйняття життя змінюється після того, як щодня бачиш крайні стани людей. З’являється дуже чітке відчуття цінності простих речей — життя, близьких, звичайних розмов, тиші. Починаєш більше бачити справжнє і менше витрачати сили на другорядне.

Що, на вашу думку, буде нашим найбільшим психологічним викликом після війни?

Повернення до звичайного життя. Для багатьох людей швидкість, напруга, структурованість, чіткість війни стають новою нормою, і тиша може виявитися складнішою, ніж небезпека. Нам доведеться вчитися жити без постійного режиму виживання. Також тепер ми поділені на цивільні — військові (і це маленьке тире — насправді велика прірва).

Наостанок — що б ви хотіли, щоб люди запам’ятали про психологію на війні?

Психологічна стійкість — це не відсутність страху чи болю, а здатність проходити через них і залишатися живим всередині. 

А ще хочу, щоб бійці памʼятали, що вони дуже круті, пишались собою і прямо зараз просто собі подякували собі — в такий, бляха, важкий час живемо! Але ми тут — щоб жити!