Взагалі термін «поетичне кіно» придумали дослідники ще на початку 20 століття. Дехто казав, що так вирішили називати фільми, які «у своїх образах віддаляються від фактичної конкретності». Словом «поетичне» — бо радше схоже на поезію, ніж на прозу. Згадаємо хоча б знаменитий колір «Колір граната» Сергія Параджанова, буквально побудований на символіці.

Вплив поетичного кіно на світову культуру

Кіномистецтво та творчість лише одного Сергія Параджанова вплинули та надихнули незліченну кількість режисерів та митців, хоч цей факт визнають і не завжди. Найвідоміший приклад останніх років — кліп до пісні «911» Леді Гаги, випущений у 2020 році. Це — буквально алюзія на поетичну кінопритчу Параджанова «Колір граната». А ще це — понад 90 млн переглядів.

Так само явно, за словами дослідників, Параджанов «звучить» і у фільмі «Клітка» Тарсема Сінгха, що був номінований на «Оскар». До речі Сінгх ще й зняв кліп на пісню «Sweet Lullaby» гурту Deep Forest, у якому вшанував сцени одразу з кількох фільмів режисера. «Я показав Параджанова компанії Kodak, а вони сказали: “Це не те, що сподобається новому поколінню.” Тепер рекламні агентства щотижня телефонують мені й кажуть: “Зроби нам ще одну рекламу в такому ж стилі.”», — згадує Тарсем.

Вплив Сергія Параджанова можна помітити й у фільмі «Габбе» іранського режисера Мохсена Махмальбафа, який отримав високу оцінку і був представлений на Каннському кінофестивалі. Кліп Мадонни «Bedtime Story», знятий Марком Романеком, також є даниною кінематографу Сергія Параджанова. Романек відтворив у ньому багато сцен із «Кольору граната». А відео на пісню «God is God» гурту Juno Reactor взагалі повністю змонтоване з кадрів цього фільму.

Ба більше, японський композитор Сусуму Йокота має композицію під назвою «The Color of Pomegranate» у своєму альбомі «The Boy and the Tree». Бразильський модельєр Александре Херчковіч створив цілу колекцію одягу, натхненну роботами режисера, яку представив на Тижні моди в Сан-Паулу у 2010 році. А народжений у Парижі румунський кінорежисер Мішель Йонаску зняв фільм «Le Manifeste de L’Appoggiature», що теж вшановує творчість митця. 

Алюзію на «Колір граната» помітно і в фільмі «Книги Просперо», який зняв британський режисер Пітер Грінвей. Фільм, що вийшов у 1991 році за пʼєсою Шекспіра, став спробою поєднати різні види мистецтва — живопис, архітектуру, музику, балет, каліграфію, новітні комп’ютерні технології тощо.

Про «Андрієш» Сергія Параджанова та «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка вкотре почули у світі торік на тлі премʼєри ремейку «Носферату» Роберт Еґґерса. Так, після гучного виходу готичного фільму жахів режисер вирішив влаштувати в Нью-Йорку показ низки фільмів, що вплинули на його створення. Як давній шанувальник українського кіно, Еґґерс не міг не включити в цю добірку дебютну стрічку Сергія Параджанова «Андрієш» та культовий «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка.

«Це світ готичної романтики, казок і фольклору, створений режисерами з поривом перенести глядачів в інший час, інше місце та інший спосіб мислення й віри», — прокоментував тоді Роберт Еґґерс.

Історія поетичного кіно

Довгоочікуваному відродженню в українському кінематографі передувало багато болючих подій. Ясна річ, всі вони повʼязані з репресіями та радянським терором нашої культури.

Перші прояви українізації в кіно стали помітні на початку 1920-х на Одеській кінофабриці, у кабінетах та гримерках якої з приходом Леся Курбаса та Амвросія Бучми нарешті зазвучала українська мова.

Разом із ними до кінофабрики та ВУФКУ — Всеукраїнського кінофотоуправління — прийшла величезна кількість молодих, ідейних та талановитих діячів: Михайль Семенко, Юрій Яновський, Микола Бажан, Василь Кричевський. Ну і, звісно, — батько поетичного кіно Олександр Довженко зі своєю «Звенигорою» та «Землею», які перевернули не лише український, а й світовий кінематограф.

У «Звенигорі» Довженко вперше звернувся до національної тематики, яка згодом стала наскрізною в поетичному кіно, а «Земля» показала звʼязок природи та людини, що теж було рисою, визначальною для цього напряму. Режисера надихав німецький експресіонізм та французький кіноімпресіонізм, які якраз вирізнялись цією надзвичайною образністю.

Проте настали 1930-ті й доволі швидко кінематографічне відродження придушили на тлі наступу тоталітаризму на українізацію. Фільми можна було знімати виключно ідеологічні в дусі соцреалізму, а більшість українських культурних діячів і зокрема режисерів просто репресували.

Тільки в середині 1950-х українське кіно потроху почало повертатись до національних ідей. У виробництво залучали письменників — на їхніх творах базувались сюжети багатьох фільмів. Звертались і до української класики. Втім через ізоляцію нашої кіноспільноти від зовнішнього світу та недостатню обізнаність письменників бажаного результату не досягли.

Справжній прорив стався десятиліття потому, коли директор студії ім. Олександра Довженка Василь Цвіркунов та голова Держкіно УРСР Святослав Іванов нарешті поставили собі за мету зробити українське кіно успішним. Вони обидва знали про тенденції світового кінематографа і памʼятали про славу українського кіно кінця 1920-х. Це й допомогло в 1965 році зʼявитись фільму, що сьогодні входить до списку найкращих не лише в Україні, а й у світі. Звісно, йдеться про «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.

Зрештою в той саме рік 4 вересня під час показу фільму в кінотеатрі «Київ» відбувся перший в Україні публічний протест проти замовчуваної хвилі репресій серед інтелігенції. Саме тоді прозвучала легендарна фраза: «Хто проти тиранії — встаньте». Але кінотеатр уже оточили КДБісти.

Попри те, що вихід «Тіней забутих предків» та низки інших фільмів припав на чергову хвилю стирання національних відмінностей урядом СРСР, українські режисери все ж встигли запустити процес трансформації. Вони продовжували звертатись як до сучасної, так і до класичної української літератури — так, зокрема народився «Камінний хрест» Леоніда Осики за новелою Василя Стефаника.

Поетичне кіно проти русифікації

Одна з головних рис напрямку — національне забарвлення. Звісно ж, із цього витікає й інша риса — політична. Не дарма українська кінокритикиня Лариса Брюховецька каже, що поетичне кіно було спротивом русифікації. 

У фільмах можна побачити різні моделі національ­ної пси­хо­логії, а жит­тя пер­со­нажів є невіддільним від при­род­но­го ко­ло­обігу буття. Вони люблять рідну землю, вірні давнім тра­диціям, дотримуються зви­чаїв та об­рядів і є творцями фоль­к­ло­ру. Загалом цього було більш ніж достатньо, щоб на довгі роки заборонити покази настільки антирадянського кіно.

Звʼязок із певною територією, переважно Карпатами, та часто боротьба за землю — один із найважливіших мотивів українського поетичного кіно. Наприклад, у «Захарі Беркуті» Леоніда Осики та в «Білому птаху з чорною ознакою» Юрія Іллєнка герой боронить рідну землю від загарбників.

Ось як вибір Карпат пояснював Сергій Параджанов: «Досі ці лю­ди сприй­ма­ють свій світ по-ди­тя­чо­му свіжо — ніби єди­но мож­ли­вий… Все, що ни­ми ство­ре­но, підка­за­но при­ро­дою й одра­зу май­же йде до при­ро­ди. Їхні де­рев’яні церк­ви, зроб­лені зі сме­ре­ки, невіддільні від архітек­ту­ри лісів і гір, го­ло­си їхніх трембіт — по­ро­д­жен­ня лу­ни…» А оскільки поетичне кіно завжди прагнуло наблизити людину до природи, Карпати в цьому успішно допомагали. 

Так само більшість фільмів зображують не міста, а українське село — до речі, абсолютно різне. «Камінний хрест» і «Кри­ни­ця для спраг­лих» фіксують йо­го повільне вми­ран­ня, «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» та «Ва­ви­лон ХХ» відо­б­ра­жа­ють се­ло у час суспільних змін. А для того, щоб зробити події на екрані максимально реалістичним, до роботи над фільмом часто залучали й самих селян. Наприклад, під час створення «Тіней забутих предків» Параджанова консультували гуцули.

Годі й казати про яскраву народну культуру, яку настільки ґрунтовно досліджували в процесі роботи над фільмами, що зрештою поетичне кіно стало справжньою скарбницею фольклору.

Ну і, ясна річ, головною сполучною ланкою цього напряму в Україні став Іван Миколайчук, який знявся ледь не в усіх фільмах Денисенка, Параджанова, Івченка, Осики та Іллєнка. Чому ж саме він став обличчям поетичного кіно? Кінокритики кажуть, що оскільки в цьому напрямі актори та акторки є дуже важливими для образності стрічки, типаж мав величезне значення. До того ж в якийсь момент таке кіно почали ототожнювати з Миколайчуком через репресії, що зачепили не лише фільми, а й кінематографістів — і, зокрема, самого Івана Миколайчука.

«Я не знаю більш національного народного генія. До нього то був Довженко», — казав Сергій Параджанов про Миколайчука.

Всі свої таланти та майстерність Іван зміг втілити й у власній режисерській роботі — «Вавилон ХХ». Там він виступив і режисером, і сценаристом, і актором, і автором музичного оформлення. Жанр картини сам автор визначив як «бувальщина-небилиця». Фільм, у якому важке 20 століття зображене ніби народна легенда, побудований нелінійно, а іноді здається, що в ньому навіть не один оповідач.

Попри те, що поетичне кіно саме по собі можна було б назвати жанром, фільми виходили різноманітні. І комедії, як-от «Пропала грамота» Бориса Івченка, або ж мелодрама, схожа на горор, — «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка. Насправді ж жанри були не важливі, бо головними в цих фільмах були свобода і творчість. 

Так, українські кінематографісти гучно, хоч і обережно, заявляли про національну ідентичність, використовуючи метафори, історичні паралелі та народне мистецтво. До речі народне мистецтво офіційно підтримував радянський уряд, чим режисери вирішили скористатись. Але занурились в нього набагато глибше, ніж це було дозволено, щоб показати справжню сутність, а не концертний чи виставковий варіант. Це яскраво видно в «Тінях забутих предків», де кераміка, ткацтво та вишивка в хатах, одязі та інтерʼєрі буквально кричать про свою архаїчність.

У другій половині 1960-х років Україна дедалі голосніше говорила про свою історію та культуру в експериментальному напрямі, який почали наслідувати й кінематографісти інших захоплених Радянським Союзом країн. Так зʼявились фільми «Благання» грузинського режисера Тенгіза Абуладзе, «Табір іде в небо» молдовського режисера Еміля Лотяну та «Лютий» киргизького кінорежисера Толомуша Океєва.

Якби кілька десятиліть тому Параджанову, Іллєнко чи Миколайчуку сказали, що їхні фільми не лише вільно показуватимуть у кінотеатрах України, а й цитуватимуть у світовому кінематографі, вони, мабуть, скептично б посміхнулись. Але так сталось. Бо експериментальне мистецтво поетичного кіно, яке вони творили всередині 20 століття, було і є надважливим для розвитку кіноіндустрії. Ну а для тих, хто не хоче чекати на анонси в «Жовтні», Довженко-Центр запустив онлайн-кінотеатр, де поступово збирає відновлені культові стрічки.