— Раніше я знав про Україну хіба що те, що у Call of Duty була карта «Чорнобиль». А потім сам опинився тут — і в Україні, і в реальному Call of Duty.

23-річний Mac Hughes родом із канадського Калгарі. І ще кілька років тому він дійсно навіть не думав про те, що колись опиниться на війні на іншому континенті. Але після початку повномасштабного вторгнення Росії його батько Paul одразу сказав, що відправиться в Україну волонтерити. Він був на війні вже через тиждень після її початку — невідомий меценат допоміг йому купити квиток. У серпні 2022 року Мак вирішив до нього доєднатися.

Перші враження виявилися несподіваними.

— Я думав, що все в Україні одразу буде набагато більш страшним. Коли я казав про свої плани, то всі навколо буквально кричали: «Ти ж їдеш на війну!» Через це я думав, що як тільки вийду з автобуса у Львові, то навколо вибухатимуть бомби, буде хаос, все палатиме. А насправді було спокійно, бо люди намагаються жити нормальним життям. Але коли вже їдеш у такі прифронтові міста, як Харків чи Херсон, то, звісно, все інакше.

Перший час в Україні Мак із батьком займалися волонтерством на своєму впізнаваному мікроавтобусі з великим стягом із кленовим листом. За допомогою канадських донорів батько та син започаткували в Україні громадську організацію H.U.G.S. (Helping Ukraine Grassroots Support).

— Ми робили буквально все, що можна: доставляли гуманітарну допомогу, годували біженців, евакуйовували людей і тварин, допомагали прибирати будинки після обстрілів, плели маскувальні сітки, ремонтували машини. Це був шалений, але неймовірно цікавий досвід. Сумно, що війна стала тому причиною, однак водночас я дуже вдячний, що зустрів стільки дивовижних людей і пережив такий божевільний досвід. Більшість просто сидять біля телевізора і дивляться новини, а я тут — у центрі подій.

Щоправда, подій не завжди позитивних. Мак зізнається, що багато з них він хотів би забути, але не зможе.

— У Херсонській області ми допомагали групі, яка документувала воєнні злочини. Одна бабуся розповіла історію, що під час окупації росіяни змусили її онука рити бетон голими руками. Інші люди розповідали, як росіяни прийшли до сім’ї, поставили когось із них до стіни й сказали: якщо за 30 хвилин не принесете горілку, ми його застрелимо. У Харківській області я після деокупації був у катівні, яку зробили росіяни. Там мені розповідали, що вони заповнювали монтажною піною задні проходи людей. Я бачив і чув багато страшних речей, які зробили росіяни. І все це залишилося зі мною.

На все життя лишилося з Маком і ще дещо. На його руці — татуювання із переплетінням українського та канадського прапорів. 

 — А це якраз кумедна історія. Тату я зробив в Харкові у барі, який тоді був одним із небагатьох місць, де можна було випити й поспілкуватися. Там збиралися волонтери. І от, коли мені робили тату, власник бару грав «Linkin Park» наживо, а в руках у мене були кальян, піца й пиво — усе одночасно. Думаю, ніхто й ніколи ще не робив собі татуювання в такій атмосфері. Це божевільна, але весела історія.

Згодом це тату стало для Мака ледве не символом української стійкості. Саме тоді, коли він пережив найстрашніший момент свого життя.

«Я сам став феєрверком»

— Це було 1 липня 2025-го в Запорізькій області. Просто в наше житло влучив «Шахед». Я вискочив перевірити, чи всі цілі. І тоді прилетів другий «Шахед» — саме туди, де я стояв. Мене затисло під машиною. Я не думав, що виживу. Кричав, кликав побратимів. І досі дивуюся, як вони мене почули — в одного були розірвані барабанні перетинки, у другого — струс мозку. Мої ноги горіли, коли вони витягли мене з-під машини. Третина тіла — опіки другого і третього ступенів. Іронічно, що це сталося на День Канади. Зазвичай у цю дату ми запускаємо феєрверки, але того дня феєрверком став я сам.

У лікарні чи не перше, що побачив Мак, коли з нього знімали пов’язки — це своє україно-канадське тату. Воно лишилося неушкодженим. «Ukraine always survives», — одразу сказав він: «Україна завжди виживає».

Обстріл стався, коли Мак вже був не просто волонтером. Один із його найкращих друзів Сем Ньюї теж був в Україні — він добровольцем пішов у Збройні сили. 

— Сем загинув. І він завжди казав мені, що я повинен вступити до війська, робити більше. Після його смерті ці слова залишилися зі мною. Це стало останньою краплею. Я довго вагався — мені подобалося волонтерство, але десь усередині я завжди хотів приєднатися до війська. І смерть друга стала тим моментом, коли я остаточно вирішив — так, я піду.

Мак служив у одній із бригад, що мають у складі іноземні підрозділи. На війні він не раз зустрічав інших канадців і навіть був в одному підрозділі з хлопцем із його рідного міста Калгарі. Разом бійці весь час переміщалися: Запорізька область, Харківська — за словами Мака, «куди треба було, туди й бігли».

Але після поранення Мак не міг навіть ходити 53 дні.

— Більша частина моїх ніг була сильно обпечена, і після тривалого лежання, коли шкіра загоюється, кожен рух — це розтягування пораненої шкіри, це біль. Зате знову зробити перші кроки — це було неймовірно. Але у мене й досі проблеми з однією ногою — вона не працює як слід. Тому я зараз на реабілітації, змінив уже п’ять шпиталів. За пару місяців сподіваюся повернутися до нормального життя.

Щоб зібрати гроші для Мака, його друзі провели в одному з київських барів фандрейзингову подію на його честь. 

— Я вже бував на подібних заходах, але коли це зробили для мене — було неймовірно. Дуже приємно. Атмосфера чудова — військові, цивільні, усі зібралися, грала музика, продавали сувеніри, підписані плакати, використані тубуси від гранатометів, щоб зібрати для мене трохи грошей. Це допомогло мені жити в Києві, оплачувати житло, допомагати батькові та дівчині.

Сам Мак теж не абстрагувався від боротьби. 

— Я у лікарні, але намагаюся говорити з різними організаціями, волонтерами. Нам же треба відновити роботу підрозділу, бо ми втратили все: машину, озброєння, екіп, все. Але поки нашій команді важко.

За словами Мака, його, як іноземця, часто питають, що б він хотів сказати людям по всьому світу про те, що він побачив в Україні і яке його послання щодо цього. 

— Я завжди відповідаю одне: ідіть і допоможіть комусь. Зробіть щось добре. Не будьте стороннім спостерігачем, станьте частиною історії. Зробіть щось, що змінить чиєсь життя на краще. Зробіть щось, що змінить і ваше життя на краще. Не сидіть і не дивіться, як Україну щодня бомблять, як руйнують школи, парки, як гинуть діти, жінки. Це — реальність. І якщо ви можете щось зробити — зробіть. Зробіть добро.

Новий дім

Зараз, коли Мак на реабілітації, українські міста продовжують страждати від атак «Шахедів» — таких же, які травмували його. 

— Я чув ці дрони вчора вночі. І сьогодні вранці. Хоча для мене це, мабуть, найстрашніший звук у світі. Коли він наближається, то перекриває всі інші думки в голові. Потім — вибух, і все. Але я намагаюся контролювати себе. Коли бачу відео з «Шахедами» у соцмережах, я вмикаю звук і слухаю, слухаю, поки це не перестає лякати. Я маю звикати до цього

Мак змушений слухати дрони, як і вся Україна. І, якщо світ не допоможе, то йому доведеться чути страшний звук ще не раз.

— Я всім казав, що поволонтерю в Україні пару місяців і повернуся назад. Але все змінилося. Тепер я не планую повертатися в Канаду. Я люблю Україну. Харків — моє улюблене місто, і воно навіть схоже на рідний Калгарі. Я бачу проблеми, але я бачу й неймовірний потенціал цієї країни. Тут я вдома.