Я завжди дуже любила читати, особливо в дитинстві, коли брала додому видання з бібліотеки. Книги супроводжують мене все життя. А от мета читання залежить від періоду, тому зараз я роблю це, щоб зрозуміти, і майже не беру до рук художню літературу. Загалом, змінююся я — змінюються і мої книги. 

Я народилася в СРСР й очевидно, що в мене був такий само спектр книг, як у будь-якого тамтешнього школяра: «Незнайка на місяці», «Вовка Дубінін та  каменоломні», «Пеппі Довгапанчоха», Віталій Біанки «Розповіді про природу», «Земля на зерняті стоїть» тощо. Переважна більшість — російськомовні. 

У 2014 році, коли почалася російська агресія, Центр громадянських свобод був першою правозахисною організацією, яка відправила мобільні групи в Крим, Луганськ та Донецьк, щоб документувати воєнні злочини. До цього три місяці я координувала ініціативу «Євромайдан SOS» — ми працювали 24 години на добу та надавали правову допомогу переслідуваним учасникам протесту. Це був режим, в якому ми спали по 3-4 години на день і тушили сотні пожеж, працюючи прицільно з людським болем.

Тому у мене немає спогадів з Революції Гідності, коли ми разом стоїмо на площі, відчуваємо себе частиною одного цілого, співаємо гімн разом зі Святославом Вакарчуком тощо. Мої спогади про революцію абсолютно інакші. Це розмови з рідними Юрія Вербицького, якого викрали прямо із лікарні разом з Ігорем Луценком. Це дзвінки з повідомленням, що на Майдані розстрілюють людей. Це години пошуків місця, куди ж повезли побитий Автомайдан. З цього ми перейшли в інший жах, в якому адвокати і юристи нічого зробити не можуть, окрім як просто фіксувати, що відбувається. 

Звичайно, я на це відреагувала і раптом втратила любов до всього, що раніше приносило мені радість. Тоді здавалося, що це абсолютно нормально, тому що твоя країна в війні. Але вже за кілька років я зрозуміла, щось не в порядку, а потім, на мій подив, мені діагностували депресію. Я почала цілеспрямовано працювати над тим, як, не змінюючи роботу, трансформувати своє життя та додати собі сил подолати цю хворобу. Згадала, що любила читати, а останні роки опрацьовую лише літературу на кшталт міжнародних стандартів розслідування. 

Збіглося багато чинників — і ми з кількома дівчатами вирішили зробити книжковий клуб. Тоді це було найкраще рішення. Мені було складно повернути здатність концентруватися і читати, але коли ти знаєш, що через два тижні зустрінешся в колі подруг, щоб обговорити книгу, а вони точно її прочитають — це стимулює. Так я відновила здатність читати.

Пам’ятаю, що перед повномасштабним вторгненням ми сказали собі, що треба якось готуватися. І обрали книгу Томаса Рікса «Черчилль та Орвелл. Битва за свободу», де автор порівнював життя цих двох людей в період Другої світової. Це був останній твір, який ми прочитали в книжковому клубі.

А от інші не згадаю. У мене зараз є, думаю, типова для багатьох проблема — через стрес я все швидко забуваю. Це прикро. Я мала дзеркальну пам’ять і могла відтворювати сторінки книг. А зараз лишаються лише якісь спалахи та загальні враження. 

Я часто повертаюся до книги Халеда Хоссейні «Той, хто біжить за вітром», яку читала в студентські роки. Пам’ятаю, що на етапі опису сексуального насильства я закрила її та не могла повернутися кілька місяців. Потім все ж дочитала. І я винесла з неї те, що навіть зараз згадую під час зустрічей з молоддю. 

Це розповідь маленького хлопчика, який народився в Афганістані та застав радянське вторгнення, яке зруйнувало життя їхньої родини й багатьох людей. Вони з батьком заплатили радянським солдатам кошти, щоб їм дозволили втекти з країни. Але військові порушили всі попередні домовленості та зажадали молоду жінку з їхньої групи, на що голова сім’ї запитав: «Чи є у вас совість?» А на це солдат розсміявся, мовляв, ми на війні, а совість та війна — речі несумісні. Навіть у студентські роки мене вразила відповідь батька, що якраз в такі періоди надриву звірятися зі своєю совістю треба постійно. З тієї ж когорти — Кен Кізі «Над зозулиним гніздом». Фільм я навіть не дивилася, згадуючи, яке враження на мене справила книга.

Фізичний примірник чи електронний формат? У мене три книжкові шафи і я хочу четверту, бо вже починаю складати книги на столи  — напевно, це і є відповідь. Маю звичку, яку японці називають терміном «цундоку», коли купуєш більше, ніж можеш прочитати. Я часто читаю з екрана телефону або комп’ютера, особливо статті й інші короткі жанри, але це не йде в порівняння з розкішшю взяти книгу в руки, гортати її сторінки, вдихати її запах — це саме по собі медитативно. 

Людина, яку я вважаю багато в чому моїм вчителем, — філософ, письменник і в’язень радянських таборів Євген Сверстюк, — мав величезну бібліотеку. Він періодично давав мені книги, які рекомендував прочитати. Тому я бачила, як пан Євген з ними працював. Він писав на полях, ставив позначки, виписував свої думки прямо в книгу. Це був його діалог з автором. Мене завжди це заворожувало і здавалося, що це правильно. Але особисто я не можу нічого креслити в книзі, здається, ніби я зазіхаю на щось сакральне. Вона ж така чиста, ці сторінки такі прекрасні, а я зараз своїм кривим почерком щось накарлякаю. В крайніх випадках я могла обережно олівцем поставити галочку, а єдине, що дозволяю собі зараз, — залишати закладки. 

Одну з книг, що він мені дав, я тисячу разів радила іншим людям. Це типова історія, що повторюється століттями. В часи Російської імперії французький маркіз, закоханий в саму ідею Росії, вирішує кинути цю «гнилу» Францію та переїхати. Проте, на відміну від інших, йому пощастило розчаруватися, вижити й повернутися назад, саме тому його книга і побачила світ. Вона покроково описує ціннісну трансформацію ставлення до Росії — від захоплення до прозріння і глибокого жаху. І ти, як читач, розумієш, що ця історія прокручується по колу вже століттям. Це книга маркіза де Кюстіна «Росія у 1839». 

Пізніше те саме зробив відомий французький філософ Жан-Поль Сартр, що також був закоханий в цей міф соціальної справедливості, який собі привласнив Радянський Союз. Він теж побачив брехню на власні очі, але на відміну від маркіза, вирішив мовчати, щоб не руйнувати саму ідею. Про це зокрема пишуть у виданні, яке тільки нещодавно перекладено українською — «В кафе екзистенціалістів: свобода, буття і абрикосові коктейлі». 

Щодо вітчизняних авторів — люди мого покоління не знають українську літературу, тому що в той час програми були спеціально так складені, щоб виховати до неї відчуття меншовартості й уявлення, що вся вона «про село». Ніби в сюжетах не було жодних викликів і глибоких сенсів.

Але мені пощастило. Навчаючись в Українському гуманітарному ліцеї, я мала викладачку, яка робила з кожного уроку української літератури мініперформанс. Якось ми заходимо в кабінет, сідаємо, а вона відкриває дошку, де написано: «Не пиши так страшно, бо вмреш» з листа Василю Стефанику. І вона починає розповідь про письменника прямо з кінця, на наших очах розгортається ціла детективна історія. Це заворожувало.

Крім того, ця вчителька давала книги поза програмою. Якщо всі читали Винниченка «За земельку», то ми — його твори «Чорна пантера і Білий ведмідь» або «Сонячна машина». Мені дуже шкода, що не всім поталанило мати таких вчителів.

На правду, я читаю мало сучасних українських авторів, особливо в останні роки. Вони переосмислюють події сучасності, тому зокрема оперують сенсами повномасштабної війни. А я щоденно працюю з воєнними злочинами, тож давно вирішила, що не дивлюся, не читаю нічого про нашу війну, якщо цього можна уникнути. Хоч виключення і бувають. Таким чином мені в руки потрапила книга воєнного документаліста Мирослава Лаюка «Списки», адже я була модераторкою на її презентації. 

І ще назву одну книгу з особливим настроєм — в ній дуже багато запахів, кольорів, смаків. Це Довженко «Десна». Автор соковито описує усе: річку, дитинство, морквочку, і навіть прокльони, які бабуся каже онукові за те, що той її вирвав. Через цю новелу мені аж шкода, що в дитинстві я не їздила до бабусі в село.

Щодо темпу читання — я ніколи, напевно, не повернувся до своїх найкращих показників у шкільні та студентські роки — тоді я читала годинами кожного дня. А зараз світ настільки стрімкий, що я уриваю собі час на книги. Я багато займаюся міжнародною адвокацією, тому періодично знаходжу себе в аеропортах і в літаках. Там роблю дві речі: пишу статті й читаю. Це години, коли ти розумієш, що від тебе ніхто нічого не очікує. 

А от конкретна кількість книг на рік залежить від навантаження, особистого стану, періоду та й самого видання. Іноді я можу впоратися з великим томом за три дні, а іноді — місяці. 

Я любила брати книгу і йшла з нею в одну з улюблених кав’ярень. Свідомо обирала час, щоб було небагато людей, брала каву і могла так три години читати. Одним з місць, які я дуже любила, була тераса закладу Vero Vero біля корпусу Києво-Могилянської академії. Там ще розкішне дерево біля фонтану, я сідала за столик під ним і пірнала у сторінки. Я сумую за цим ритуалом. 

Я маю досить багато спілкуватися з іноземними політиками, діячами, дипломатами. Я раджу їм українські книжки — ті, які допомагають зрозуміти, що таке повномасштабна війна і який досвід ми зараз переживаємо. Бо мистецтво — це універсальна мова. Воно створює простір, в який заходять люди без контексту і в якому відбувається трансформація. Тому в поїздки я беру з собою книжки й дарую. 

Одна з них — це книга, для якої я була радницею, «Leaving the war», що присвячена життю людей в окупації та загалом розумінню, що це таке. Друга — «Війна голосами дітей», яку випустила організація «Голоси дітей». З назви зрозуміло, про що вона, але попри все видання є життєствердним, теплим, з безліччю фотографій і візуальних образів. Але, на жаль, мало українських книг, які варто було б прочитати всім, перекладено англійською. Не кажучи вже про інші мови світу. 

Мені здається, нам всім треба передавати далі саму традицію читання. Треба самому шукати, а не приймати готові відповіді. Бо тільки вдумливе читання дозволяє вибудувати нейронні зв’язки. В наш час соцмереж правлять короткі формати та візуал, в той час, як саме великий текст розвиває уяву. І це мене насправді турбує. Я дуже тішилася, коли під час повномасштабного вторгнення у нас відкривалися нові книгарні. А потім я подивилася статистику, що українці читають менше, ніж в інших країнах Європи, і засмутилася.

Тому цю традицію читання треба популяризувати зараз, а не чекати, щоб передати дітям. Книги — це невіддільна частина життя, тим паче, що вони теж читають нас. Раніше я любила перечитувати видання через кілька років, щоб знайти там нові сенси. В дитинстві я багато разів поверталася до Джека Лондона, О’Генрі, Марка Твена і його Тома Сойєра. 

У мене є останні книги Євгена Сверстюка з його автографами й побажаннями. Я їх бережу. Мені так сумно, що ми читаємо іноземних авторів, тому що вони відоміші, а своїх не помічаємо. З тієї ж когорти філософ, релігієзнавець і колишній полонений Ігор Козловський. Щойно вийшла нова книга про нього, «Вільний у полоні», яку видала Анна Грубер. Вона намагалася зібрати всі його лекції й упорядкувати, зафіксувати його думки про свободу, досвід неволі та уривки з інтерв’ю. Ігор Козловський, хоч я і не люблю порівняння, — це наш український Віктор Франкл. Просто останнього набагато краще знають у світі. 

Три особливі книги.

Мирослав Лаюк, «Списки»

Як я говорила, я не читаю книги про нашу війну, але тут мене запросили бути модераторкою, тому не було вибору. На щастя. Тому що вона абсолютно мене захопила. Автор вибрав незвичайний підхід до фіксації досвіду останніх 11 років. Він зробив категоризацію списків того, що ми втратили. Наприклад, є категорії: сон, дитинство, освіта, книжки, весна, життя, зір тощо. І в кожній — набір історій, які цікаво перегукуються одна з одною, а також думки самого Мирослава. 

Цю книгу настільки цікаво читати, що я впоралася за три дні, хоча тут понад 500 сторінок. Вона через людський досвід показує, що таке війна і як ми її переживаємо. Тут видно, що в мене багато закладок — я відмічала ті думки, до яких планую колись повернутися і відрефлексувати. Наприклад, відкрию будь-яку закладку: 

«Треба навчитися з цим жити, каже дівчина в кафе заплаканій подрузі. Навчитися жити з правдою. Війна — це не тільки смерть, це ще й життя, його тривання, рух вперед».

Енн Епплбом, «Сутінки демократії: підступна спокуса авторитаризму»

Я чекала на український переклад цієї книги давно. Мені було дуже важливо зрозуміти, як так сталося, що після падіння Берлінської стіни всі думали, що демократія — це фінальна відповідь, і ми заходимо в десятиліття свободи. А зараз світ знаходиться на етапі, коли люди добровільно вибирають авторитаризм. Коли виявляється, що радянський ГУЛАГ і нацистські концтабори були недостатнім застереженням, а демократичні інститути не надто переконливі, щоб всі усвідомлювали цінність свободи. Авторка розмірковує про це через своє життя у США.

Дарон Аджемоглу і Джеймс Робінсон, «Вузький коридор»

Ці Нобелівські лауреати вивчили досвід різних країн щодо того, як вони переживали потрясіння, війни, злами державного ладу. Як намагалися вийти з цього вузького коридору в безпечніше та справедливіше майбутнє — до свободи. І не всі змогли. Адже часто до влади приходили люди, які казали правильні істини, а потім перетворювалися на того ж самого дракона, просто під іншими гаслами.

Нам, які зараз затиснені між двома логіками — війни і євроінтеграції, — важливо прочитати цю книгу, щоб розуміти, що шанс є. Але варто трохи приборкати особисті амбіції та усвідомлювати ризики та ціну, яку ми заплатимо, якщо цей шанс не використаємо.

Чи бувають книжки, які варто забороняти? Я бачила в різних вимірах, як Росія використовує свою культуру в цій війні. Не дивно, що спочатку в Херсоні були російські танки, а потім там з’явилися банери з Пушкіним. Це дорожні знаки, якими РФ маркує нові захоплені території. Так само після того, як вороги скинули авіабомбу на Маріупольський драматичний театр, де переховувалися мирні мешканці з дітьми, місце подій обернули у риштування з російськими письменниками. 

Але, мені здається, неефективно боротися в лоба з російською культурою. Цю битву ми програємо, бо не можна заборонити культуру. Це те ж саме, що Росія хоче зробити з українською, але через танки. Тому я ніколи не витрачаю свої зусилля, щоб виступати проти умовного Достоєвським. Натомість я нагадую, що російська культура — це не тільки він. Російська культура — це Буча і тіла убитих людей, які знаходили наші мобільні групи, які туди приїхали. Це загиблі чоловіки, жінки, діти, яких ми виявляли в подвір’ях власних будинків, в масових могилах, в розстріляних машинах тощо.

Але найбільш ефективним способом мені виглядає не кенселинг, а просування свого. Меседж «не читайте російські книги, бо росіяни нас вбивають» — слабкий. Нам треба витрачати цю енергію, щоб популяризувати українське. І тоді ми зможемо пояснити, що коли ми проводимо кампанію проти російського диригента Валерія Гергієва, який мав виступати в Італії, то це не тому, що він росіянин. А тому, що він підтримує війну і Путіна.

Видавництво IST Publishing подарувало Олександрі Матвійчук книгу С’юзен Зонтаг «Спостережння за болем інших».