Розкажіть, будь ласка, коротко про себе.

Я архітектор, навчався у Хомсі в Сирії — третьому за величиною місті після Алеппо та Дамаска. Я приїхав до Великобританії у 2011 році, щоб продовжити післядипломну освіту, маючи на меті потім викладати в університеті у себе вдома. І відтоді через війну я не мав змоги повернутися до своєї країни понад тринадцять років.

Наразі я є науковим співробітником Британської академії в Оксфордському університеті, де досліджую вплив конфліктів на архітектуру, а також цікавлюсь питаннями вигнання і мистецтва та культури. В університеті я також викладаю курс у Центрі досліджень біженців про насильство і міста: від руйнування до відновлення.

Що сталося з вашим рідним містом під час війни в Сирії?

Хомс став відомим як столиця революції — через протести, які відбувалися в місті. Попри всю жорстокість режиму Асада, який придушував ці протести й влаштовував масові вбивства, люди все одно виходили на вулиці протестувати. Тому Хомс здобув репутацію міста повстанців. Але за свій бунт він був розділений, розбомблений, а різні частини міста перебували в облозі уряду Асада, бо в певних районах були активні повстанці.

Врешті уряд почав розміщувати у висотних будинках по місту снайперів. Два найвищі будинки в Хомсі, які ще будувалися, коли почалася революція, стали відомі як вежі смерті — снайпери обстрілювали звідти різні частини міста. Люди, які залишилися в Хомсі, опинилися в центрі бойових дій, жили в обложених районах, де навіть базові потреби в їжі та воді були величезною проблемою.

Понад половину районів міста було сильно зруйновано. І приблизно чверть районів були зруйновані частково, згідно зі звітами ООН. Це означає, що Хомс став містом руїн, де цілі квартали залишилися без своїх громад — навіть на момент нашого інтерв’ю.

А що сталося з вашим будинком, з вашим житлом?

Я приїхав до Великобританії без родини. Вони залишилися в Хомсі. І наш район здебільшого був неушкодженим.

Але і мешканці нашого будинку пережили багато страждань — примусове зникнення, вбивства, насильство. Батька чотирьох дітей викрали, катували та вбили. Йому було понад шістдесят. У листопаді 2011 року на моїй вулиці відбувся мирний протест. І служба безпеки уряду кинула в цей мирний протест бомбу. Мого друга й колегу, студента-архітектора, вбили. Ще двоє дітей теж загинули. Це було прямо на моїй вулиці. Тож навіть якщо мій район і залишився здебільшого цілим, він став свідком великої кількості насильства, включно з убивствами та примусовими зникненнями багатьох його мешканців.

Чи можете ви описати момент, коли повернулися до Хомса після падіння режиму. Які емоції та зміни вразили вас найбільше?

Це справді було наче океан емоцій, бо ти відчуваєш радість, щастя й задоволення від самого права повернутися. Я думав про те, скільки біженців у світі не можуть побачити дім — іноді люди живуть і помирають у вигнанні.

Але водночас було багато суму, жалю й болю за всі втрати. Час скорботи, зустрічі з травмою особисто, а не з відстані. Це також було схоже на подорож у часі, бо минуло понад 13 років, і мені здалося, ніби я знову зустрічаю себе молодого. Коли я поїхав, мені було 23 роки, зараз мені 37. Я ніби повернувся у свої молоді роки. Повернувся до себе.

Ви написали книгу «Доміцид» про вплив війни на архітектуру та людей. Що здивувало вас найбільше під час розмов із біженцями?

Я завжди відчував, що коли ми говоримо про архітектуру та війну, то часто чуємо з новин чи від міжнародних організацій лише про кількість зруйнованих будівель, про кошти, необхідні для відбудови, про технічні аспекти. І якимось чином вони перетворюють населені пункти, про які йдеться, на щось абстрактне й безлике.

У своїй книзі я намагався розповісти історію міста голосами людей, які там жили, які втратили свої домівки. І таким чином я намагався надати людське обличчя боротьбі тих, хто втратив свій дім, або тих, хто був переміщений, навіть якщо їхнє житло залишилося неушкодженим. Одне з найглибших спостережень у книзі — це прив’язаність людей до своїх домівок як до місць пам’яті, безпеки й приналежності.

Дехто описував це як втрату члена родини. Інші казали, що їхні родичі збожеволіли, дізнавшись, що квартира зруйнована. Люди згадували дрібні деталі: «Я шкодую, що не зберіг сімейні фото», «Хотів би, щоб я зробив знімки квартири». Є величезна прив’язаність до місць пам’яті та дитинства. І я думаю, що як би не відбудовували місто, ніхто не відновить ту пам’ять, що зникла.

Я не в курсі, що саме ви знаєте про війну в Україні, але багато українських міст зазнали масштабного руйнування після 2022 року. Чи бачите ви якісь паралелі між ситуацією в Сирії та в Україні?

У мене було багато розмов з моєю чудовою подругою і колегою Євгенією Губкіною. Вона написала книгу «Бути українським архітектором під час війни». Сирійці та українці ставлять собі однакове питання: що означає справжня відбудова міста? Як ми можемо підійти до реконструкції так, щоб вона враховувала травму та ґрунтувалася на участі громади, щоби в центрі були голоси місцевих жителів? Повернення права голосу через відновлення наших міст — це суттєво, оскільки ми бачимо, як багато міжнародних організацій приїжджає відбудовувати наші країни. Це можна описати як інтелектуальну колонізацію, скажімо так. І в Україні, і в Сирії такі організації бачать у наших країнах можливість для інвестицій у відбудову, але не обов’язково розуміють біль і травму людей на місці.

Мені дійсно здається, що в обох країнах ми ставимо ті самі запитання. Яким буде майбутнє обличчя міста? Це те, що змушує нас озиратися на нашу історію в обох країнах і думати про наше архітектурне багатство, спадщину й ідентичність — щоб створити міста, які відображають нас, а не ті, які нам диктують з офісів у Нью-Йорку, Лондоні чи Берліні.

Тож існує багато паралелей, але, як на мене, у нас бракує каналів і мостів для передачі цих запитань і уроків між нашими країнами.

У Сирії і подекуди в Україні деякі мешканці вже почали відбудовуватися самостійно. Які уроки ми можемо взяти з цих низових ініціатив, коли люди починають діяти самі, не чекаючи держави?

У моїй книзі є розділ під назвою «Кожен — архітектор». І в якомусь сенсі я доводив, що багато людей, які ніколи не отримували жодної підтримки і які втомилися жити в орендованих квартирах чи далеко від дому, взяли ініціативу у свої руки, щоб відремонтувати своє житло. У випадку з Сирією це також відбувається, але бідність у країні дуже ускладнює самостійний ремонт. Дуже мало людей можуть собі дозволити витрати на матеріали й оплату праці, щоб відбудувати власні домівки.

Тепер, хоча багато хто дивиться на це позитивно з огляду на добробут цих людей — і я з цим згоден — все ж є виклики, особливо коли йдеться про історично важливі місця, такі як старе місто Хомса чи Алеппо. Історичні міста були побудовані з традиційних матеріалів у специфічному архітектурному стилі. Тепер люди можуть повертатися й використовувати цемент чи інші матеріали, які не відповідають соціальному й культурному контексту. Також є побоювання, що люди можуть зводити будівлі, які є структурно небезпечними, що в майбутньому загрожує подальшими руйнуваннями й жертвами у разі обвалів. Тож питання в тому, як ми можемо дати місцевим громадам змогу відбудовуватися, забезпечити їх ресурсами, інструментами й матеріалами, і водночас зберегти пам’ять міста й забезпечити безпеку мешканців.

Також є ситуація, коли деякі українські міста й містечка розглядають можливість повного переносу й переселення, а не відбудови. Що ви думаєте про такий підхід?

У Сирії кожен другий був переміщений за останні 14 років — або всередині країни, або за її межами. Це понад 14 млн переміщених сирійців.

Тож, наприклад, можна уявити, що Львів чи Київ сьогодні мають більшу щільність населення, ніж взимку 2022 року. І водночас міста на кшталт Дамаска сьогодні густіше населені через менші масштаби руйнування в центрі, порівняно з іншими населеними пунктами Сирії. Тому питання, яке треба ставити: як ми можемо створити сталу реконструкцію, яка не зосереджена лише на певних частинах країни? Якщо ми відбудовуємо з точки зору просторової й соціальної справедливості, це означає, що нам потрібно відновлювати й малі села, і міста, щоб дати можливість переміщеним людям повернутися додому, а не будувати нові населені пункти, які лише посилюють їхнє почуття вигнання й відчуження.

Це також означає, що коли вони повернуться, у них мають бути базові умови для щоденного життя: лікарні, школи, освітні й громадські центри. Але зараз це не так, бо я вважаю, що в будь-якій післявоєнній реконструкції є вибірковий підхід. І іноді ця вибірковість може бути шкідливою, якщо вона зосереджена лише на маленькій частині великої мозаїки країни.

А ви бачите ризик того, що міста можуть бути відбудовані надто швидко? Наприклад, після Другої світової війни Київ був серйозно зруйнований, і тому з’явилося багато простих будівель суто для проживання. Чи є в цьому небезпека?

Я відчуваю, що існує небезпека шаленої поспішності, і це видно у багатьох містах по всьому світу — у Ковентрі після Другої світової війни чи в Бейруті після закінчення громадянської війни у 1990 році. У реконструкції центрів обох міст було знищено більше, ніж під час самої війни. І не лише через поспіх, а ще й через ставлення: «рухаємося далі», «будуємо нове місто». Такий підхід до переформатування міського ландшафту й переписування історії означає, що люди, які вже втратили так багато під час війни, можуть втратити ще більше під час відбудови — не через бомби, а через бульдозери, які знесуть залишки міста.

Іноді це призводить й до зміни демографічного складу. Можливо, нове будівництво буде на землі тих людей, яких було переміщено або примусово виселено, щоб створити простір для інвесторів, іноземців або заможніших місцевих жителів, які хочуть жити в цих нових, привабливих районах. Тож коли ми думаємо про реконструкцію, ми маємо зважати — як ми можемо почути потреби та бажання людей, і як ми можемо забезпечити змістовний і етичний процес консультацій із тими, хто був уразливим протягом років війни. Важливо чути їхній голос, а не ставитися до них як до конструктора Lego.

То як же архітектори й держава можуть знайти баланс між швидким відновленням житла для людей і меморіалізацією воєнних травм?

Вже під час війни дуже важливо створювати академічні установи, дослідницькі центри, освітні курси для осмислення питань реконструкції. Щоб коли настане момент реальної відбудови, ми вже мали інструменти, інфраструктуру й механізми втілювати ці ідеї та дослідницькі проєкти на практиці. І тоді ми зможемо співпрацювати — як тільки будемо готові — з тими, хто ухвалює рішення й має фінансування для відбудови.

Це можуть бути мери, міжнародні та місцеві неурядові організації, Світовий банк — але це означає, що в нас уже має бути підготовлене молоде покоління, наприклад, випускники архітектурних шкіл, готові будувати свої міста. У такому випадку вони були б готові до того, що таке будувати етично й змістовно, з урахуванням травм і на основі громадських ініціатив. Крім того, молоді архітектори та науковці можуть створювати простір для об’єднання всіх зацікавлених сторін у сфері реконструкції. Адже часто різні організації зацікавлені у відбудові нашого майбутнього, але не говорять між собою і, що важливо, не говорять із нами — місцевими громадами.

А як зараз просувається відбудова в Сирії?

Сирія була ізольована економічно й політично протягом усіх років війни, а зараз санкції поступово знімаються. Тож з’являється певний оптимізм, що ми виходимо з довготривалої диктатури та економічної ізоляції. Ми виходимо з диктатури, яка за 14 років убила пів мільйона людей і ув’язнила мільйон.

Відбудова просувається за участі багатьох партнерів, зокрема агенцій ООН, місцевого уряду, університетів, науковців і молодих митців, які зацікавлені в урбаністичному відновленні. Але велике питання — як ми можемо одночасно проводити реконструкцію й розв’язувати складні питання перехідного правосуддя, довготривалого миру та відповідальності?

Яке послання ви б хотіли передати українським архітекторам та урбаністам, які вже зараз стикаються з викликом відбудови своєї країни?

Я лише хочу сказати, що ми ніколи не повинні дозволити війні знищити нас зсередини. Ми маємо вірити, що те, що ми робимо сьогодні — навіть якщо ми відчуваємо біль і відчай — є важливим для побудови іншого, нового завтра. Чи ми всередині країни, чи в діаспорі або у вигнанні — робота, яку ми виконуємо для наших міст, документує біль війни й формує майбутнє, яке ми наважуємося уявити.

І тому я вважаю глибоко значущим, що ви продовжуєте створювати інституції, навчальні програми, дослідницькі центри, фільми.

Я щиро сподіваюся, що будуть наведені міцні мости для зв’язку між людьми всередині країни та в діаспорі — щоб сформувати інклюзивне середовище. Таке середовище необхідне, щоб створити знання сьогодні, які будуть втілені в практику завтра. Моїм братам і сестрам в Україні я хочу сказати: не втрачайте надії. ця війна закінчиться. Вірте в те, що ми зможемо з’єднати зусилля та побачити, як наші міста й містечка відроджуються — через мистецтво, культуру й архітектуру.