Минулий Новий рік я зустрів на передовій в Авдіївці. Це не було святкове місце, це був укріплений пункт, який став тимчасовим домом. І це точно не був особливий день, оскільки бойові завдання тривають без перерв. Наша команда відповідала за відбиття ворожих наступів на околицях міста за допомогою FPV-дронів. 

У певний момент стало «гаряче», оскільки почався масований артилерійський обстріл. Зазвичай ворог робить таке перед наступом. Всю новорічну ніч — прильоти, КАБи. Хвилини здавалися вічністю. Новий рік там не якась особлива календарна дата — це ще одна ніч, коли ми боремося за своє життя і свою країну.

Зі мною були побратими з нашого розрахунку. У такі моменти розумієш, наскільки важлива довіра й взаємна підтримка в умовах небезпеки. Противник вважав, що ми послабимо пильність у свято, тому їхня активність тільки зросла. Попри це, у новорічну ніч ми за хвилину обмінялися кількома словами: привітали одне одного з Новим роком і побажали безпечної ночі. Врешті привітання були швидкі, без традиційного шуму, але з великою кількістю феєрверків від знищеної ворожої техніки. 

Ми спробували створити хоча б натяк на свято. Один із хлопців приніс маленьку ялинку, яку ми поставили у кутку нашого підвалу. На неї повісили саморобні прикраси: батарейки, гайки, навіть шматки фольги від пайків. Це трішки підняло настрій. 

Меню було скромним: сухпаї, які нам вдалося трохи «апгрейдити» — наприклад, зробили бутерброди з консервів. Рідні та близькі напередодні виїзду надіслали трохи ковбаси, випічки, солодощів, що створювало атмосферу дому навіть в таких умовах. Замість традиційного шампанського пили гарячий чай з термосів — взимку це набагато важливіше. Та й бажання було спільним для всіх нас: перемога й повернення додому. Це те, що об’єднує, незалежно від того, на якій ділянці фронту ми перебуваємо.

У ті день і ніч мені допомагало відчуття єдності з побратимами. Ми всі були на своїх місцях, виконуючи завдання, але при цьому знали, що не залишаємося самотніми у цих умовах. Кожен із нас розумів: якщо станеться небезпека, хтось поруч завжди допоможе. Це давало силу і впевненість. Також підтримувала думка про родину і близьких. Я згадував своїх рідних, уявляв, як вони зустрічають Новий рік вдома. Усвідомлення, що моя служба дає їм шанс жити у безпеці, надавало сил не здаватися. 

Загалом люди мають право святкувати та жити своїм життям. Ми воюємо саме заради того, щоб наші рідні й друзі могли почуватися вільними, радіти, будувати плани та мати свої маленькі свята. Усвідомлення того, що в той час, коли ми тримаємо оборону, діти посміхаються, сім’ї збираються за столом, а люди насолоджуються мирним життям, насправді додає сили. Ми тут не заради жалю. Ми не хочемо, щоб нас жаліли.

Це наш, військових, свідомий вибір — служити, виконувати завдання і захищати країну. Хтось працює у тилу, хтось займається волонтерством, а хтось просто живе далі, зберігаючи нормальність у часи війни. Якщо хтось почувається ніяково через святкування, я б порадив направити ці емоції на щось конструктивне: підтримати військових через донати, передати слова вдячності чи допомогти волонтерським ініціативам. Це значно важливіше, ніж відчуття провини, яке ні для кого не є корисним. 

Як військовослужбовець, скажу чесно: думки типу «от я тут, а вони там розважаються» іноді можуть з’являтися. Але вони швидко зникають, бо ти розумієш: кожен на своєму місці робить те, що може. Що насправді важливо для мене, так це те, щоб люди, які святкують, пам’ятали про реальність війни. Важливо не забувати про тих, хто зараз на передовій. Якщо це можливо, присвятіть хвилину чи кілька слів у новорічній промові, згадуючи військових. Це допоможе вам відчути зв’язок із захисниками, а нам — підтримку.

Цей Новий рік ми зустрічаємо з великими надіями та очікуваннями. Перемога та мир — це головне, чого хочеться всім військовим, цивільним і країні загалом. Щоб жоден з побратимів і посестер не знав більше болю втрат і холодних окопів. Щоб кожен повернувся додому, обійняв свою родину і жив у вільній, сильній, незалежній Україні. Щоб наші діти росли під мирним небом, де слово «війна» стане лише історією, а не реальністю. І нехай кожна молитва за нас стане кроком до цієї перемоги.

Нам з побратимами та посестрами пощастило — в минулому вересні ми вийшли з позицій на Донеччині, тому той Новий рік всією групою зустрічали не в зоні бойових дій, а на рідній Київщині на відновленні. Ми були з моєю бойовою сім’єю — це я і чотири побратими.

Я обожнюю новорічні свята — це для мене найкращий період в календарному році, плюс в мене день народження 21 грудня. Кожного разу я прагну влаштувати та прикрасити все як вдома, щоб ми саме так себе і відчули. Обов’язково має бути ялинка та іграшки, гарний посуд, святкова вечеря. Близьких зазвичай прошу з дому передати гірлянди тощо. Для мене все це дуже важливо. Хоча ще рік до того ми прикрашали ялинку навчальними гранатами.

Святковий стіл у нас був схожий на той, що зазвичай робили вдома до війни. Наша група дуже сімейна, ми досить довго одне одного знаємо і живемо разом. Так само ми святкуємо, готуємо і їмо — як родина. Хто любить готувати, пропонує якусь свою страву і бере її на себе. Хтось займається іншими питаннями, наприклад, заготівлею дров. Хтось бере на себе роль дитини, яка нічого не робить і тільки чекає, коли нарешті можна буде сісти за стіл. 

В нас ніхто не бухає кожен день, але на Новий рік ми пили. В моїй групі цікаві люди з різних сфер, досить мистецькі й кожен любить якісь особливі напої. Тож на свята це все стояло на столі. І, звичайно, загадували бажання опівночі, співали гімн, слухали куранти. 

За 20-30 хвилин до Нового року над нами в Київській області пролітала група «Шахедів». Це я добре запам’ятала, бо після шести місяців на Донбасі, активних бойових дій, штурмів такі звуки сприймаються емоційно і складно. Все, що ми чуємо, коли приїжджаємо додому чи в відпустку, — ППО, «Шахеди» або ракети — все сприймається важче, ніж якби ми були цивільними. 

Моє справжнє новорічне бажання — це, звичайно, щоб війни не було. Щоби ми мали можливість хоча б трошки пожити в нормальному світі, реалізувати свої цілі та мрії, відчути себе вільними та не прив’язаними до армії. По суті, будь-які новорічні бажання зараз, як мені здається, сходяться до слова «мир». Коли не потрібно кожного дня прощатися з життям, боятися, змушувати себе робити те, що ти не хочеш, бо потрібно вижити. А сил і натхнення вже зовсім мало на третій рік війни. Хочеться, щоби все дійсно завершилось. І ми робимо для цього дуже багато.

Звісно, злість на цивільне населення буває. Але варто розуміти контекст. Коли мене відпускають в Дніпро, щоби я закрила свої особисті питання, я приїжджаю в цивільний світ і дивуюся — люди тобі не раді й розмовляють російською. А я в такі моменти й без того розгублена, бо все навколо таке кольорове і цікаве, я дико туплю і забуваю, навіщо прийшла. А тут до мене звертаються мовою агресора і ніби тільки чекають приходу росії. До тих, хто очікує, щоб перемога з’явилася сама по собі, нічого для цього не робить і звинувачує в усьому виключно владу, — до таких поваги немає. І тоді я можу сказати:

Проте водночас я знаю людей, які кожен день вкладаються в спільну боротьбу — не тільки прямим волонтерством, а кожен у своїй галузі. Вони живуть для України та українців, говорять українською, вчать їй своїх дітей і пояснюють їм, чому війна сталася. Вони підтримують військових, збирають донати, залучають світову спільноту, шукають екіп і машини тощо. Якщо такі люди святкують Новий рік вдома, то я рада. Я зроблю все для того. А коли бачитиму їхні фотографії зі святкування, буду усміхатися та радіти щиро.

Яким буде цей Новий рік — певно ніхто не знає. Ми зараз в Донецькій області, а 31 грудня хтось точно буде на позиції чергувати з мінометом і стріляти, а хтось виїде напередодні у пункт постійної дислокації (ППД). Зараз щось планувати тяжко, але ялинки, мабуть, не буде цього року. Якщо я буду на ППД, то, можливо, поїду в цивілізацію і куплю гірлянду, організую новорічний вечір собі й побратимам, щось приготую. Якщо це буде позиція, то я візьму щось з собою смачненьке в рюкзак і з’їм це з 31-го на 1-ше. Якщо ми не будемо в цей момент стріляти, то може увімкнемо там телемарафон. 

Свято просто так не приходить, його роблять люди. І якщо мати на це натхнення і сили, то його можна організувати будь-де. Але до цього моменту ще потрібно дожити. Зараз ми вже понад 8 місяців на дуже серйозному напрямку, у нас багато втрат, але на відпочинок нас чомусь не виводять. Позитивних емоцій і сподівань немає. Просто треба змушувати себе щодня радіти, усміхатися, робити щось для себе. 

Я не розраховую, що цей Новий рік буде супервеселим і домашнім, адже ми не зберемося разом бойовою сім’єю. Саме моя п’ятірка робить мене щасливою. Разом ми святкуємо, робимо щось нормальне і цивільне, те, що дарує бажання жити. Адже воно тут зникає дуже часто.

Минулий Новий рік став першим за останні роки, який я зустрів вдома. З 2011-го постійно був в нарядах та відрядженнях, 31 грудня у 2014-му провів в Дебальцеве, а ще два рази підряд святкував в Африці. Наприклад, у 2021 році я працював бортпровідником-рятувальником вертольота Мі-8, а 31 грудня, хоч у нас і був вихідний, ми займалися евакуацією тіл офіцерів армії Конго. Тоді лише за одну ніч загинуло близько 30 осіб. Одному відрізали голову, другого на шматки порізали, третього ніби просто вбили ножовим.

Далі — повномасштабка, тож розкажу про позаминулий Новий рік. Настрою святкувати особливо не було, адже напередодні, за кілька тижнів до цього, загинуло троє хлопців з нашого загону — Роман Угровецький (це ще і мій односелець, на два роки молодший за мене), Микола Саєнко (який тільки-но був переведений з нашої групи в іншу) і Тарас Кутний. 

В цей день була не наша черга їхати на позиції, тому ми зустрічали у Селидовому, де і розміщувалися. Звісно, сиділи без алкоголю, у нас не прийнято в цілому вживати під час відряджень, незалежно — вихідний день чи ні. Тоді заїхав розрядити атмосферу та привітати нас командир загону Олександр Приймаченко. Він, на жаль, також вже загинув внаслідок обстрілу, отримав Героя України посмертно. Командир все ж символічно привіз безалкогольного пива.

Як завжди, перша імпровізована чарка — за тих, хто загинув. Це як мініхвилина мовчання, всі військові так роблять. Протягом короткого часу згадуємо наших побратимів, які віддали життя, наповнюємося одночасно всіма емоціями, притаманними людині, від жалю до горя. А потім вже можна і в позитивних тонах їх згадати, розповісти приколи та історії з життя, ніби вони ще з нами. Та і взагалі — веселитися. Думаю, мертві хотіли б, щоб живі веселилися. 

Стіл був доволі стандартний, без вишуканостей — газовані напої, піца, картопля, олів’є, ще якісь знайомі бутерброди та страви. Загалом схоже було не на святкування, а на просто прокачану вечерю.

Моє постійне бажання (можна його записати в розряд новорічних) — це здобути самому і подарувати іншим почуття того, що справедливість існує. Може хоча б іноді, але у вирішальних ситуаціях. Як от ця війна. Є люди, які тішать себе ілюзіями про устрій світу, яких, можливо, не так торкнулась війна. А є ті, які втратили дуже багато. І для таких почуття та усвідомлення того, що справедливість є невідворотною — думаю, це шикарний стан і своєрідне задоволення. Справедливість і процес її здобуття проявляється та у нашій повсякденній роботі, наприклад, у відео з «расчєловєчіванієм» росіян. Це багато подій і явищ, як і дрібних, так і більш масштабних. 

Ще на початку повномасштабного у мене не було ілюзій щодо подальшого майбутнього військових (за умови виживання). Як тільки війна скінчиться, знову відбудеться те, що «це ж було вже». «Я тєбя туда нє посилал» від водіїв маршруток і «ой, давай нє будєм на ету тєму» від інших. А також взагалі відсутність інтересу до проблем і потреб ветеранів з боку держави. Тому особисто я не маю якихось очікувань на майбутній рік.

Цивільні святкують прихід нового року, радуються та розважаються — я до цього нормально ставлюся, мене не коробить. Щобільше, це навпаки мотивує, бо тоді я, напевно, доклав якихось зусиль, щоб можна було в тилу веселитися і жити життя. Багато військових теж хотіли б приїхати в місто, відірватися в галасливій компанії або просто посидіти з рідними в затишному місці. Але точно не горювати в депресивних умовах і накручувати собі невмолимість буття.

Я не маю якихось магічних уявлень про Новий рік як час, коли збуваються мрії. Але, звісно, сподіваюсь, як і всі, що росія втратить міць, буде розірвана зсередини та ззовні, перестане існувати. І цього б хотілося досягти за більш впевненого сприяння наших західних партнерів.

В кінці грудня 2023 року нас терміново перекинули на Донеччину, а 28 числа ми заїхали в Покровськ. Кілька днів готувалися до роботи, селилися, адаптувалися та проводили розвідку. І якраз з 31-го на 1-ше заходили на нові позиції. 

Відчуття свята не те, що не було, ми готувалися до гіршого. Там в принципі позиція була не дуже класна — такий собі невеличкий підвал. Але на диво першого січня все було напрочуд тихо. Чи то орки бухали, чи то щось у них сталося. Фактично не було вогневих контактів, не було зіткнень, ми зробили буквально кілька вилетів. Це ввело нас в оману і ми вже подумали, що це тиха ділянка фронту. А вже наступного дня, коли заїжджали на цю ж позицію, потрапили під дуже сильний обстріл. Так годин п’ять сиділи під валом вогню. 

Ми не святкували, просто сказали одне одному: «З Новим роком!». Їли сухпайок, нічого особливого. Тому ні в кого такого свята, напевно, не було. Але знаєте, є фраза «Як новий рік зустрінеш, так його і проведеш?». Так от ми на Донеччині десять місяців і працювали, тож щось в цьому є. 

Щодо того, що цивільні святкують, а ми десь там на позиціях — це складна тема. Загалом я про це ніколи не думаю, що мені до того, я зайнятий своєю справою. Хтось скидає привітання, я відповідаю, але відгомін цивільного життя все менше відчувається. Думаю, що кожному по совісті та по своїм моральним цінностям треба розуміти, чи актуально святкувати та що саме. Новий рік війни? Чи ви святкуєте новий рік життя?

Пам’ятаю, одразу після Нового року нам прийшли подарунки від благодійного фонду. Щось символічне — солодощі, грілки для рук, листівка тощо,  — але це було приємно. Я читав з цікавістю, адже знаю, що люди пишуть це з щирими побажаннями. А взагалі треба питати у бригад, що кому потрібно. Звичайно, це дрони, зарядні станції, броніки, їжа тощо. Військові досить практичні, тому і відповідний подарунок буде найкращим. Ну і, звичайно, можна конвертувати свої подарунки в донати. Це працює дуже чітко — я коли бачу, що суспільство об’єднується, закриває збори, систематично донатить, то і мене це надихає і підтримує. Я бачу, що людям не все одно.

Не очікую від нового року нічого хорошого. Зараз дуже гаряча і важка фаза, а кінець року завжди найскладніший. Стільки невідомого, що очікувати на щось хороше вже немає сил. Тож максимально готуємося до поганого. Щодо 31 грудня — взагалі немає розуміння, де я опинюся. Я тут далі, ніж на 2 дні, не планую. Можуть кудись перекинути, тому куди скажуть — туди й поїдемо. 

Новорічне бажання моє незмінне — щоб в даній ситуації, яка зараз склалася, ми вийшли максимальними переможцями. Зокрема, зберегли якомога більше життів: військових і цивільних. І щоб люди розуміли, як важливо особливо зараз підтримувати захисників і захисниць. Щоб ми могли продовжувати цю боротьбу далі, а всі українці зберегли свої ідентичність, національність, державність, економіку тощо.

Минулий новий рік я зустріла під час ротації на Донбаському напрямку, там тоді була дуже напружена ситуація. Ми з підрозділом розташовувалися у Кліщіївці, а конкретно 31 грудня я працювала як старша бойова медикиня механізованої роти на медично-евакуаційній точці за Костянтинівкою. Очікувала на поранених.

Не було ніяких думок про свято та новорічні бажання. Щоправда, я напередодні купила блискучу іграшку в магазині прифронтового містечка, а ще знайшла гілочку ялинки. Ці два артефакти були з нами в машині й стали єдиним нагадуванням про те, що тоді був за день. Пам’ятаю, та ніч була відносно спокійною в контексті потоку поранених, а от сильні обстріли не припинялися, нашу точку постійно обстрілювали. Декілька разів ми вибігали з машини в найближчі бліндажі, які були біля дороги, щоб заховатися в укриття від артилерії. Приблизно так я провела новорічну ніч. 

Пригощалися військовими сухпаями. Крім того, до того у нас була можливість поїхати в місто і купити мандарини, фрукти, смаколики. Пили енергетики, тому що коли чергуєш, немає можливості поспати. Якщо є ще один медик в екіпажі, то ми зазвичай спимо почергово, а тут підмінити було нікому. Та й бажань, знаєте, особливо не загадувала, оскільки не було відчуття свята. Коли били куранти, ми спілкувалися з побратимом, щоб не дати заснути одне одному, слухали радіо та новини. Поки ми стояли й чекали поранених побратимів, дуже не хотілося побачити, як за спинами в цивільних містах люди запускають салюти. Цей факт ми яскраво обговорювали. Вже вночі ми просто сказали одне одному «вітаю» — і все. 

Деколи, звісно, бувають думки: «Як ви, цивільні, взагалі можете сидіти в відносно безпечному тилу, святкувати та вживати алкоголь. Поки ми тут помираємо, обморожуємо кінцівки в окопах і бліндажах, в якихось підвалах розбитих будинків, ви там відпочиваєте».

Але в основному вони з’являються, коли загострюється якийсь ПТСР або стаються події, яке-то наплив поранених або багато смертей.

Коли, наприклад, в мене відпустка, я хочу повернутися в цивільне місто та відпочити від того, що я переживаю, і від тих умов, в яких я перебуваю на фронті. 

З першого дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну я кожну зиму була на фронті — і це жах. В мене обмороження і ніг, і рук, і обличчя, що часто дає про себе знати. Кожного разу я намагаюсь рятувати людей від холоду та зберігати пораненим життям в умовах зими, а це завжди надважко. Чи можна зупинити війну хоча б на зиму? Ми всі сміємося разом з побратимами з цього, але це дійсно є моєю рожевою мрією, тому що зима — це надважкий період для військових. І Новий рік, зокрема, теж.

Мрія в мене, напевно, не унікальна — я хочу з усіма своїми побратимами відсвяткувати Новий рік разом, можливо, в горах. Там, де ми зможемо поговорити про те, що нам болить і чого не зрозуміють навіть наші близькі. Ті, кого не було на війні.