Як ви вирішили знімати війну?

Воєнна фотографія сама прийшла до мене. Я почав працювати в документалістиці, коли росіяни напали на Україну десять років назад. Мій перший документальний проєкт був про окупацію рідного міста Харцизьк на Донеччині у 2014, коли туди ще можна було їздити. Я не думав, що буду воєнним кореспондентом, адже працював в інших жанрах, але після вторгнення у 2022 році не уявляю, що займався б чимось ще.

Я вдячний, що знайшов себе у воєнній фотографії. Я не пішов воювати, але визначив те, що я можу робити. І це величезний подарунок долі, адже деякі мої колеги цивільні фотографи після початку повномасштабної розгубились, на кілька років випали з роботи й з життя. Це важко, коли не знаєш, як принести користь. Моя ж діяльність і нині допомагає мені жити й підтримувати ментальне здоров’я. Це мій спосіб вкластися, хоча цей внесок важко виміряти.

Все ж це робота, яка достатньо відрізняється від умовно цивільної фотографії. Які ви для себе виокремили правила? 

Є прописані, пропрацьовані, перевірені безпекові правила — протоколи. Проте також є окремо етичні нюанси, а в моїй роботі етика мало не на першому місці, тому що фотожурналісти часто працюють з людьми у вразливому стані. Також є звички, які формуються з часом через співпрацю з військовими. Так я навчився розуміти, як діяти, щоб хлопці та дівчата, яких я фільмую, залишалися у безпеці. Наприклад, не можна знімати ландшафт, щоб не було прив’язки до місцевості. А також героїв, які не хочуть, щоб їхні особистості розкривали, бо в них родичі на окупованих територіях тощо.

Часто я не роблю кадр, який хтось із колег ніколи не втратив би, тому що я не хочу лізти до людини, якій погано або яка в шоковому стані. Наприклад, після обстрілу, коли герой закривавлений і вразливий — я розумію, це був би чудовий кадр. Але не роблю його. І це постійний пошук балансу. Мені важко оцінювати свою роботу, але багато хто, особливо з іноземців, каже, що вона дуже емпатична.

100% є безпекові нюанси, які треба враховувати, адже ви буваєте у гарячих точках. 

Я завжди наголошую своїм студентам, що передусім варто зрозуміти, навіщо воно вам треба — знімати війну. Тоді ви усвідомите, на який ризик заради цього готові. Після цього обов’язково варто пройти спеціалізовані тренінги з першої медичної допомоги під час роботи в зонах конфліктів. Це так звані HEFAT: Hostile Environment and First Aid Training, протягом яких вас вчать працювати та надавати допомогу в стресі, під обстрілами тощо.

Одне з головних правил — чітке планування. Треба шукати людей, які знають місцевість, куди ти їдеш, можуть порекомендувати різні шляхи, розказати про актуальну ситуацію. Я знаю, куди можна їхати, куди краще не лізти, як швидко пересуватися, де зупинятися тощо. Це дуже допомагає. Особливо після деокупації певних міст, адже треба розуміти, які території можуть бути заміновані, де буде міст, який могли зруйнувати, як скоро по дорозі трапиться робоча заправка.

Є правило — проводити у небезпечних зонах якомога менше часу. Але воно йде всупереч з моїм бажанням фотожурналіста побути там довше, щоб дочекатися вдалого кадру, щоб люди звикли та розкрилися. Тому це завжди компроміси між ризиком і результатом. Або от рекомендують не спати в готелях в прифронтових зонах, тому що вони є ціллю. Але коли у тебе немає місця для ночівлі, а репортаж треба зробити, ти все ж зупиняєшся, де є можливість.

Ви частіше подорожуєте на такі завдання самостійно чи в команді?

Я працюю по-різному, бо фрилансер. Багато знімаю для The Wall Street Journal, в такому випадку є повністю сформована команда і, зокрема, security advisor — це людина з військовим досвідом і з навичками парамедика. Нам видають броньоване авто, без якого ми не можемо їхати на відстані близько 16 кілометрів від лінії розмежування. З огляду на безпеку — це розкіш. Але втрачається непомітність і доступ до деяких героїв. Коли приїжджає команда з чотирьох людей на великій машині, це часто стає бар’єром.

Тому я люблю працювати один або з українськими медіа. Тоді в мене набагато більше свободи та імпровізації в ухваленні рішень. Хоча, з іншого боку, добре працювати в команді, тому що можна порадитись і отримати допомогу. 

Ви пам’ятаєте свій перший репортаж на воєнну тематику? Що це було? 

У 2014-2015 році я їздив в Харцизьк, коли був тільки початок «руського міра». І знімав знайомих та якісь події. Це стало моєю першою більш-менш документальною роботою. Я тоді тільки почав займатися такою фотографією, тому багато чого зараз би зробив краще. Але пройшло 10 років, і це все ще дуже цінний архів про дім. 

А взагалі, якщо розглядати вашу роботу як фотографа, що для вас в пріоритеті в кадрі? Це події, люди, місто? 

Це 100% людські історії. Я думаю, ми, українські фотографи, відрізняємось від наших іноземних колег тим, що в нас є величезна зацікавленість розповідати історії українців. Я багато знімаю на Сході, і зараз мій фокус уваги на містах і селах, які можуть скоро опинитись під окупацією. Так, наприклад, я працював влітку в Новогродівці, а через кілька тижнів її окупували. Це така спроба схопити останні моменти життя. Як спілкуватися з родичем, який має тяжку хворобу. Є велика ймовірність, що його скоро не стане, тому ти хочеш його сфотографувати, щоб залишити цю пам’ять.

Перші пару років робота була реактивною, адже події відбувалися інтенсивно і траплялося набагато більше інфоприводів: початок війни, деокупація різних міст, потужні ракетні обстріли тощо. Можливо, за пів року в мене будуть інші пріоритети, але зараз це Донеччина. Влітку цього року я фотографував Покровськ — місто було живим, з активною інфраструктурою та публічними просторами, купою людей. А через пару тижнів стало порожнім. Покровськ не під окупацією і, сподіваюся, не буде. Але життя там вже немає, а в моїх фотографіях — є.

А де ви вже побували завдяки своїй роботі?

Я зустрів війну в Харкові, тому багато знімав це місто у 2022 році. На початку вторгнення відвіз дружину до Львова і пофотографував там. Знімав Київ під час оборони міста. Деокуповані Київщину та Сумщину, трохи Чернігівщину. Влітку 2022 року багато працював у Миколаєві. Не оминув увагою і Херсонщину — після звільнення та під час трагедії на Каховській ГЕС. Контрнаступ на Півдні, Времівський виступ… В перший рік, якщо щось відбувалося — я їхав на місце подій, сам або з командою. Це важко в плані особистого життя та планування дозвілля, але я постійно порівнюю себе з військовими — мені немає, на що жалітися. 

На заході України я також знімаю. Нещодавно поїхав туди в колонію російських полонених. Це мала бути рутинна поїздка, щоб зробити кілька портретів. І в той день, коли ми приїхали, сталася та страшна атака на Львів 4 вересня, коли загинула вся родина Ярослава Базилевича. То я залишився у місті на тиждень. 

Все це звучить як досить виснажлива емоційна робота, навіть більше, ніж фізично. Як ви з цим справляєтесь? 

Без цієї роботи мені було б однозначно гірше. Так, вона виснажлива, і багато всього я пропускаю через себе — просто не можу цього не робити. Але зараз, коли ми з вами говоримо, у мене два спокійні тижні, коли я в основному комусь пишу і кудись подаюся, закриваючи давні задачі. І це фруструє, тому що здається, що ти нічого не робиш і не приносиш користі. Тому мене все ще фотографія драйвить та мотивує, я хочу вставати зранку і кудись їхати. Я знайшов своє місце. 

Звісно, особливо на початку, коли було безліч важких історій про полон або тортури, траплялися зриви. Тоді я за можливості переставав працювати, старався більше гуляти на природі та відволікатися від смерті на життя. Крім того, ми з дружиною завели собаку — це одночасно означає багато проблем, але й створює своєрідний сенс. 

А що найскладніше в роботі? 

Мені важко не мати можливості допомогти. Коли я бачу бабусь, яких евакуюють, або переселенців, які ночують у спортзалі, то хочеться зробити щось більше. Але водночас всіх не врятуєш. Часто не вистачає сил і ресурсу, щоб підтримати з героями моїх репортажів тісний контакт. І ти починаєш себе жерти через це, ніби недопрацьовуєш.

Важко тримати баланс між роботою й особистим життям. Інколи у мене бувають вихідні всього двічі на місяць. Я не можу не бути фотографом, але хочу водночас мати родину. Але поки в  концепції work-life balance у мене виходить work-work-work-life.

Також зараз є складнощі з пошуком великих історій. Постійно замислююся, чи варто витрачати час на те чи інше та ризикувати. Здається, що всі вже все сфотографували і я не покажу світові чогось нового. 

А що, навпаки, приносить найбільшу радість?

Мабуть, найбільше я люблю, коли після місяців підготовки та годин зйомок ти вперше бачиш результат. Це важливо — відчувати й розуміти, що робиш щось вартісне. Тому що часто ставиш собі запитання «Чи достатньо цього?» Може варто зайнятися реальною справою? В стількох бригадах є вакансії під фотографів. Але, з іншого боку, у моїй сфері, на жаль, дуже мало спеціалістів, які працюють з великими міжнародними виданнями та організаціями. Їх десь до 50.

Я розумію, що якщо продовжу це робити та буду проактивним, то можу знімати й показувати історії всьому світу. Той же The Wall Street Journal — це величезна американська аудиторія. Я їм запропонував і зробив історію про Покровськ, яка майже повністю заснована на візуальних матеріалах. І там дуже багато переглядів. Крім того, я знімаю для The Guardian, для Spiegel, Time Magazine, National Geographic, Financial Times тощо. Це великі аудиторії.

А цікаво, коли сталося загострення в Ізраїлі, чи змінились якось потреба у фотографіях з України? 

Звісно, світові медіа трохи перемкнулися, адже у них теж обмежена кількість ресурсів. Декілька хороших іноземних журналістів, які працювали в Україні, зосередилися на Ближньому Сході. Також скоротилися security ресурси, а це означає, що в межах співпраці з конкретним виданням кількість поїздок у небезпечні зони зменшилася.

Якщо говорити про ваші стандартні поїздки у небезпечні зони — ви, напевно, не берете з собою багато речей. Проте апаратура, наскільки знаю, важить немало. Як ви комплектуєте свій рюкзак?

Я насправді намагаюся не брати багато техніки. Зазвичай це камера і два-три невеликих об’єктиви, а також ноутбук з великим екраном. Додатково базові речі й, звісно, бронік, шолом, аптечка. А якщо це поїздка на машині, що трапляється часто, взагалі немає як такого обмеження по багажу. А от на самій зйомці хочеться бути «легким».

І я насправді люблю діяти в умовах обмеження. Часто це спрацьовує навпаки й ти знаходиш незвичайні рішення. Коли тобі треба зловити світ в прямокутник 3х2, ти стаєш творцем реальності. 

Бувають моменти, коли ви знаходилися у небезпечній зоні прямо під час обстрілу?

Ми завітали у Херсон взимку 2022-2023 року, згодом після звільнення. В місцевій школі записували інтерв’ю з директором і в якийсь момент почули дуже гучні вибухи. Ми були в бронежилетах, вдягнули каски та одразу попадали на підлогу. Проте вибухи продовжувалися. Тож ми побігли вниз, сховалися під сходами — це достатньо міцне місце. Там і пересиділи. Це історія, яку мені відносно комфортно розповідати. Але були й інші, однак про них поки не час писати.

Загалом на Донеччині або Херсонщині досить близько бувають обстріли. Зазвичай адреналін допомагає бути в тонусі й швидко ухвалювати рішення в критичних ситуаціях. Також припускаю, що я міг знаходитись біля або на мінних полях, хоча цього не знав.

Після таких випадків не було бажання кинути все і займатися чимось безпечнішим? 

Мені цікаво спостерігати за собою та аналізувати відчуття. І поки що кинути все не хочеться. Можливо, я ще не пережив такого, що налякало б остаточно. Але це частина роботи — багато небезпеки можна уникнути, якщо добре плануєш і дієш за протоколами. 

Як і хто оплачує вашу роботу? Звідки ви берете кошти?

З українською фотографією відбулася неймовірна річ — в індустрію зайшли гроші. На початку більше, зараз менше. Коли я працюю з міжнародними медіа, то вони оплачують мені працю. Я заробляю і з цих грошей інвестую у свої проєкти — некомерційні історії, які хочу зняти.

Наприклад, якась міжнародна газета найняла мене для роботи на саміті. Я там познімав, отримав гонорар і на нього поїхав на кілька тижнів на Донеччину, покривши витрати на бензин, житло, їжу тощо. Там я теж зробив знімки й, можливо, якісь з них зможу продати або опублікувати. За ці кошти я точно не покрию поїздку. Але історії, які я там знайду, просякнуті моїми баченням, ідеєю, підходом. Потім я буду подавати їх на конкурси, показувати на зустрічах, презентувати на форумах, викладати на сайті. Це моя робота і мене за нею будуть впізнавати. Інша велика газета найме мене наступного разу, тому що побачить, що я якісно знімаю власні історії. Тобто теоретично я інвестую у своє ім’я. Не завжди це працює так, часто я уходжу в мінус. Проте зазвичай це не про гроші, а про реалізацію себе в креативному плані. 

Також можна знаходити грантове фінансування. Є великі гранти, на які подаються багато кандидатів. Але також існує безліч програм підтримки українських митців. Наприклад, австрійська Documenting Ukraine — вони давали по 5 тис. євро. Я такий отримав і зняв історію про деокуповану Харківщину взимку. Є грант Creative Residence від Adobe, де теж досить хороші гроші.

Крім того, я зараз багато викладаю — Могилянка, Українська асоціація професійних фотографів. Це мій спосіб поділитися досвідом. У мене вийшло співпрацювати з західними медіа і я хочу, щоб в інших теж була ця можливість. Адже, на жаль, багато іноземних ЗМІ привозять спеціалістів з-за кордону, а не наймають українських, зокрема через мовні бар’єри й невпевненість в результаті. Тому треба робити імена наших українських митців голоснішими. 

Можемо говорити про суми, які платять іноземні видання? 

Зазвичай це $200-500 на день. Їм вигідніше розраховуватися саме так, а не за кількість фото, наприклад. Знімати з ними можна було кілька тижнів. Точна сума залежить від типу видання та країни, умовно, бельгійські журнали платять менше, ніж американські. Зараз спала активність, тому що на початок великої війни ЗМІ мали величезний трафік про Україну. Нині ця бізнес-модель вже не працює, тому наймають останнім часом на кілька днів. 

А з ким найприємніше працювати? 

Сильно залежить від персоналу, від журналістів і журналісток, які приїздять. Для мене вагомий критерій — це емпатія. Як спеціалісти спілкуються з людьми, чи дійсно слухають і чують, чи проявляють співчуття та такт, не залазячи заради історії глибоко в душу. Тому в мене є абсолютно улюблена журналістка з бельгійської газети The Standard — Корі Хаккі. Вона вже на пенсії й рідко приїжджає, але вона супер емпатійна. Мені подобається команда The Wall Street Journal. Їхні журналісти вже неодноразово бували в Україні, знають її, підтримують і їм не все одно. Це цінно. Також вони вміють правильно комунікувати, зокрема зі мною, як з фотографом. Розумні спеціалісти розуміють, що з хорошими знімками їхня історія буде мати більше охоплення і її охочіше поставлять на перші шпальти. 

Ви можете виділити якусь одну свою роботу, яку вважаєте найсильнішою? 

Першим в голову приходить знімок херсонського собаки. Наді мною колеги жартують, що я знімаю багато тварин. Але насправді це дуже сенситивний кадр. Після підриву Каховської ГЕС був хаос, всюди повінь і небезпека, десь прилітає, щось фотографувати можна, а щось ні. Я знімав цілий день, зробив це фото і навіть не побачив. А потім передивлявся світлини й от він — врятований пес. Прям сльози на очі навернулися. Потім ще багато людей писало, що вони заберуть цю тваринку, але вона ще пів року була в притулку. 

Часто я можу не погоджуватися з редакторами щодо їхнього вибору знімків. Тому що я був там, я пам’ятаю це світло, цей вечір, ці емоції, це спілкування з героями — і це створює особливий контекст. А для людей, яких там не було, це може бути досить нудна фотографія. І тому важко самому обирати свої світлини, я, бува, прошу поради в колег. Тим паче іноземним редакторам може здаватися якийсь знімок цікавішим, тому що він відрізняється від місцевих реалій: інші вулиці, люди, вивіски тощо.

Ви постійно стикаєтесь з щемливими та сенситивними людськими історіями. Яка з них вам запам’яталась? 

У мене є фотографія літньої жінки Катерини з Покровського шелтеру з цього літа. Її ледве не примусово евакуювали з села Михайлівка під Селидове. Тоді фронт вже був близько, а зараз це село окуповано. За декілька тижнів до того снаряд прилетів в город героїні та вбив її доньку і зятя. Дім був майже зруйнований. А пані Катерині 85 років. І от вона сидить старенька в цьому шелтері та повторює: «Краще б я померла, краще б я померла». І ця картина прямо розривала серце. Її наче мав забрати син, але я напевно не знаю. А через кілька тижнів цей шелтер також розбомбили. Коли я приїхав на місце, мені сказали, що жертв не було, на що я і сподіваюся.

До чого загалом має бути готовий фотограф, якщо хоче знімати війну? 

Якщо вам є що сказати, і ви відчуваєте цю потребу — звісно, варто створювати те, що дасть вам голос. Але до цієї роботи варто бути максимально готовим і не ризикувати дарма. Проводити попереднє дослідження, спілкуватися з місцевими, готуватися до поїздки та знати, які є шляхи відступу. В цій роботі варто мати плани А, Б, В, Г і далі до кінця алфавіту. 

Я б радив починати з малого — з локальних історій в рідному місті, наприклад. Тренуватись знімати в ситуаціях, які не контролюєш. Свідомо шукати свої історії та готуватися швидко реагувати на зміну ситуації. Треба бути готовим багато працювати в некомфортних психологічно і фізично умовах. 

Надважливо — якщо є ідея, то йти й реалізовувати її. Хай краще вона не спрацює, ніж ви не спробуєте. Все інше залежить від досвіду. З часом приходить розуміння, чого чекати від техніки, від партнерів, від колег, від ситуації. І, головне, від себе самого.