Що вас взагалі тут обʼєднало?

Софія: Я родом із Харкова. Там довгий час я не сприймала нічого українського. А коли потрапила в театр «Дах», це мене змінило. І саме середовище «Даху», людей навколо та його лідерів змінили моє ставлення до України, культури та мови. З’явилося справжнє бажання і любов до цього. «Дах» об’єднав нас і дав нам долю в обличчі вчителів як-от Клім (ред. Володимир Клименко — режисер та драматург). Він дуже вклався в те, щоб ми зустрілись і не розходились. 

Володимир: А я з Запоріжжя — мої рідні місця зараз в окупації. Все моє життя — це музика й театр. Так я й опинився в «Даху». «Дах» дав мені зміст, якийсь ґрунт під ногами. А взагалі я ще з дитячого та підліткового віку хотів присвятити себе музиці. Потім це розвернулося в театр. А коли потрапив сюди, знову перекрутило до музики.

Софія: Обʼєднала нас певна любов і пошук того, чого ми не можемо ніде більше знайти. Я, наприклад, ходжу в різні театри, слухаю музику і дуже рідко можу знайти те, що люблю. А в DakhTrio я можу це створити разом із хлопцями й потім цим насолоджуватись. Тобто нас об’єднала любов до іншого підходу роботи зі словом, простором та музикою. Я вірю, якщо правильно співати деякі слова, то вони змінюють тебе і людей, з якими ти перебуваєш у просторі.

Ігор: От Френсіс Форд Коппола зняв якось фільм «Молодість без молодості» і таким чином продовжив собі життя, дав друге дихання. Така само в нас була ідея, коли ми почали створювати виставу про Тичину.

Софія: Так, бо на початку завжди є ідея. Без неї нічого матеріального не може відбутись. І якось на початку треба спіймати цю ідею, потім ще перекласти її на мову, яку зможуть зрозуміти — тоді вона й стане фізичною реальністю. 

Сьогодні багато сучасних митців відроджують спадок українських поетів. Що ви про це думаєте?

Володимир: В даному контексті мені хочеться просто процитувати Дмитра Стуса (український письменник, син Василя Стуса. — Platfor.ma). У нього якось спитали — як ви ставитесь до багатьох робіт, які робляться по Василю Стусу? А він каже: «Плодіться, плодіться. Робіть все, що робиться. Час покаже, що з цього добре. А те, що не добре, все одно утворює ґрунт, на якому зростає щось краще, ліпше — те, що може довше жити». 

Розкажіть більше про DakhTrio. Що ви створюєте?

Ігор: Мені здається, багато всього було в житті. І в якийсь момент ти починаєш дорослішати. І тобі хочеться говорити вже не про пубертат, а про щось, що напряму стосується країни, суспільства, екзистенційних питань, які всередині тебе. А оскільки так сталося, що тоді поруч з нами була така велика людина, вона запропонувала нам працювати зі Стусом. І чогось ми дуже в це повірили. 

Володимир: Я особисто ніколи не працював з поезією так, як тоді почав працювати наш учитель. Все було дуже незрозуміло — ані поет, ані те, як це робиться. Але в нас було бажання зрозуміти, розпакувати й відкрити для себе.

Ігор: Якщо ти обираєш певний шлях і ідеш ним за ідеєю або мрією, яка в рази більша, ніж ти, то на шляху починаєш зростати. І мені здається, це одна з основних речей, чому DakhTrio для мене є важливим. Тому що є якась мрія, яка більша, ніж я. І я відчуваю, що коли я йду туди, то стаю розумнішим, талановитішим, змістовнішим. Все це що допомагає мені ніби відбутися — «дочекатися себе», якщо говорити словами Стуса. 

Софія: Дійсно, ти не знаєш, куди йдеш, але все життя є певний напрямок. І от мені теж, як і Ігор сказав, завжди хотілося чогось змістовного. Навіть коли я навчалася співу, завжди розуміла, що найважливіше — це не як ти співаєш, а що ти співаєш і про що. У цьому контексті багато було проблем із вчителями, тому що переважно навчають якраз тому, як робити. А от «Дах» і наш шлях у DakhTrio дає саме змістовне зростання. Тобто зміст диктує твій розвиток як виконавця. Бо саме через зміст треба підтягувати свою форму.

Ігор: А щодо того, що ми зараз робимо — ми зараз їдемо на тому, що зробили рік тому, коли вийшла вистава «Тичина. Феномен доби». За цією виставою зараз і виходить альбом. 

Що це за вистава?

Володимир: Почалось усе з того, що наш вчитель запропонував нам Стуса зі словами «ось це дуже змістовна річ, я принесу, а там побачимо». Працювали, працювали — так і народилась одна реальність. За ці роки вона якось викристалізувалась для мене, адже ставить такі питання, які я в житті перед собою ніколи б не поставив. Тоді я ніби почав розумітись на тому, як взагалі читати поезію та розпаковувати її для себе.

А як?

Володимир: Та не придумувати нічого. У мене була така мулька, що я читав вірш і шукав весь час якийсь підтекст. Я потім задовбав себе настільки, що не міг зв’язати двох рядків, бо в голові була каша повна. І в якийсь момент я просто взяв і послав себе далеко. Почав читати конкретні слова, які написані, — просто слово за словом. Тільки якщо ти від цього нічого не хочеш, а доводиш себе до певного стану чистоти, невтручання і просто сприйняття, тоді все стає зрозуміло.

Власне, відкриваючи Стуса, ми в якийсь момент натрапили на працю «Тичина. Феномен доби» — просто геніальний труд. Це не просто про Тичину, а про його шлях, мистецьке проявлення, що саме у творчості пішло не так і на що перетворилося потім. Все це Стус розібрав до найдрібнішої цеглинки: момент зустрічі митця з часом, з Голодомором та війною, Сталіном та тоталітаризмом — як час та епоха нищить людину та ламає митця. Стільки паралелей до того, що відбувається сьогодні.

Тичина — неймовірно сильний та глибокий поет із такою дивною й трагічною долею. Вони дуже різні зі Стусом. Якось Софія вірну метафору навела: що Стус — це камінь, граніт, а Тичина — це квітка. 

Софія: Кожен рік ми випускаємо одну пісню на день народження Стуса. І насправді є ще кілька його віршів, які дуже хотілося б доробити, щоби в нас була ще одна програма. Бо це програма, яка вже робиться під час повномасштабної війни й відрізняється енергетично від того, що було створено до — різне повітря, різні ми.

А з приводу того, як ми працюємо. Є музика з диригентом — вона будується і тримається на тому, що кожен оркестрант має вчасно і правильно зіграти свою партію. Це як машина, яка їде завдяки тому, що всі механізми працюють. Але головне там — просто вчасно й правильно зробити. 

У нас зараз немає режисера. Нам подобається такий театр, де не кожен робить вчасно і правильно свою дію, а коли головний і основний закон — це присутність. Необхідна присутність кожного в кожну секунду вистави. Для мене це те, що відрізняє театр від музикантів. Музиканти відчувають нотами, а в театрі потрібно ще бути в змісті.

Ігор: Може вони просто не можуть партитуру змістом наповнити? Ти уявляєш, що таке — об’єднати величезну кількість людей із різними долями спільною ідеєю? Заразити їх спільним змістом — це дійсно непросто. Набагато важче, ніж нас трьох.

Є щось, що вас надихає у сучасній культурі?

Софія: Було б здорово, якби можна було десь у культурному полі побачити щось чи когось, на кого хочеться бути схожим.

Ігор: Ну, на «Памфіра» хочеться трошки. 

Софія: Так, але насправді цього дуже не вистачає. За що ми любимо круте кіно? За те, що воно нам говорить — дивись, є такі люди й ти теж таким можеш бути. І от мені цього бракує — прийти й надихнутися якимось ідеалом, захотіти бути краще. 

Ігор: Українська культура продалась за гроші й всіх цікавить мило. «Памфір» робився 10 років. А більшість робиться на швидкоруч, щоб заробити. Таке відчуття, що з того часу, коли я був студентом, нічого не змінилось — ті ж самі сценарії відкопують і пускають заново. Ну як так? Війна йде в країні, а у людей взагалі нічого не змінюється. Настільки хочеться заробити грошей. 

Софія: Та це не про гроші — просто іншої думки немає. Хто людям заважає зробити нормальний сценарій про якихось класних людей? 

Ігор: Це довго, а ніхто довго не працює. От Мар’ян Пиріг — красава, бо він 15 років був у невідомості. ДахаБраха — красави. Вони теж купу років були в невідомості. Тарас Компаніченко — красава. Я його дуже поважаю. Але вони йшли, йшли, йшли, і час їх виніс вперед. А у нас навпаки — зробив, побіг далі, зробив, побіг далі. Тому що все зараз вирішує кон’юнктура. І мені здається, це проблема. Я не хочу, щоб DakhTrio займався попсою з точки зору популяризації чи ще чогось. В Америці попса дуже якісна й класна — як-от Майкл Джексон. Але він працював зовсім за іншими законами, ніж те, що в нас у телевізорі. Я дуже не хочу, щоб DakhTrio почав продаватися і займатися всім. 

Нещодавно чотири ваших пісні на вірші Василя Стуса увійшли до культової гри S.T.A.L.K.E.R. 2. Розкажіть про це більше. 

Таїсія: Розкажу як менеджерка DakhTrio, як ми туди потрапили. Насправді все дуже просто. Ми написали представникам S.T.A.L.K.E.R. — вони відповіли й самі вибрали декілька треків із нашого альбому «Стус: Перехожий». Крім того, син Василя Стуса особисто надав дозвіл на використання віршів у цій грі. Для розробників це було великою радістю і навіть певним подарунком.

А що загалом ви думаєте про те, що в грі можна почути так багато пісень українських виконавців?

Таїсія: Я вважаю, що це одна з найбільших культурно-дипломатичних перемог в історії української незалежності. Що така гра, яку чекали в усьому світі, в яку грають в усьому світі, репрезентує українську культуру настільки потужно. Це велика честь бути в такому списку. І ми сподіваємось на подальшу співпрацю зі S.T.A.L.K.E.R. Мені здається саме такими мають бути культурні перемоги в Україні — без шароварщини, прості, але дієві.

Повернімось до альбому. Як ви його створюєте та обираєте поезію? От перед вами є збірка, що далі? 

Ігор: У театрі перемагає той, хто перший зробив роль. От хто перший принесе якусь змістовну ідею, туди й треба йти. Володимир в нас композитор. Він вміє робити аранжування. Я так, як він, не бачу і, мабуть, ніколи не побачу.

Володимир: А Ігор вміє робити геніальні розкладки — лібрето.

Ігор: Це він про те, що ж треба взяти вірш і якось зробити так, аби він став піснею. І це треба придумати. Або нічого думати. От як у Шевченка — Шевченка читаєш і там нічого не треба думати. Геніально. Це вже складено, як пісня. 

А ви додаєте ще власні інтерпретації? 

Ігор: У нас класичний підхід. Наша задача — зробити так, щоб максимально прозвучав автор. Але в процесі того, як ти цим займаєшся, все одно будеш інтерпретувати. Навіть коли люди грають «Болеро», нічого не змінюючи там, це все одно інтерпретація диригента. 

Софія: Так, це завжди хімічна реакція, дифузія — з’єднуються певні елементи й виходить інша речовина. Те саме з поезією. Ми торкаємось поезії Стуса — виходить речовина. А коли його торкаються, наприклад, «Пиріг і Батіг» чи «Сестри Тельнюк», то виходить інший світ взагалі. Інша хімічна реакція. Тому від інтерпретації нікуди не дінешся. Головне — максимально намагатись розкрити матеріал, зрозуміти, підтягнутися до матеріалу, з яким ми працюємо, а не підтягнути матеріал до себе.

І як ви це робите?

Софія: До поезії Стуса нам ще все життя рости. Я, наприклад, спочатку його взагалі не розуміла. Мені було 19 років, що, в принципі, немало, але все одно було дуже важко осягнути взагалі, про що я співаю. Це була така школа на майбутнє.

Володимир: Була дистанція. До війни — так точно. А коли почалось вторгнення і відбувся перший виступ, було дивне відчуття, що слово сказалося і ти нічого не вигадуєш. 

Як, до речі, змінилось сприйняття вашої творчості після початку вторгнення?

Ігор: Ми почали робити Стуса ще до того, як це було мейнстрімом. Тоді мало хто знав про нього, про його творчість. А тепер зʼявляються такі поп-проєкти (в хорошому сенсі), як «Ти (Романтика)» від МУР, кіно почали знімати. Пішла якась хвиля, мода. Але це пройде. Тобто, звісно, зараз, порівняно з тим, як було раніше, у людей зʼявився попит до свого коріння та культури. І це дуже величні процеси. Але треба також розуміти, що це пройде. А потім повернеться знову. У нас є скарби, які заховані й нікому не потрібні. І поки вони нікому не потрібні, треба брати. 

Чи є в альбомі якась логічна послідовність, чи розкривається в ньому постать Тичини?

Софія: Це не біографічна вистава, а радше спілкування — діалог через Тичину з сучасністю. 

Ігор: Люди, які хочуть побачити концепцію, хай її шукають. В альбомі є все — і концептуальне бачення ситуації, і сердечне бачення. Але найголовніше, що там є, — це Тичина. 

Володимир: Вистава й альбом — це два різних твори та досвіди. Під час запису ми використали прекрасну можливість додати до нас трьох трішки більше рук, губ і так далі. Тобто деякі речі — розширені, інакші. На виставі цього почути неможливо, а в записі — так. 

Софія: Коли ми випустили альбом Стуса, хтось у нас спитав, чи буде наступний більш мажорним та світлим. Ми відповіли — ні. Але насправді в деяких віршах є і віра, і надія. 

Ігор: Власне, як і в усіх поетів у ранньому періоді творчості. Як і у Стуса. А Тичину ми взяли до 1927 року й один вірш 1943-го. 

Софія: Дмитро Стус завжди нам каже: «Ну у Стуса ж є і любовне, і жартівливе». Знаєте, є борці в легкій вазі, є в середній, а є в тяжкій. Так от, так сталося, що ми — у важкій. Тобто ми працюємо з найважчими темами поетів. Є прекрасні романтичні, драматичні, мелодраматичні, жартівливі, але так сталося, що ми беремо завжди найскладніші конфлікти. 

Володимир: Момент ще в тому, що ми знаємо долю Тичини. Тобто він для нас не обмежується лише в конкретному вірші й періоді. Ми знаємо його життя і не можемо його сприймати без контексту.

Софія: Але при цьому у нас є пісні його світлого періоду. Хоч і все одно через призму трагедії його життя. 

Які у вас подальші плани?

Софія: Я сподіваюся, що, як завжди, на день народження Стуса випустимо пісню. 

Ігор: У нас є ідеї й по Тичині. Але це вже буде третій крок і він є дуже важливим, навіть визначальним. Бо, як кажуть, один крок, другий, а третій — це вже хода. Перший раз ми зробили, тому що в нас був тренер. Другий раз нам пощастило. А третій раз — це вже треба, щоб ми були потрібні долі. А вона нам.