Посмертна трансплантація органів для України — практика достатньо нова. Тільки у 2019 році ухвалили закон, який дозволяє надавати таку медичну допомогу, а закладам охорони здоров’я — проводити трансплантації від посмертних донорів.

Та навіть за цей час наші медики вже активно прокачують свої навички. Лікарі освоїли нові види трансплантації та вже рідше звертаються за допомогою до іноземних колег. Так, у 2023 році вперше самостійно провели операцію по пересадці легень і вже кілька разів успішно трансплантували комплекс нирка+підшлункова, що технічно непросто.

В Україні є затверджений перелік закладів, які можуть проводити трансплантацію, їх 44. Проте законтрактовані з Національною службою здоров’я України (НСЗУ) тільки 39 з них. Це означає, що вони проводять трансплантації для пацієнтів абсолютно безплатно, а потім отримують кошти від держави. Хоча насправді роблять подібні операції 25 установ, а активно — лише 15 із них. Про це нам розповів Артур Карамян, завідувач відділу органної трансплантації Українського центру трансплант-координації.

Кількість пересадок з кожним роком зростає

В Українському центрі трансплант-координації зазначають — в нашій країні щороку в черзі на пересадку органів перебуває в середньому 3 тис. людей. При цьому кількість проведених операцій зростає. За 2023 рік відбулося 589 трансплантацій, з них 381 — від посмертного донора. За першу половину 2024 року провели 283 пересадки, 190 з них — посмертно.

Українські показники відповідають світовим стандартам. Є поширена у просунутих країнах думка, що трансплантація розвивається у правильному напрямку, якщо 60-70% органних донорів — посмертні. Ця тенденція є всюди, як в Європі, так і в США. В Україні цей показник нині 67%.

Посмертно можливості для донації набагато ширші

За життя люди можуть пожертвувати лише кістковий мозок (не плутати зі спинним, тут донація проходить через кров), нирку та частину печінки, але і тут є нюанси.

«У світі є декілька видів “живої” трансплантації: від родинного донора, від перехресного донора або за принципом доміно. Не будемо зупинятися на медичних термінах, адже у нас в країні можливий тільки перший варіант. Тобто людині можна пересадити нирку або частину печінки, якщо підтверджений родинний ступінь зв’язку. Вже навіть не дивляться на відповідність груп крові, натомість важливий так званий принцип гістосумісності. Це досить специфічні аналізи, які підбирають конкретно імунологічно сумісну пару. Тому буває, що навіть батьки не завжди можуть бути донорами для своїх дітей», — розповідає Артур Карамян.

Для посмертного ж донорства список ширший. Після життя пожертвувати можна: серце, легені, печінку, обидві нирки, підшлункову залозу, селезінку, паращитоподібну залозу, кишківник, м’які тканини, тканини опорно-рухового апарату, судини та клапани серця, очне яблуко або його частини, шкіру, матку, гортань, трахеї, верхні кінцівки, нижні кінцівки та обличчя. Або одразу комплекс органів, як-от серце+легені, підшлункову залозу+нирки.

Проте в Україні за технічними можливостями виконують не всі операції з переліку. Навіть у передових країнах світу більшість трансплантацій використовуються лише у випадку відсутності інших методів лікування. Тому й українські лікарі активно працюють в першу чергу над пересадками нирки, печінки, серця, підшлункової залози та легень — саме ці органи є найбільш потрібними. Наприклад,

Понад 60% пацієнтів потребують трансплантації нирки

Відповідно маємо більше центрів та спеціалістів, які опікуються цим напрямком. Нирки — це ключовий гравець в трансплантації у будь-якій країні. На жаль, це одночасно й найбільш чутливий орган до тих факторів, які можуть призвести до повної його відмови.

Далі за «попитом» печінка, а після неї — серце. А от «парні» трансплантації, як-от підшлункова+нирка або серце+легені, не такі часті. Як і сама пересадка легенів — нині її потребують близько 30 пацієнтів по всій Україні. 

В Українському центрі трансплант-координації кажуть, що пріоритетні напрямки розвитку для них — це пересадка підшлункової залози та комплексу серце+легені. Раніше розглядалася також можливість трансплантації кишківника. Це не стільки складна саме по собі операція, скільки надзвичайно важкий для пацієнта період адаптації. У світовій практиці такі реципієнти у 9 з 12 випадків не виживають.

На жаль, є безліч причин, коли може знадобитися пересадка

Наприклад, захворювання серця, що не підлягають хірургічній корекції, цукровий діабет I типу з різними ускладненнями, хронічна обструктивна хвороба легень, розрив селезінки тощо. 

Існує Єдина державна інформаційна система трансплантації (ЄДІСТ), де, як можна здогадатися з назви, і зберігаються всі дані щодо пацієнтів та донорів. Там же ведеться спільний лист очікування — своєрідна черга на пересадку органів. Щоб потрапити туди, треба, щоб центр трансплантації, де спостерігається пацієнт, вніс його у свій локальний лист очікування, з яких якраз формується національний. Це може статися тільки після того, як медичний консиліум центру визначив, чи потрібна людині взагалі ця операція та наскільки терміново. Разом з даними про пацієнта до листа подають скан-копії всіх медичних документів, які підтверджують його стан і статус екстреності. 

Вартість операції повністю покриває держава, як і ліки для періоду відновлення. Життя людини після пересадки потребує більшої дисципліни — зокрема треба постійно вживати ліки, які не дозволяють організму відторгнути чужий орган, проходити медичні огляди та дослідження. Але це життя! За статистикою, після подібних операцій люди проводять ще десятки щасливих років. 

Щоб стати посмертним донором, достатньо написати заяву

Тут варто розібратися в деталях. Ви можете стати посмертним донором, якщо є повнолітньою та дієздатною особою. Але є «але».

Не можуть бути посмертними донорами:

— Люди, які мали хвороби зі списку: ВІЛ, СНІД, сифіліс вроджений або набутий, вірусні гепатити, позитивний результат дослідження на маркери вірусних гепатитів, всі форми туберкульозу, бруцельоз, сипний тиф, туляремія, лепра, хвороба Крейтцфельдта-Якоба, ехінококоз, токсоплазмоз, філяріатоз, ришта, лейшманіоз;

— Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Вони зможуть вирішувати самостійно, коли їм виповниться 18 років. А от небіологічні батьки за законом не мають морального права, грубо кажучи, розпоряджатися органами не своєї дитини;

— Громадяни, які за життя подали заяву про незгоду бути посмертним донором. Таку вже ніхто не може оскаржити;

— Учасники слідчого процесу. Наприклад, якщо стався злочин і вилучення органів для донорства може завадили правоохоронним органам. Тоді патоморфологи самі займаються тілом і визначають, що могло стати причиною смерті;

— Військовослужбовці та цивільні, які загинули внаслідок бойових дій. Вкрай дискусійне зараз питання, адже це новий торішній закон.

«Не можу говорити за людей, які писали цей закон, але я думаю наступне. Якщо людина загинула від безпосередньо війни, тим паче військовий або військова, вона вже багато втратила і зробила для цієї країни. Ніби не зовсім правильно забирати ще щось. Крім того, це також нереалістично, адже бойові дії як правило призводять до біологічної смерті, після якої органи не можуть бути пересаджені», — пояснює  завідувач відділу органної трансплантації Українського центру трансплант-координації. 

Головна умова для донорства — мають діагностувати смерть мозку

Стати посмертним донором можливо тільки в тому разі, якщо мозок людини вже помер, а робота серця та дихання штучно підтримується у лікарні. Щоб визначити, що це дійсно смерть мозку, коли повернутися до життя вже неможливо, консиліум лікарів проводить цілий комплекс тестів і тільки після цього ставить діагноз. Посмертне донорство можливе виключно в цьому випадку. А от якщо сталася біологічна смерть — зупинка серця та дихання, — органи людини не підходять для трансплантації.

«Не можна просто взяти орган у трупа і пересадити. Якщо людина мертва, всі метаболічні процеси, які відбуваються в організмі, зупинені. А коли пацієнт знаходиться в відділенні реанімації, то під’єднаний до апаратів і штучно дихає. Це дозволяє кров’яним тільцям, еритроцитам, переносити кисень до всіх органів. І відповідно ті зберігають свою життєдіяльність. Якщо ж людина помирає в себе вдома, навіть якщо вона надала згоду при житті, цей процес ніяк не можна організувати. Коли до неї викликають швидку, то констатують біологічну смерть. У світі також є «донори після зупинки серця» (non-heart-beating donation), але в нашій країні поки що немає законодавчої бази для цього випадку», — пояснює Артур Карамян.

І сайт Українського центру трансплант-координації, і сам пан Артур у розмові з нами незчисленну кількість разів наголошують — якщо людина потрапляє в реанімацію, лікарі роблять все можливе для того, щоб її врятувати. Щобільше, вони зможуть дізнатися, чи давав пацієнт згоду на донорство, тільки після констатації смерті його мозку. Тобто ніхто не буде навмисно нехтувати своїми обов’язками та людським життям, заради донорського органу.

Подати згоду на посмертне донорство просто.

1. При собі треба мати паспорт або ID-картку та індивідуальний податковий номер.

2. Написати заяву на згоду або незгоду можна виключно особисто в будь-якій лікарні, де є трансплант-координатор. У 2022 році ця функція мала бути доступною у застосунку «Дія», проте ця інновація так і не сталася через війну. Список центрів трансплантації за регіонами доступний за покликанням. 

3. Перед візитом у центр бажано зв’язатися з трансплант-координатором та призначити зустріч — контакти цих спеціалістів можна знайти у списку, клікнувши на будь-яку установу. 

При заповненні згоди ви зможете обрати, які органи готові пожертвувати, а які — ні. Після ваші дані внесуть до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. Це абсолютно закрита інформація, яка більше ніде і ніяким чином не фігурує і стане доступною тільки після того, як людині діагностують смерть мозку.

«Тож на сайті Українського центру трансплантації знайшла найближчий до себе центр трансплантації — в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. Амосова в Києві. Там же були контакти трансплант-координаторки, якій я одразу і написала. Вона зазначила, в які години протягом тижня буде на місці, та попросила подзвонити за кілька годин до мого візиту.

Саме складання заяви зайняло 10 хвилин і те тільки тому, що я почекала під кабінетом, поки звідти вийде пацієнт. На місці мене зустріла координаторка та дала два папірці: власне саму згоду на донорство та згоду на обробку персональних даних. В основному треба було надати інформацію на кшталт номера і серії паспорта. До речі, я скористалася Дією, а не фізичними документами, — так теж можна. Також в переліку можна було обрати, які органи я готова жертвувати, а які взагалі не дозволяю чіпати. І зазначити, чи погоджуюся я в разі того, якщо мої біологічні матеріали не підійдуть для пересадки, заповісти їх для наукових досліджень або для розробки біоімплантів.

От і все. Після перевірки, чи не поставила я підпис десь не там або не переплутала дату, мене назвали відмінницею і привітали — тепер я посмертний донор. Координаторка одразу внесла дані в систему. А на моє запитання щодо того, чи часто до неї приходили анульовувати заяву, відповіла — один єдиний раз і тільки для того, щоб написати нову і трохи змінити перелік доступних до пересадки органів. Непогана статистика», — розповідає шеф-редакторка Тетяна Капустинська.

Ваші родичі можуть вирішити за вас

Насправді ви можете стати посмертним донором без вашої згоди й без відповідної заяви. В тому випадку, якщо ваші родичі подумають, що ваше тіло посмертно може допомогти іншим людям, і ухвалять це рішення за вас. Якщо ж ви категорично проти й навіть не розглядаєте таку можливість, то варто зробити мінімум два кроки:

1) поговорити зі своїми близькими про вашу позицію;

2) написати заяву про незгоду на посмертне донорство, тоді будь-які процеси в цьому напрямку навіть не розпочнуться.  

Щоправда, таке важке, але важливе рішення рідних померлої людини може врятувати не одне життя. Профільні лікарі досі пам’ятають 27 жовтня 2023 року. Тоді аж чотири родини дали згоду на посмертне донорство своїх близьких, що дозволило медикам провести трансплантацію органів 11 пацієнтам. 

Ситуацій протилежних, коли посмертний донор підписав заяву на згоду, але близькі категорично проти й оскаржують це рішення — на практиці, як каже Артур Карамян, поки не було:

«Коли трансплант-координатор будує розмову з родичами померлого, він не ставить запитання “А чи не проти ви пожертвувати органи вашого сина?”. Він констатує факт “Ваш син за життя вирішив пожертвувати свої анатомічні матеріали…” Якщо ситуація переходить в критичну і в конфліктну, то, звісно, жоден медичний представник не буде сперечатися з батьками у жалобі. Але з огляду на юридичні аспекти було б правильно провести трансплантацію, тому що першочергово рішення за донором».

Одразу після смерті мозку треба діяти швидко

Ключовий елемент в нашому організмі — це мозок. Коли відбувається його біологічна смерть, всі системи органів починають відмовляти. Тому є обмежений часовий проміжок для того, щоб вилучити органи. В деяких випадках немає можливості чекати навіть 2-3 години, інакше донор може «зупинитись».

Забирають виключно ті частини, які людина вказала при житті. Саму операцію проводять від 2 до 10 фахівців, проте до процесу залучений ще й інший персонал — тож над однією трансплантацією працюють одночасно понад 50 людей. Після вилучення медики складають акт, а трансплант-координатор вносить дані в ЄДІСТ.

Система автоматично підбирає пару донор-реципієнт

Алгоритм при цьому враховує різні фактори: наскільки поганий стан у пацієнта, чи підходять попередньо за біологічними показниками донор та реципієнт, як далеко одне від одного вони знаходяться тощо. Проте це не сліпий машинний відбір. Коли трансплант-координатор отримує список кандидатів на трансплантацію, то викликає їх до центру та проводить ряд тестів на сумісність. Так визначають, наскільки підходять ті чи інші органи та як добре вони приживуться у новому тілі. Тобто саме під них підбирають людину, не навпаки. Тож коли найкращого реципієнта знаходять, проводять дообстеження та готуються до трансплантації. 

«Не можна просто взяти орган і пересадити тому, хто його потребує. Має бути повний збіг за основними критеріями. Якщо ми говоримо про серце, то це:

— споріднення за групою крові;

— антропометричні показники, тобто не можна взяти серце від людини, яка важить, наприклад, 60 кг, пересадити її 120-кілограмовому реципієнту. Це просто не спрацює;

— окремо є показники територіальних факторів, тому що серце живе поза організмом до 4 годин, також максимум 2 години варто закласти на його перевезення. Тобто реципієнт та донор мають бути на досяжній відстані один від одного;

— показники безпеки донора. Його не будуть розглядати, якщо при житті в нього були критичні ураження серця. Також органи не розглядаються для трансплантації, якщо наявна генералізована інфекція, наприклад, пневмонія розповсюдилася і перейшла в сепсис. Людина інфікована, тому й органи від неї теж будуть інфіковані. 

Протипоказів може бути багато, але кожна клінічна ситуація розглядається окремо. А от стать або вік на сумісність майже не впливають», — розповідає пан Артур.

Не можна навіть приблизно визначити час очікування на пересадку

На термін впливає безліч факторів. Зокрема навіть ті пацієнти, які потребують трансплантації нирки, між собою діляться на різні групи. Хтось знаходиться в критичному стані й не проживе без неї навіть сімох днів. Інші зможуть обійтися без неї пів року, а хтось і рік. Також грає роль, коли людина стала в чергу. Якщо є два кандидати в ідентичному клінічному стані, то перевага буде надаватися тому, хто зареєструвався раніше. 

«Час ішемії» — це проміжок, в який орган може «жити» поза тілом

Бувають випадки, коли тіло донора вже після смерті мозку ще стабільне завдяки під’єднанню до апаратів. Тоді лікарі можуть розгорнути процес вилучення органів від декількох годин до доби, деколи й більше. Це називається «кондиціонування донора». Тобто ніби й лікувальний процес, але вже для мертвої людини, щоб підтримувати життєдіяльність органів.

Частіше ж такого часу немає і треба робити екстрене вилучення. Тоді серце живе 4 години поза організмом, печінка — 6-8 годин, легені — 8 годин, нирки — 12 годин. Останні можуть протриматися й до 24 годин, але лікарі намагаються такого уникати. 

Також є методи, які дозволяють збільшувати час ішемії, зокрема машинна перфузія. Це коли серце, наприклад, під’єднується до спеціального апарату, який відтворює його шлях кровопостачання. В такому випадку воно може функціонувати й протягом доби. Як зазначає Артур Карамян, у нас в країні такого апарату для серця немає, проте є для нирки й печінки. Відповідно вже траплялися випадки, коли ці органи крутились на апараті понад добу, потім були трансплантовані реципієнтами, і зараз ці операції мають гарні результати.

Органи транспортують у спеціальних боксах з потрійним ступенем захисту

Розберемося знову на прикладі серця. Орган кладеться в пакет з особливим розчином, який підтримує відповідну температуру, щоб уповільнити метаболічні процеси. Тобто переводить його у стан зниженої енергетичної потреби. Клітини ніби «засинають». Після цього серце у розчині кладеться ще у два пакети з іншим розчином та льодом. Тоді поміщається в спеціальний бокс, ізотермічний контейнер. В такому вигляді орган і транспортується до пацієнта. 

Навколо теми посмертного донорства безліч міфів

«Я чув, що російські ЗМІ розповсюджують фейки, нібито їхніх полонених вбивають і вилучають у них органи. Але нам від москалів нічого не треба, тим паче органів», — наголошує Артур Карамян.

Одним з найпотужніших упереджень є версія, що якщо людина підпише згоду, то завтра її будуть очікувати десь на вулиці. Але заява на посмертне донорство — абсолютно секретна інформація. В яку б лікарню людина не потрапила, там не дізнаються про це до того моменту, поки не встановлять діагноз «смерть мозку». Щобільше, навіть після укладення такого документа у центрі трансплантації, майбутній донор не залишає у себе ніяких відповідних документів про це. Окрім самої людини й установи, що займається контролем, про це ніхто не знає. 

Черговий міф — якщо вже вирішив стати посмертним донором і написав згоду, шляху назад немає. Насправді ж людина може скільки завгодно разів змінювати своє рішення і підписувати заяву то на згоду, то на її анулювання. Вирішальною стане та з них, яка була останньою перед смертю особи. 

Також невмирущі упередження про гроші. Насправді ж у процесі пересадки органів вони мають значення лише для держави, яка їх виділяє на подібні операції, та лікарні, що веде всі процеси. Ніхто не має продавати одну свою нирку, щоб натомість отримати здорове серце, для реципієнтів це безплатна операція. Також близькі померлої людини не отримають ніяку винагороду за те, що вона посмертно пожертвувала свої органи. Це абсолютно безкорисне рішення. 

«Досить часто до нас долітають чутки про чорну трансплантацію та вивезення органів за кордон. Чогось всі думають, що це так легко зробити, але це ж навіть технічно неможливо. Як мінімум, нині у нас не літають літаки й час на перевезення органів надто великий. До того ж операцію має проводити коло спеціально навчених лікарів та інших спеціалістів у абсолютно стерильних умовах і з постійним документуванням того, що відбувається. Можливості тишком-нишком вкрасти якесь серце просто фізично не існує», — пояснює Артур Карамян. 

Більше інформування + менше радянських пережитків = більше донорів

В Українському центрі трансплант-координації впевнені, що кількість посмертних донорів з кожним роком зростає, тому що все більше людей дізнаються про таку опцію та позбуваються забобонів. 

«Якщо людина написала згоду, то ми, звісно, сподіваємося, що вона буде жити ще багато щасливих та здорових років. Проте про таке своє рішення вона могла розповісти близьким, а ті — поширити цю інформацію далі. 

Зокрема люди, які безпосередньо стикалися з ситуацією, коли їхні близькі потребували трансплантації, якнайкраще розуміють важливість такого лікування. В нас була сім’я, де дитині зробили трансплантацію частини печінки від мами. Але, на жаль, у дівчинки сталося порушення мозкової діяльності, їй констатували смерть мозку. Батьки самі звернулись до трансплант-координатора — вони хотіли, щоб їхня донька стала посмертним донором. В результаті її нирка врятувала іншу дівчинку на Львівщині, у якої були вкрай низькі шанси вижити. Але все вдалося. І якою б драматичною водночас не була ця історія, нас тішить, що вдалось врятувати інше життя», — ділиться пан Артур.

Також на кількість трансплантації напряму впливає діяльність лікарень. В Україні, наприклад, понад 100 тис. людей на рік помирають від інсультів. Однак в рідкісних випадках їм проводять діагностику смерті мозку. Часто інсульт призводить до коми третього ступеня, яка не лікується. Тобто шансів, що пацієнт одужає, функції мозку відновляться й він повернеться до життя, майже немає. Якраз для того, щоб зрозуміти, чи може в конкретному випадку статися диво і відбутися покращення, мають провести діагностику смерті мозку. Проте п’ять років назад цього практично не робили. 

«Медична радянська школа наголошувала на тому, що в університетах медиків навчають лікувати, а не вбивати. В цій парадигмі встановити діагноз “смерть мозку” — ніби як вбити пацієнта. Тому що тоді за наказом людину треба від’єднувати від апаратів життєзабезпечення, відповідно зупиняється серцева діяльність. 

Однак якщо шансів на покращення стану пацієнта бути не може, а він продовжує перебувати в відділенні реанімації на апаратах, то просто витрачає лікарський і фінансовий ресурси. До того ж якщо людина за життя виявила бажання бути донором, проте помирає біологічно в лікарні без констатації смерті мозку, то анатомічні матеріали вже непридатні до трансплантації», — розповідає Артур Карамян. 

У нас діє презумпція незгоди

Тобто поки людина не вирішила свідомо стати посмертним донором і написати відповідну заяву, ніхто не зможе забрати її органи після смерті (якщо тільки так не вирішать родичі). Проте в багатьох країнах світу система працює навпаки. Наприклад, у сусідній Польщі людина автоматично погоджується на посмертне донорство, якщо тільки не підписала за життя відмову. Так само в Австрії, Іспанії, Італії, Португалії, Франції, Угорщині, Ірландії, відповідний законопроєкт підтримали й у Швейцарії. Натомість у Великій Британії, Данії, Швеції, Німеччині та США, як і у нас, діє презумпція незгоди.

Можна подумати: «Все ж просто! Нам треба всього лише зробити автоматичну згоду на донорство органів після смерті й купа людей отримає другий шанс на життя!» Але статистика каже про інше. 

Є два ключових лідери у сфері трансплантації — це США та Іспанія

В другій країні люди автоматично стають посмертними донорами, в Штатах же, як і у нас, треба підписати спочатку згоду. Проте кількість трансплантацій на мільйон населення у них майже однакова. Наприклад, у 2021 році — 42 та 41 людини відповідно. На той час в Україні це було 0,25 людини на мільйон, зараз ми доросли до 3 осіб. Але це все ще низький показник. 

І в США, і в Іспанії влада активно займається популяризацією теми донорства органів. У Штатах можна зареєструватися як донор онлайн або стати ним при оформленні водійських прав. Про донорство там розповідають в школах, підтримує його також церква, а благодійні організації активно пропагують це як добру справу. Наприклад, в базі Donate Life America зареєстровано 170 млн потенційних донорів. А такі служби як Organ procurement organizations займаються доставкою вилучених органів і проводять освітні події. 

В Іспанії діє Національна організація з трансплантації (Organización Nacional de Trasplantes), яку створили ще у 1989 році. Це агенція, яка відповідає за координацію трансплантації в країні. Організація створила так звану «іспанську модель» посмертного донорства. Вона базується на призначені відповідальних за процес професіоналів, в більшості лікарів інтенсивної терапії, які перебувають з пацієнтами у критичних станах і здійснюють вилучення органів, коли ті помирають. Крім того, в Іспанії та США активно встановлюється діагноз «смерть мозку», що також є одним з головних факторів розвитку посмертної трансплантації.

«Якщо порівнювати показники трансплантацій наші та в Європі, то ми не можемо скласти конкуренцію. Проте і система посмертного донорства в нашій країні відносно нова й тільки розбудовується. У нас є тенденція до збільшення показників кожного року і ми сподіваємося, що надалі вона буде зберігатися. Адже трансплантація — це та наука, в якій ключовий результат залежить від досвіду», — наголошує Артур Карамян.

Фото обкладинки: Український центр трансплант-координації