За останні роки тисячі українців та українок стали потужними лідерами громадянського суспільства. Чи не найбільше участі волонтерського руху потребував Південь. Тож Platfor.ma вирішила підтримати волонтерів з Херсонської, Запорізької, Одеської та Миколаївської областей у проєкті «Лідери Півдня». Ми оголосили open call й попросили номінувати активістів — і отримали понад 120 заявок. З них ми вибрали найяскравіших особистостей та поговорили з ними. Сьогодні у «Лідерах Півдня» — Галина Гончаренко, волонтерка та керівниця запорізького хостела для військовослужбовців Солдатський привал. Вона розповіла нам, як у місті з’явилася ця унікальна локація для бійців, про допомогу австралійських бабусь та 250 виїздів на фронт бусика «Білий слон».
Розкажіть, будь ласка, з чого почався Солдатський привал?
Він був задуманий ще у 2015 році як хостел для бійців. Адже вже з самого початку війни через Запоріжжя був великий рух військовослужбовців на фронт і назад. Інфраструктура при цьому не була розрахована на їхнє перебування в місті — я часто бачила, як бійці спали просто на підлозі на вокзалі. Так, звісно, не має бути. От ми й придумали Солдатський привал.
Мій син теж був військовослужбовцем. 1 квітня 2014 року оголосили мобілізацію, а вже 2-го він пішов у військкомат. Син загинув у 2014-му. Щоб не лягти поруч із ним, мені треба було чимось займатися.
Тоді якраз сформувався Комітет волонтерів Запорізької області, куди входило близько 12 людей. У цій організації ми робили різні корисні справи — і врешті звернулися до тодішнього губернатора, щоб нам виділили приміщення для зустрічі та поселення бійців. На щастя, нам дали на вокзалі цілу двоповерхову будівлю, де колись давно розташовувалася поліція.
Щоправда, приміщення було в жахливому стані, давно не ремонтувалося. Все відновили, провели воду, зробили туалет, душові кімнати, кухню — за це треба подякувати Запорізькій обласній держадміністрації, її керівникам, а також керівництву Дніпровського відділу Укрзалізниці. А наповнили приміщення всім необхідним підприємці Запоріжжя, містяни та волонтери.
Після відкриття вже у перший день у нас було вісім військовослужбовців. Але в основному вони не знали, що в Запоріжжі таке з’явилося, тому перші місяці ми буквально ловили їх на вокзалі. Робили оголошення через гучномовець, плакати розвісили. І досить швидко нас почали знаходити вже самі.
Загалом через Солдатський привал за весь час пройшли вже понад 15 тис. військовослужбовців. Деякі приходять до нас вже далеко не перший раз — зустрічаємо як друзів, обіймаємося.
А звичайна людина може зупинитися у вас, якщо це не переселенець, не військовий, умовно, за гроші?
Ні. У нас і так постійно аншлаг, доводиться виставляти додаткові розкладачки, бо багатьом бійцям треба зупинитися. То просто пересічним людям ми відмовляємо. Але можемо допомогти тим, хто приїхав провідати своїх поранених рідних, які лікуються у Запоріжжі. Або родинам загиблих. Волонтерам, капеланам, журналістам. Хоча на певному етапі допомагали також переселенцям.
Якщо вільно і з комфортом, то у нас поміщаються 20 людей. Але бували дні, що і 60, і 80 зупинялися.
А який зараз найприємніший відгук пригадується за всі роки?
Та вони майже щодня. Дякують, подарунки дарують. Але мені пригадується, як бійці поверталися після передової, заходили й мили руки так, ніби це було щось особливе: ніжно торкалися цієї теплої води. Навіть такі маленькі моменти важливі.
Про вас навіть книжка є, розкажіть, будь ласка, про це?
Це публіцистична книжка Валентини Візірської про історію Солдатського привалу. Вийшла невеликим накладом, бо грошей було небагато.
Чи якось змінилася ваша діяльність після початку повномасштабного вторгнення?
Не можу сказати, що кардинально. Єдина зміна — велика напруга, бо стало дуже багато людей, тож довелося прискоритися.
На початку повномасштабного вторгнення доводилося навіть поранення в Солдатському привалі обробляти — я за освітою медик. Наші військовослужбовці тоді відступали з Півдня й приходили до нас хто в чому, у них нічого не було. Ми їх відновлювали, і часто після цього вони ставали до лав місцевої Тероборони.
Нині Привал — це приблизно 50 осіб, всі працюють виключно на волонтерських засадах. Дуже різні люди за родом занять, освітою, віком. Хоча зараз переважно у нас пенсіонери, просто через те, що вони можуть приділяти більше часу волонтерству. Завдяки всім цим людям Привал працює в три зміни цілодобово.
Насправді тепер Привал — це вже не тільки й не стільки хостел. Він ніби сам по собі перетворився на базу та склад для допомоги фронту. Передали на фронт вже понад 60 машин. Крім того, ми самі з екіпажем постійно їздимо на фронт, привозимо те, що просять бійці.
Це ви про бусик «Білий слон»?
Так, це назва нашого екіпажу. Екіпаж — це я, військова психологиня Людмила Волтер та водій Олег Бобрицький. Нещодавно якраз був невеличкий ювілей — 250 поїздок до бійців.
Ще у 2017 році я купила на свої гроші старенький Fiat Ducato. Вірою і правдою служив кілька років, перевіз десятки, хоча скоріше сотні тонн допомоги. Зараз вже на пенсії, у нас новий бус, але назву вирішили лишити стару — «Білий слон».
А де знаходите гроші на те, щоб закрити всі потреби?
Збираємо з людей, організації допомагають — як українські, так і іноземні. На щастя, у нас є репутація, нам довіряють. США, Канада, Велика Британія, Норвегія, країни Балтії, Польща, Ізраїль — та ледве не весь глобус нас підтримував.
Одного разу до нас приїхали дві жінки з Австралії — просто взяли відпустки й вирішили присвятити їх волонтерству в Привалі. Шалені люди. Ми б вже здохли так працювати, а вони просто як невтомні. При цьому досить літні, вже років за 60, мабуть. Я навіть за їхнє здоров’я хвилювалася, бо молодий вже зліг би. Загалом австралійці нам потужно допомагають всю війну. Оптика, машини, медицина — все, що завгодно.
Що можна сказати про саме Запоріжжя, які етапи місто проходило за час повномасштабного вторгнення?
24 лютого всі запоріжці кинулися зміцнювати своє місто. Одна половина насипала мішки з піском, за відчуттями, всі пляжі вигребли. Інша половина колошматила коктейлі Молотова, вся склотара з Запоріжжя зникла. Ще хтось протитанкові їжаки робив. Під час обстрілів всі один одному допомагали, речі несли, допомагали розбирати завали. Всі були дружні, зосереджені, злі.
Потім, звісно, народ дещо заспокоївся. Але всі розуміють, що місто прифронтове — бої точаться просто в парі десятків кілометрів від міста.
Чи траплялося у вас емоційне вигоряння і як вдавалося його перемогти?
Звісно. Ми ж усі живі люди, а навколо стільки напруги й болю. Але я розумію, що на мене дивляться багато людей. Тому вдома поплакала, ніс витерла — і пішла випромінювати впевненість та позитив. Плюс у нас чудовий колектив, ми дійсно підтримуємо один одного.
А що будете робити після перемоги?
Я не знаю. Знаю, що Привал можна буде закривати, коли він перестане бути потрібним військовослужбовцям. Хоча точно будемо тримати контакт з багатьма із них — за ці роки ми стали рідними людьми.