Танець виник як спосіб спілкування людей між собою та з богами, переймав рухи тварин і птахів й мав обрядово-магічний відтінок. Але згодом модернізувався та видозмінився разом із самою людиною та суспільством. 

Через рух люди висловлювали свої емоції, скидали напругу, відчували єднання одне з одним та розповідали історії. Фактично жодна урочиста подія — чи то домашня, чи публічна, — не відбувалася без танців. А матеріальні згадки про нього — це, наприклад, малюнки трипільської доби на посуді, де фігури людей одну руку тримають на поясі, а іншу закидають за голову. Можна уявити, як при цьому вони рухали стегнами з боку в бік.

Деякі дослідники впевнені, що срібні фігурки з Мартинівського скарбу (IV століття)  — їх ще називають танцюючими чоловічками, — буквально зображують рух з древніх танців. 

В мініатюрах з давніх хронік теж впізнаємо танцювальні рухи. Наприклад, в Радзивілівському літописі є така, яка зображує шлюбні звичаї. У цих творах танці називають досить характерно: «гульба и плясание», «хребтом вихляние», «скакание и топтание» та «плясание и плескание». 

Тож український танець — потужна частина культури нашого народу. З часом традиційні рухи передавалися з покоління у покоління, трохи трансформувалися, відтворювалися в нових комбінаціях, сюжетах і варіаціях. Але база залишалася незмінною.

Народний танець — це в першу чергу для себе, for fun. Як люди в давнину рухалися у подвір’ї, на весіллі чи біля вогнища, так вони й продовжують робити це зараз. Такі собі стародавні українські рейви. Народний танець дозволяє відпустити себе та рухатися від душі, базуючись на традиційних елементах. Проте ви не обмежуєте себе правилами та якоюсь особливою технікою. Наприклад, є гурт «Божичі» у Києві — вони часто стають на Володимирській гірці, грають традиційну музику, збирають просто випадкових перехожих і вчать їх танцювати. Не просто показують себе, а й популяризують. 

Народно-сценічний танець — для глядача. Це здебільшого бачення балетмейстера. На традиційну базу він накладає, наприклад, класичні елементи, які взаємодіють з фольклором. Для того, аби навчитися народно-сценічного танцю, потрібна певна підготовка, адже це досить непросте навантаження. Тому ми починаємо навчатись в дитячому колективі, беремо звідти усю фундаментальну базу. Потім вступаємо в коледж або академію, далі університет. Після навчальних закладів починаємо свою професійну діяльність в професійних ансамблях. Для нас це більше про мистецтво, такий собі український балет, я б сказала. 

Саме цей стиль призначений вражати та запам’ятовуватися, що і спрацьовує, коли наші колективи виступають за кордоном. Неймовірна віртуозна техніка у жінок — там є і млинці, і андедани, і обертаси, ще й подвійні. Так само хлопці — стрибають розніжку, щучку, кільце, роблять кабріолі, повзунці тощо. Це справжнє видовище. Фольклорний танець безумовно прекрасний, я його обожнюю, але він так не чіпляє. Там немає мети показати себе. У фольклорних танцівників буває згорблена спина і це абсолютно нормально, адже людина як хоче, так і танцює, аби в задоволення. У нас так не працює, для сцени важлива техніка. Все стає більш виворотним, акуратним,  натягнутим і досконалим в нашому розумінні. 

Про що танцюють українці

Для українського танцю характерні енергетика, швидкий темп та запал. Наприклад, серед веселих і запальних — гопак і козачок, або «Запорожці», де козаки з піками та шаблями несуться в умовний бій. 

Часто один і той же танець у різних регіонах може мати різні назви. Гопак, до прикладу, те ж саме, що Козак, Козачок, Тропак, Третяк та тощо. Проте є танці, притаманні конкретній місцині. Польки у нас здебільшого пішли з Полісся і Поділля. Кадрилі — Слобожанщина, Полтавщина, Придніпров’я. Коломийки, Гуцулки, Верховинки — це західна Україна, вони більше ніде не використовуються. На Слобожанщині здебільшого кадрилі, серед яких цікава сюжетна донецька кадриль. 

Стереотипи теж присутні в наших танцях, наприклад, що чоловік — це завжди про щось сильне, а жінка — про ліричне. Але гопак, наприклад, можуть танцювати й жінки. Є навіть номери, де його виконує одна пара. 

Серед соціальних і близьких до народу — сюжетні танці на кшталт «Кумасі», де п’ятеро дівчат збираються і пліткують. Комічна мініатюра «Ляльки» Павла Вірського, яка побудована за традиціями старовинного вертепу,  танець «Подоляночка», де ми можемо спостерігати історію кохання ліричного дуету.  «Опришки» — войовничий танець з точки зору хореографічної лексики. Все, що ми проживаємо, знаходить себе на сцені.

Адже танцюристи — зокрема й актори. Виконавців народно-сценічного танцю вчать накладати грим, доглядати за костюмами й бережно до них ставитися, правильно робити зачіску, відповідати характеру танцю, проживати його і віддавати глядачу частинку себе. 

Діана: Який сенс робити рух заради руху? Насамперед він має щось за собою мати. І це певні емоції, переживання. Це сюжети, які добре знайомі всім нам і актуальні в усі часи: кохання, дружба, сім’я, зрада, втрата, бійка тощо. Є танець «Горлиця», в якому життєво подаються стосунки між чоловіком і жінкою, зображується флірт. А є «Аркан» — він про захист і войовничу силу гуцульських чоловіків, коли всі вони встають в коло і починається певний обряд.

Народно-сценічні танці поділяються на жанри: хоровод, побутові, сюжетні. З хороводу все почалося, це про цикли року й обряди. Побутові танці беруть свій початок від хороводів і поділяються на три групи  на основі спільних структур хореографії й музики: гопак, козачок, метелиця; гуцулки, верховинки та коломийки; полька і кадрилі. 

Є танці, в яких відтворюються явища природи — це характери тварин і птахів, рух річки, шепіт вітру тощо. Або постановки, в яких відображаються людські відносини. В ансамблі балету «Терен» при національній філармонії є номер «Залицяльники», але перша його назва — «Вдовицю я любив». За сюжетом, головна героїня — самотня, до якої залицяються два хлопці: статний козак в шароварах і поясі та міський чоловік в штанах, жилетці, дуже харизматичний. Козак їй пропонує чоботи, а містянин — перстень. За цим цікаво спостерігати й гадати, до кого ж вона піде. 

Є трудові танці, які бувають з атрибутикою і без. До перших відносяться, скажімо, «Вишивальниці» в ансамблі Вірського, де жінки працюють з нитками. Номер насправді геніальний. Так всі ці переплетення з нитками й продумати рухи, щоб ніхто не заплутався, треба вміти.

Проте попри різноманіття, більшість українських танців побудовані на популярних рухах: доріжка, присядки, навприсядки, витинанки, гопаки, підтупи, дрібні скоки тощо. Є і більш поетичні назви: вихиляси, «бач, як заплів», «от завернув», «от загріба».

Діана: На сцені ми зараз не можемо зробити два притопи, три прихлопи. Це буде вже не цікаво. Зараз дуже урізноманітнюється віртуозна техніка. І так само у музиці — вже не грає просто, до прикладу,  скрипка, бубон і цимбали. Все вдосконалюється і набирає нового масштабу. 

Українська народна танцювальна сцена

В Українському академічному фольклорно-етнографічному ансамблі «Калина», в якому зокрема танцює Діана, теж займаються різними теми. Так, є танець «Веснянка» балетмейстера Валерія Дебелого, що уособлює феєричну ніжність та ліричний настрій. А є «Аркан» Андрія Демещука — демонстрація сили та мужності на сцені. «Коломийка» — це оркестр, хор і балет разом, що створює відчуття справжнього феєричного дійства. 

Діана: Наша програма видозмінюється залежно від того, яка зараз пора року. Якщо це зима, у нас відповідний зимовий цикл, де ми танцюємо «Метелицю» і показуємо ворожіння, а хлопці уособлюють злі сили. Оскільки у нас фольклорно-етнографічний ансамбль, то ми намагаємося відштовхуватись від традицій та обрядів. Вони видозмінені за допомогою академізму, але ми дотримуємося певної бази. Весною співаємо гаївки та веснянки. Якщо це літо, то, звичайно, Івана Купала — там відбувається певний синтез оркестру, хору та балету. 

Майстри й балетмейстери народно-сценічного танцю створюють щось незвичайне. Олександр Нестеров, викладач в академії ім. Сержа Лифаря, поставив нам танець «Петриківський розпис». Він не схожий на будь-що інше в нашому репертуарі. Відчувається почерк балетмейстера. 

Діана: Але народно-сценічний напрям, на жаль, нікуди не розвивається. Як він виник 100 років тому, у такому вигляді й залишається до нині. Прекрасний балетмейстер Василь Верховинець в 1919 році створює книгу «Теорія українського народного танцю» в якій міститься міцна теоретична основа.

Відомі балетмейстери Павло Вірський та Микола Болотов уперше в Україні об’єднали навколо себе хореографічний колектив народного танцю в 1955 році. І от відтоді мало що змінилося. Я бачу ті самі голубці, тинки, вихилясники. І зараз дивувати глядача, окрім віртуозної техніки, майже неможливо. 

Вірський у свій час вдосконалив  прекрасну форму народно-сценічного танцю і наповнив його важливим змістом. Зараз же часто забувають про зміст і залишається лише форма. Народно-сценічне мистецтво майже не розвивається в професійних колективах. Можливо, на це впливає хореографічна спілка, яка має свою думку. А можливо, тому що творчі не знають, куди рухатись і просто бояться вийти за певні рамки. Будь-які зміни — це складно, але нам потрібно експериментувати, щоби був подальший розвиток. 

В нашому ансамблі є така певна відмінність, якої немає в інших. Це руки. Вони не відповідають законам народно-сценічного танцю, а знаходяться в конкретних  положеннях, але наповненні особливою ніжністю та ліричністю. Якби більше колективів створювали щось нове і своє, то, я думаю, процес змін і трансформацій запустився б. 

Хто танцює народно-сценічні танці в Україні

В кожній області є свій професійний колектив, у Києві таких вісім. Три військові ансамблі: Збройних сил, Національної гвардії та Прикордонної служби. Два національні — ансамбль Вірського та хор ім. Г. Верьовки, один театр українського фольклору «Берегиня», фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина» (це ми), і ансамбль балету «Терен».

В Івано-Франківську є ансамбль «Гуцулія», який представляє мистецтво горян — гуцулів, академічний варіант гуцульської творчості. 

Серед інших регіонів є:

→ Буковинський ансамбль пісні й танцю України (Чернівці)
→ Ансамбль української музики, пісні й танцю «Чайка» (Одеса)
→ Український академічний ансамбль пісні й танцю «Козаки Поділля» (Хмельницький)
→ Державний академічний Волинський народної хореографії (Луцьк)
→ Ансамбль пісні й танцю «Сіверські клейноди» (Чернігів)
→ Державний заслужений ансамбль пісні та танцю України «Льонок» (Житомир)
→ Великий академічний Слобожанський ансамбль пісні і танцю (Харків)

Коломийка

А наостанок — один дуже особливий танець. Коломийка — це давній гуцульський танець, що має достатньо швидкий темп і складається з різних кроків, стрибків, обертів, вистукувань і підскоків. Тут вразить хореографічний малюнок, експресія та жвавий ритм, і те, чому танцівники все ще не валяться з ніг без сил на другій хвилині. Виконується у групах або парах. Досі коломийки виконують на святкуваннях, весіллях, фестивалях тощо.

Зазвичай супроводжується однойменними піснями, таким чином слово, музика та рух разом створюють неймовірну синергію. Часто дії в танці розкриваються завдяки рядкам з коломийки, що наспівується. От приклад:

Ой смійтеся, дівчаточка, та й ви, молодиці,
Посіяв я файку жита, а цибух пшениці.
На припічку молотив, у запічку віяв,
Під припічком наорав, пшениці насіяв.

Ой Іван-подолян ходив з посторонком,
Вперезався комишем, підпирався ворком.
Тримав став на печі, черпав воду саком,
Ловив рибу грабельками, стріляв птахи маком.
Як ся став запалив, риби погоріли,
Попалені щупаки до лісу летіли.

Діана: Коломийка — популярний танець на Заході України. І попри активну манеру виконання, вивчити зв’язки рухів може кожен, якщо не поглиблюватися у надскладні оберти та дрібушки. У цьому танці багато качу — гуцули ходили в «постолах», тому при кожному кроці ніби спрацьовує пружина. Також багато вистукувань, взаємодії в парі та технічних елементи. Тож вивчимо просту зв’язку з Коломийки, знанням і виконанням якої можна буде блиснути, наприклад, перед друзями у барі.