Про українську музичну сферу другої половини XX століття гуляє стереотипна думка — нібито у нас співали лише народні пісні та парадну радянську естраду. «Чорнобривці», «Пісня про рушник», «Два кольори» — шлягери, які першочергово приходять на думку в контексті локальних 60-х. Хор Верьовки був на піку слави, а шароварщина набувала вселенських масштабів. Хоч сам термін з’явився дещо пізніше і, до слова, не через традиційне українське вбрання, а від прізвища Бориса Шарварка.

Він був режисером фестивалів і культурних програм в Радянському Союзі, і активно залучав до показових виступів той же хор Верьовки, київський театр пісні «Джерела» та інші ансамблі. Все це тоді виглядало награно, спотворено та зображувало українську культуру з боку селянства, а також як сферу, що застрягла у минулому. Ще й виконавці були одягнені однаково, ставали у рядок і не мали жодного прояву свободи творчості — звідси й термін «шароварщина» як щось зневажливе та штучне.

Проте насправді українське музичне середовище навіть тоді було живим, розвивалося і трансформувалося. Радянська влада, звичайно, намагалася задушити будь-які спроби виділятися, грати життєствердну та запальну музику, співати пісні про свободу, любов і індивідуальність. Проте зокрема завдяки польському радіо розвиток світового рок-н-ролу не пройшов повз активну молодь в нашій країні. А в період хрущовської відлиги жанр починає набувати певних форм в українському середовищі.

Наприклад, український музикант Юрій Шаріфов зараз відомий співпрацею з Володимиром Івасюком, Софією Ротару, Іво Бобулом тощо. Але насправді у 60-ті він був тим ще бунтарем — і одним із перших почав грати рок-н-рол та зухвало виступати разом зі своїм гуртом «Електро» у Львові. За згадками самого Юрія в інтерв’ю вже часів незалежності, попит на це був шалений. Навіть попри те, що радянщина називала рок-н-рол «ідеологічною диверсією» та всіляко перешкоджала подібним подіям. Немов слухати подібну музику й, не дай боже, грати — ознака бездуховності та соціальної деградації. Але ж кого це зупиняло?

«В узагальненому розумінні будь-який рок можна вписати в сім’ю рок-н-ролових, але якщо брати, так би мовити, “первинний” жанр, то це похідне від джазу. У 40-і роки в Америці телевізор почав набирати оберти, країна вступила у війну, грошей стало набагато менше, але технічний прогрес в музикальній сфері не стояв: електричні гітари стали набагато доступніші, а студії навчилися записувати й балансувати гучність різних інструментів. В цей час свінгові біг-бенди просто перестали бути фінансово вигідними, почали з’являтися маленькі гурти: так звані “комбо”. 

Через те, що гітара тепер могла грати з будь-якою гучністю, нею намагалися замінити цілий духовий оркестр. Проте, оскільки в цілому інструментів стало менше, щоб “качало”, барабанники почали виділяти другу долю у своїх партіях. Від цього з’явилося стрибуче відчуття в музиці, і цей жанр називали jump-blues або rhythm-n-blues. По суті, це і був перший рок-н-рол.

Вже потім у 50-х роках бунтівна молодь, яка виросла у найкращі економічні часи США за всю їхню історію, почала слухати й імітувати музику темношкірих. І тоді вже з’явилася сама назва жанру», — розповідає учасник київського гурту «Руки’в Брюки» Олексій Філіпенков.

«Рок-н-рол в 50-х років — це багато жанрів, які насправді досить різні. Для сьогодення це все якесь ретро, люди їх не розрізняють. Але якийсь умовний Літл Річард взагалі не схожий на Джина Вінсента, який є носієм культури рокабілі. Музика логічно розвивалася і сам рок-н-рол трансформувався, розгалужувався. Почалася бітломанія в Британії, паралельно з цим розвивалася гаражна і сьорф-музика — своєрідні правонаступники рок-н-ролу. 

Звичайно, це впливало на весь світ, на поціновувачів музики в нашій країні зокрема. Рок-н-рол виражався в Україні більше в субкультурних рухах. Це можна назвати “стилягами” для загального розуміння. Скажімо, дуже сильна рокабільна сцена була у Харкові. А наприкінці 80-х років саме там заснували гурт “Противовес”, який став амбасадором стилю в радянській Україні. Потім у Рівному з’явився гурт Ot Vinta, який зокрема грав на Майдані під час Помаранчевої революції», — розповідає Олександр “Тварина” Кравченко, організатор рокабілі-концертів і фестивалю Ukrabilly. 

З часом з’явився новий напрям, який став способом самовираження та боротьби проти радянських рамок — тоді він називався біг-біт (зараз так переважно називають інший жанр, вже електронної музики). В Україні з біг-бітом експериментував, скажімо, гурт «Смерічка». Далі по всьому світу прогримів рок. Але СРСР боровся проти непристойних слів «рок» і «біт», тому вигадав у 1970 році для таких гуртів власний термін — «вокально-інструментальний ансамбль» або ж ВІА. От і «Смерічка» була не рок-гуртом, а ВІА. Офіційно року не існувало — його не було ані в газетах, ні на афішах, ні на радіо або ТБ, ні у свідомості представників Міністерства культури. Що не завадило зазвучати українським рок-гуртам — скажімо, «Водограю» чи «Червоній руті».

«В моєму розумінні, рок-н-рол почався в Україні під час перебудови. Це пов’язано з гласністю і тим, що західні товари й західна музика хлинули до нас значно ширшим потоком. Це копіювання всього того, що було почуто на платівках і це було продовженням моди на все американське. Але ж немає нічого більш американського, ніж якийсь Елвіс! 

В Україну записи потрапляли через Одесу або через кордон з Польщею, Румунією, і рештою вільніших країн. Проте це все відбувалося з запізненням і наші музиканти вже знаходили для себе цікавішою усіляку психоделію 60-х. Тому рок-н-рольні гурти у нас почали з’являтися абсолютно відірвано від часів кадилаків і помади для волосся: під час перебудови й гласності», — додає Олексій Філіпенков.

Дійсно, нова українська музика активно почала формуватися під час перебудови в Радянському союзі з середини 80-х років. Тоді в Америці засяяли зірки гуртів Metallica, Iron Maiden, Judas Prist. В Україні почали формуватися колективи, які хотіли відходити якомога далі від естради та ставати ближчими до молоді. Це, зокрема, «Брати Гадюкіни», які у 1989 році випустили свою першу платівку українською — то був фурор. Її переписували з бобіни на бобіну (а в ідеалі — з касети на касету) та як реліквію передавали одне одному.

Їм на п’яти наступали інші рокери «Мертвій Півень», «Гуцули», «Плач Єремії», «Кому Вниз», «ВВ», Сестричка Віка — в репертуарі будь-кого з них були елементи рок-н-ролу. А гурт Razefit з киянином серед співзасновників взагалі грав рокабілі. 

«Під час перебудови українці дуже цікавилися американським рок-н-ролом 50-х, пробували, наслідувати й копіювати. Комусь більше подобалися The Beatles, а комусь Елвіс Преслі. Це абсолютно різні шляхи, і якщо другий — про сучасний рок-н-рол і про рокабілі, то перший — взагалі інший. Є навіть така думка, що The Beatles вбили рок-н-рол в класичному значенні, хоча вони починали грати саме як рокабілі-кавер-гурт.

До слова, якщо музично-жанрово казати, то на початку своєї творчості Елвіс Преслі грав теж рокабілі, потім став класичним рок-н-рольним артистом, а наприкінці творчості — взагалі естрадним», — пояснює Олександр Кравченко.

За останні пару десятиліть в Україні з’явилося кілька гуртів, що можна віднести до рокабілі чи інших відгалужень того самого класичного рок-н-ролу. Наприклад, київський рокабілі-гурт Mad Heads XL, який навіть здобув всеукраїнську популярність з реверансами в сторону регі та ска.

А ще у 2000 році у Харкові стартував рокабільний гурт, який є одним з найпопулярніших таких проєктів в Європі — The Wise Guyz.

У 2007 році рок-н-рол як він є з танцями, пристрастями, красивими машинами та жінками зазвучав у творчості гурту «Руки’в Брюки». Колектив повертав в Україну автентичне звучання американських 50-х і жив рок-н-ролом не лише на сцені, а й у житті. До того ж до повномасштабного вторгнення гурт активно гастролював по всьому світу і за кордоном був навіть популярнішим, ніж на батьківщині.

Втім, з того часу все змінилося. Зараз багато українських рок-н-рол виконавців служать в лавах ЗСУ. Зокрема Саша Буль — співак та композитор, що співає кантрі. А Олександр Ремез, фронтмен того ж проєкту «Руки’в Брюки», навіть отримав поранення на фронті. Але й за таких умов все одно не забув про творчість. Наприклад, написав гімн своєї роти. Контрабасист цього ж гурту В’ячеслав Краснопольський служить на штабній посаді.

А зараз Олександр є учасником «Культурного десанту» — організації в якій військові-музиканти об’єдналися, щоб приїжджати на фронт з концертами та виступами.

«Ми підтримуємо моральний і психологічний дух бійців, даємо психологічну розрядку, мотивуємо. У нас в “Культурному десанті” всі працюють групами за різними напрямками. Різні артисти закривають різні емоційні потреби.

Я розумію, що пісня або якийсь твір лаконічно і містко вбирають у себе досвід або можуть змалювати бачення майбутнього. За якісь 3-5 хвилин можна трансформувати емоції та почуття. Кожен може згадати момент, коли в підлітковому віці були проблеми з батьками або ще якісь, то допомагала музика. В мене особисто був момент, коли людина написала, що одна моя пісня витягнула її з важкої хвороби. Вона ніби побачила сенс жити. Я цьому тішуся.

Наші виступи — це, звісно, не танці, ніхто не гупає весело ногами, не плескає активно як на якомусь фановому концерті. Але ми реально бачимо, як іноді люди виходять з якогось понурого стану. Вони й посумували, і посміялися, і побули в ліричному настрої — в їхніх очах знову з’являється блиск і щось людське. Немов ми повертаємо розуміння того, що існує інше життя крім військової служби. До цього треба прагнути і є, куди повертатися. Особисто для мене іноді абсолютно незнайомі люди за ці півтори години стають дуже близькими», — розповідає сам Олександр Ремез, додаючи, що довго не міг дати цей коментар через потужні обстріли Харкова.

Рок-н-рол завжди був музикою протесту. Сьогодні він теж продовжує боротися проти обмежень, утисків і несвободи. Але тепер — не тільки з гітарами в руках, а іноді й зі справжньою зброєю.

Дякую за допомогу у підготовці матеріалу учасникам гурту «Руки’в Брюки» Олександру Ремезу та Олексію Філіпенкову, а також організатору рокабілі-концертів і фестивалю Ukrabilly Олександру Кравченку.