Культурна дипломатія загалом звучить як щось хороше, корисне і щось про поширення знань. А що таке культурна дипломатія по-російськи?

Річ у тому, що й саме поняття пропаганди за своєю суттю немає нічого поганого — фактично це поширення знань. Все ж починалося з пропаганди християнського вчення. Або пропаганда здорового способу життя — що тут поганого? Інша річ, які знання ти розповсюджуєш і якими методами це робиться. 20 століття вклало у поняття пропаганди чіткий політичний контекст, і особливо доклалися до цього нацистська Німеччина та Росія, зробивши пропаганду такою, як ми її знаємо і показавши її страшні можливості.

Так і культурна дипломатія. Загалом це інструмент, який дійсно успішно використовують у світі. Кожна країна презентує та популяризує себе, ділиться своєю культурою назовні. Проблема з Росією в тому, що культурна дипломатія тут є інструментом пропаганди російської імперськості та встановлення геополітичного впливу. Їхня культурна дипломатія ґрунтується на викривлених історичних наративах задля виправдання політичних дій.

Наш серіал «Велика російська брехня» складається з шести серій — про історію, літературу, кіно, мистецтво, спорт та медіа, про те, як ними оперують для створення сприятливого іміджу Росії у світі. І ми показуємо, як у кожній з цих сфер використовують спотворені або вигадані факти, щоб виправдовувати агресивні зовнішньополітичні дії Росії.

Серія про історію показує, що Росія є державою, збудованою на вкраденій та переписаній історії — з моменту, коли заснувалося Московське царство, потім, коли відбувся ребрендинг і Москва забрала собі назву Русі або ж Росії. Що таке взагалі світова історія? Звідки й що ми знаємо про інші країни? А що ж у світі вчать про Росію? Звідки взялася її історія? Її писали російські історики самі про себе, її писали західні філософи як-от Вольтер, які за це отримували щедрі подарунки від російського імператорського двору. Тому у світі й утвердився цей російськоцентричний погляд на наш регіон. І тільки зараз починають розуміти необхідність переосмислення такого підходу.

Можливо, найвідоміший історичний фейк сучасної Росії — те, що вони привласнили назву та частково історію Русі. А які ще вас вразили?

Дуже важливим є наратив про перемогу над нацизмом. Ми бачимо, як він працює на внутрішню аудиторію, як проводяться паралелі сучасної війни з Україною, в якій шукають якихось фашистів, проводять міфічну денацифікацію. В колективній свідомості росіян це найбільш переможний їхній міф, він дає їм відчуття величі.

Щодо зовнішньої аудиторії, то після Другої світової війни Росія претендує на особливий статус в геополітичних та безпекових питаннях в Європі саме з огляду на свої заслуги в порятунку Європи. І тут можна простежити кілька наративів. По-перше, стирається межа між Радянським Союзом і сучасною Росією. Ми бачимо, як переможцем у війні поступово з радянського став російський народ. А це нівелює той факт, що українці винесли на собі чи не найбільший тягар тієї війни, нівелює внесок кожного з народів, кожної з держав, нівелює допомогу західних союзників технікою, зброєю, провіантом.

Ну і, звісно, жодного слова в російській історіографії немає про негероїчний період співпраці з Гітлером 1939-1941 років, спільний напад на Польщу. Коли вся Європа вже була в полум’ї війни, Москву все влаштовувало. Втім, для героїчного міфу потрібен образ жертви, тому період 1939-1941 просто винесений за дужки й війна для Росії починається, коли на неї віроломно напали. Так трагедія й внесок великої кількості людей, народів та країн використовується для політичних бонусів Росії.

Як взагалі видозмінювалась російська пропаганда впродовж історії?

У чіткій залежності від конкретних політичних цілей російської влади. У 1830-му розпочинається національно-визвольне повстання поляків та литовців проти імперії. Поет Алєксандр Пушкін, якого зараз так намагаються відбілити від політики, на той момент був придворним поетом номер один в Росії. І він дуже швидко реагує на ці події. Вірш Пушкіна «Клеветникам России», написаний 1831 року, перекладали та поширювали, адже це було ніщо інше, як політична пропаганда поетичним словом. Пушкін вважав, що самостійне державне існування Польщі суперечить інтересам Росії й називав повстання внутрішніми справами імперії. 

Окрім того, життя Пушкіна збігалося з періодом активної військової кампанії поневолення Кавказу — і він був глорифікатором цієї загарбницької геноцидної війни. Тобто Пушкін, якого зараз так намагаються відбілити та відмежувати від політики, свого часу не відмежовувався від неї. І зараз його використовують, щоб так само черпати натхнення на Чеченські війни, на Грузинську війну. Виправдання цих зазіхань закладене в їхній класичній літературі.

В серіалі ви розповідаєте про різні аспекти російських викривлень реальності й він навіть має назву «Велика російська брехня». Зрозуміло, що це за брехня — що росіяни «богоізбраний народ з древньою багатою історією та культурою». А навіщо ця брехня самій Росії? І що можна буде побачити, якщо ця брехня зникне?

Інакше їх немає. Росія у тому вигляді, як вона існує, у тому вигляді, як її знають, буквально збудована на цій брехні. І, мабуть, це складно визнати. Це суб’єктивно, але я б виділила три компоненти у цій моделі поведінки — колективному небажанні позбутися брехні.

По-перше, людям завжди складно визнавати, що вони помилялися, а їхні авторитети були хибними. Людям складно навіть визнавати, що їх обманули шахраї чи політики, оскільки це передбачає визнання того, що ти був недостатньо розумним, піддався та повірив. А тут брехнею є все, що формує систему їхніх координат.

По-друге, для росіян притаманне якесь маніакальне прагнення величі у всьому. Вони готові державним апаратом підмінювати допінг-проби спортсменів, аби бути першими на домашній Олімпіаді, готові за мільйони підкуповувати право на проведення чемпіонату світу з футболу. Вони мають цю географічну велич і постійно намагаються перекласти її на всі інші сфери.

От, наприклад, велика російська література — ну чому вона велика? Немає критеріїв для такого визначення. Тому другий елемент — це прагнення величі. Якщо навіть ти готовий зробити над собою зусилля і визнати помилку, це переосмислення неодмінно призведе до втрати величі. Росія зовсім не така велична, а втратити цю велич ще болючіше, ніж визнати, що ти виховувався на фікції.

І третє — для російського суспільства вкрай велике значення має поняття сили. Якщо покаламбурити, для них сила в силі, а не в правді чи справедливості. Тому все, що підкорене, — це їхнє. Восени минулого року Державний історичний музей Росії відкрив на Красній площі в Москві пафосну виставку «Новоросія». Російська музейниця із захватом в очах розповідала, що «Новоросія — це територія, яка увійшла до складу Росії як наслідок низки блискучих перемог російської зброї». Це серія про мистецтво — просто подивіться, який захват виникає на обличчі на словах про перемоги російської зброї. Це була перемога російської зброї — тому це Росія. Про вибір народу, волю населення навіть не спадає на думку. Так пропаганда переписує росіянам історію в реальному часі.

Зараз питання з позиції адвоката диявола. Як це можливо, що кілька століть Росія послідовно викривляла історію й привласнювала чуже? Хіба може бути зловісний план, що працював би через стільки поколінь?

Може бути. Тому що для російських еліт будь-якого часу тільки така модель Росії може забезпечити необхідну їм велич та рівність серед європейських держав, які Росія начебто дуже не любить, але на які завжди оглядається. Якщо відійти від вкраденої концепції Русі, не вийде проводити спільні конференції як-от «Франція-Росія. Тисяча років історії та культури». Яка, перепрошую, російська культура тисячу років тому? Цей план працює стільки поколінь без збоїв, оскільки відхід від нього дорівнює втратам — території, величі, історії. А цього не хочуть ані російські диктатори, ані російське суспільство. 

Історична тяглість показує, що російському народу у цьому комфортно. Вони завжди повертаються до тиранії. Згадаймо тимчасовий уряд після повалення царської Росії. Я не вважаю його хорошим — це були такі ж великороси та імперці, але під ширмою демократії. Але й їх дуже швидко знесли й народ пішов за своїми диктаторами в радянський концтабір. 

Або шанс на демократичний розвиток після розпаду Союзу. Та це для росіян була катастрофа: хаос, дефолт, безробіття й так далі. Демократія вимагає роботи суспільства над собою, розвитку інституцій, національної ідеї — а її немає. Російське суспільство має тільки імперську національну ідею. І тому значно легше обрати й переобрати диктатора, тішитись, коли він порядок наводить, у сортирах мочить. А потім розводити руками, бо «що ж ми можемо?»

Для цього проєкту інтерв’ю дали багато помітних українських та закордонних діячів культури. А чиї слова чи історія вас найбільше вразили?

Насправді жодна розмова не була марною — всі вони доповнювали картинку, яку ми складаємо в серіалі. Дуже цінним було записати розмову з Пітером Померанцевим, фахівцем з питань російської пропаганди. Пітер жив в Росії, працював на російському телебаченні, спостерігаючи за становленням путінського режиму. І його книга «Нічого правдивого і все можливо» зараз, мабуть, найкраще ілюструє цей світ.

Люк Гардінг, британський журналіст, якого у 2011 році видворили з Росії, 24 лютого 2022 року був в Україні. Він описав нам свої спостереження, накладаючи їх на офіційні заяви представників Росії на початку вторгнення. Іноземні спікери пояснюють, як російські наративи працюють, діють та сприймаються в їхніх суспільствах. Мені дуже запам’яталися слова Люка про російських пропагандистів, зокрема, Маргариту Симоньян, з якою він почувався наївним дурнем, намагаючись апелювати до таких понять як правда чи істина. 

Ольга Харлан поділилася залаштунками тогорічної ситуації з росіянкою Анною Смірновою, яка через відмову потиснути руку писала скаргу на дискваліфікацію українки. Але писала не сама. Оля розповідає, що у російській делегації були якісь неакредитовані та непредставлені люди, які диктували, що потрібно робити. 

Річ у тім, що Міжнародну федерацію фехтування з 2008 року очолював російський мільярдер Алішер Усманов, якого називали улюбленим олігархом Путіна. З початком вторгнення його відсторонили, але хіба п’ятнадцятирічний вплив ось так одразу зникає? Чому Смірнова почувається як вдома на чемпіонаті світу і влаштовує годинну політичну демонстрацію? Так би вони проти Путіна сміливо протестували. Чому у фехтуванні російських спортсменів чи не першими повернули до змагань? Хай під нейтральними прапорами, але їх повернули й ми побачили, до чого це призводить. 

І це можна простежити у кожній спортивній федерації. Там, де в керівництві є росіяни, вони змагаються або їх найважче відсторонити, — фехтування, бокс, шахи. Чеський хокеїст Домінік Гашек, легенда світового хокею, свого часу грав за російський «Спартак». Його там на руках носили. Зараз він визнає, що цим так само підігрував російській пропаганді. Щойно він підтримав Україну, вся любов минула — для росіян він просто чеський русофоб.

Професор Єльського університету Джейсон Стенлі, автор доповіді НАТО про російську інформаційну війну Кір Джайлз, українські письменники Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, тенісист Сергій Стаховський, експертки з інформаційних загроз Любов Цибульська, Оксана Мороз, кінооглядач Віталій Гордієнко, філософ Вахтанг Кебуладзе. Тут нікого не хочеться забути й про всіх не розкажеш, адже в проєкті понад 40 спікерів. Це окрема заслуга нашого продюсера Вячеслава Пономарьова — підібрати та організувати зйомки для такого пулу фахівців.

А навколо якого епізоду чи конкретного сюжету в команді були найбільші суперечки?

Мабуть, про роль сучасних так званих ліберальних російських медіа як-от «Дождь», «Медуза» чи «Новая газєта». Тому що, звісно, на відверту брехню вказати легше й швидше. Тут відкриваєш сайт — війну називають війною, а не СВО, повідомляють про обстріли українських цивільних об’єктів. Спочатку здається, що це «хороші російські ЗМІ», які, тим паче виїхали з Росії як опозиційні. Втім, треба просто посидіти та почитати, як подаються новини там, щоб зрозуміти. 

В Україні Інститут демократії періодично публікує аналіз ефірного мовлення або розбір подачі конкретних кейсів цих ліберальних медіа. І ми, наприклад, бачимо, як в їхніх новинах правда ховається за версіями. Дуже зручний інструмент. Обстріляли українське місто: за версією України, постраждали цивільні об’єкти, за версією Росії — військове підприємство. Все, ми хороші журналісти, ми дали вам дві версії — розбирайтеся. Але проблема в тому, що зіставлення агресора й жертви — це не баланс думок. Є новини, в яких ці ЗМІ посилаються на так звану владу так званих республік, що фактично є легітимізацією терористичних організацій ЛНР і ДНР. Тому над цим епізодом ми працювали довше, ніж над багатьма іншими, оскільки підбирали максимально влучні кейси, щоб показати, як все працює. 

«Хороші руські» та опозиційні російські діячі все одно можуть успішно поширювати імперські та інші схилені у бік Росії наративи. Що ми можемо зробити, аби мінімізувати цей фактор на екранах, сценах чи книжкових полицях Європи?

Це одна з дуже складних ділянок роботи — пояснювати європейцям хибність думки про хороших росіян. На жаль, самі росіяни, яких вважають хорошими, є дуже активними у світі. Форуми, виставки, конференції — вони намагаються бути представлені скрізь. 

Дуже показовий кейс — із псевдоопозиційним російським режисером Кірілом Сєрєбрєнніковим. На Каннському фестивалі 2022 року він був єдиним російським автором, фільм якого залишили. Канни активно підтримали Україну: на фестивалі було відеозвернення президента Зеленського, російські медіа не акредитували тощо. А Сєрєбрєннікова залишили, бо це, нібито, російський дисидент, бо він сидів під домашнім арештом в Росії. 

І що отримали — на пресконференції Сєрєбрєнніков говорив про нестерпність бойкоту російської культури й про те, що потрібно допомагати росіянам, що російські сім’ї втрачають годувальників на війні. Оце про сутність російського м’якого впливу. Сєрєбрєнніков живе в Берліні, ставить на сценах німецьких театрів виставу на тему переосмислення російсько-української війни. Звичайно, це переосмислення з позиції «росіяни не винні». 

Я не знаю, чи маю тут відповідь, що з цим робити. Показувати, висвітлювати й щоразу тикати носом в такі приклади. Це, серед іншого, завдання нашого проєкту «Велика російська брехня» — показати його не лише в Україні. І ми працюємо зараз із «Суспільне Культура» над англомовною версією серіалу, щоби всі ці факти побачили якомога більше людей в Європі та у світі. Я, звісно, не маю ілюзій, що всі побачать і одразу зрозуміють. Це має бути щоденним завданням для української спільноти у світі — бути проактивними. Інколи ми займаємо позицію «Я навіть не хочу про них говорити», але небезпека такої позиції, що, коли ми мовчимо, «хороші росіяни» продовжують говорити. І їх слухають.

Які неочевидні сучасні способи російської пропаганди ви могли б виділити поза роботою російських ЗМІ?

Те, що роблять російські діячі «високої культури», для мене є вершиною цинізму. Є такий російський диригент Валєрій Гергієв — друг Путіна, який купу років очолює їхній Маріїнський театр. І це просто жесть. Коли Росія у 2008 році окупувала частину Грузії, вони влаштували в Цхінвалі великий концерт Чайковського та Шостаковича, де Гергієв диригував. У 2014 році він дав доброчинний концерт у Роттердамі в Нідерландах пам’яті жертв катастрофи MH-17, який збили російські найманці. У 2016 Гергієв виступав у Пальмірі, в Сирії, яку перед тим методично бомбила Росія. 

Ось так використовують російське мистецтво як ширму після російських злочинів. Це дуже важливо, адже вони одразу маркують себе, що вони — цивілізація та благо, яке несе Росія. Абсолютний цинізм був, коли на площі перед розбомбленим маріупольським драмтеатром російський оркестр давав класичний концерт, а сам театр вони завішали гігантськими банерами з Пушкіним і Толстим. Російські класики на службі пропаганди буквально прикривають російські злочини.

Є така заїжджена фраза: «Російський ліберал завершується на українському питанні». Що ви про це думаєте?

Мабуть, ця фраза тому так і «заїздилась», бо це формула, що завжди працює. І наш серіал просто знову це підтвердить. Змінюються століття, форми правлінь та державних устроїв, прізвища російських лібералів та хороших політиків. Але, як я вже говорила, тут доволі просте пояснення — тільки ця система координат російського мислення уможливлює Росію, до якої вони звикли.

Є такі сучасні «хороші російські письменники» Владімір Сорокін, Віктор Єрофєєв, Людміла Уліцкая, які живуть в Європі, засуджують війну, боляче на це все рефлексують. Наприкінці минулого року в них трапилась колективна істерика, коли збірку віршів з їхніми автографами продали на аукціоні у Вільнюсі, де збирали гроші на підтримку Легіону «Свобода Росії», у якому росіяни воюють зараз на війні проти Росії. Так от, було публічне спростування, що «ми не такі, ми нікого не підтримуємо» — тобто вкотре ці російські «інтелектуали проти війни», але не так, щоб дуже проти.

Це, до речі, теж типова риса російського суспільства виключення. Коли добре не підтримувати Путіна, але так, щоб конкретно тебе не запитували. Добре підтримувати Україну, але краще подумки, ну можна і в інтерв’ю, але це вже вищий ступінь дисидентства. Але коли конкретно ти можеш щось зробити для наближення перемоги України, що дасть шанс твоєму російському суспільству звільнитися з цього ярма, — все. Таке враження, що нападає параліч, відмова від усіх слів та вчинків, публічне розкаяння та ще й вибачення потім попросять у самого Путіна.

Єдина умова, за якою російські ліберали могли бути ситуативними союзниками України, — якби вони реально працювали на повалення свого режиму. Цвіт вашого суспільства, який засудив війну, виїхав із Росії в Європу у 2022 році. Де ваш план дій? Яка стратегія? Що ви пропонуєте своєму суспільству? Що зроблено за ці два роки? Немає цих відповідей. І тому присутність російських лібералів у світі є шкідливою — вони перебирають увагу та зміщують акценти. Це росіяни, яких слухають у світі як противагу режиму Путіна. Тому нам очевидно, що це теж про російські впливи й російську пропаганду. Просто це її інший вимір, але не менш небезпечний. 

От прямо зараз переконайте, будь ласка, людину, яка читає цей текст — чому варто подивитися «Велику російську брехню»?

«Велика російська брехня» важлива, щоби зібрати докупи пазл російської гібридної культурної політики. Саме культура досі залишає відчиненими двері для російської присутності у світі, яка є недоречною принаймні до моменту перемоги України. Що більше людей це зрозуміє, тим менше шкоди зможуть накоїти росіяни. 

А ще у фільмі дуже крута презентерка — українська блогерка Anna from Ukraine, яка від початку повномасштабної війни почала вести англомовний Youtube-блог та розповідати про війну й життя в Україні. Це стало чудовою точкою, від якої ми відштовхнулися. Глядачі її відео з різних країн світу питали: чому ж посварилися українці та росіяни, якщо ви один народ, та інші кліше пропаганди. Нас дивувало, як глибоко присутні окремі наративи російської пропаганди у світі й ми почали досліджувати, як і чому працює ця велика брехня. 

Дивіться «Велику російську брехню» у березні на ютубі та телеканалі «Суспільне Культура».