На початку повномасштабного вторгнення тривалий час нам бракувало важелів, які повертали б до відчуття «нормальності». Поміж подій, які на той момент здавались абсолютно нереальними, ми втратили точку опори — своєрідні ритуали, звичні до 24 лютого. Коли ж потроху життя почало повертатись, люди знову віднайшли їх для себе. І не без допомоги. Це історія про Одеський національний художній музей (ОНХМ), який завжди був знаковим культурним простором та точкою опори для жителів міста. І продовжує бути таким — навіть у часи повномасштабної війни установа запускає 3D-тур виставками з сурдоперекладом та проводить цілу серію відеоінтерв’ю з художниками. Platfor.ma поговорила зі співробітницею ОНХМ Юлією Бердіяровою про те, як живуть українські музеї в умовах війни, що важливо робити для збереження нашої мистецької спадщини та як команда Одеського художнього зробила музей доступнішим у фізичному та цифровому вимірах.
Сьогодні є три важливих напрями, які мають відбуватися в музейній роботі:
→ оцифрування архівів і всього, що стосується збереження музейної спадщини;
→ колекціонування сучасного мистецтва;
→ поширення наших меседжів за кордоном.
Якщо говорити про оцифрування — це може бути фотофіксація мистецтва чи документування руйнувань. Наприклад, ініціатива «Територія терору» створила побічний проєкт «Поранена культура» — вони збирають усну історію й свідчення про зруйновані музеї та памʼятки архітектури. А от Одеський художній одним із перших відкрив великий науковий архів. Це дає можливість, наприклад, переглянути світлини 1930-х років, на яких зображені репресовані згодом працівники музею. Якщо музейна колекція графіки та живопису була здебільшого доступною у каталогах чи публікаціях, то саме фотоархіви — ні. Навіть для дослідників.
«На жаль, саме повномасштабне вторгнення багато в чому підштовхнуло нас до розуміння того, що наша спадщина крихка і ніде не зафіксована. Що всі наші спадки та скарби дуже легко втратити. Ми не знаємо, наприклад, де зараз маріупольські колекції, а вони й онлайн-архіву не мали. Можливо, десь у Києві й лежить один маленький паперовий путівник музеєм, але він так само може зникнути», — розповідає Юлія.
Крім того, оцифрування ще й допоможе майбутнім дослідникам через десятиліття зрозуміти, що відбувалось у часи вторгнення, адже вся онлайн-присутність мистецтва — надважливий матеріал для досліджень. І це напряму повʼязано з іншим ключовим напрямом роботи українських музеїв сьогодні — транслюванням наших меседжів назовні. Адже оцифрування дозволяє впливати на широку аудиторію і систематично розповідати світу про українську ідентичність.
Інший важливий напрям — це колекціонування та репрезентація сучасного мистецтва. Ще до 24 лютого команда Одеського музею почала підготовку постійної експозиції до евакуації, залишивши музей порожнім. Спочатку роботи знесли у сховище, а потім — перевезли в інше надійніше місце, про яке в цілях безпеки знає лише вузьке коло співробітників.
Після цього стіни музею залишились голими. І якщо спочатку вони лякали, згодом команда зрозуміла, що це — вільний простір, який дає змогу висловлюватись на буденні теми. Поступово місце евакуйованих експонатів стали займати тимчасові виставки робіт сучасних митців, які допомагають відвідувачам переосмислювати масштабні історичні процеси, у вирі яких ми опинилися.
Тож, за словами Юлії, зараз куратори Одеського музею працюють із «мистецтвом поточної дійсності» — живими реакціями сучасних митців на війну, на те, що відбувається з ландшафтом країни, з містом, з історією. При цьому важливо, щоб все це актуальне мистецтво зберігалось в самих українських музеях, адже багато робіт виїжджає за кордон, викуповується і там і залишається. Тому необхідно не просто влаштовувати виставки, а й колекціонувати роботи сучасних митців, аби цей спадок залишився й на території країни.
Не менш важливим є те, що музеї стали місцем, де можна побути разом із людьми. Коли в Одесу потроху почало повертатися життя і зокрема відкрився художній музей, люди стали активно його відвідувати — це було свого роду терапією та майданчиком для розмов.
«Сьогодні українські музеї покликані бути простором, у який люди просто звикли ходити. От люди звикли ходити в Одеський національний художній музей, а коли він закрився на початку вторгнення, це стало якимось розривом із реальністю. Все тому, що він дає надпобутову можливість доторкнутись до життя, яке колись у нас було», — каже Юлія.
Так у команди музею і зʼявилось усвідомлення того, що музей потрібно робити ще більш доступним. Онлайн екскурсії, публікації архівів, прямі етери — все, що не лише задокументує роботу, а й дасть можливість усім людям повноцінно відвідувати музей онлайн. Втім, насправді ця ідея зʼявилась у команди Одеського художнього ще до початку повномасштабного вторгнення.
У 2022 році музей мали закрити на велику реставрацію і незадовго до того було вирішено зробити великий проєкт, який не лише зафіксує музейну експозицію онлайн, а й зробить сам музей більш інклюзивним. Так і зʼявилася ініціатива «Доступний музей», яку команді вдалося втілити за підтримки Українського культурного фонду (УКФ). Ідея полягала у комбінації цифрової та фізичної доступності — наприклад, для людей із порушенням зору у музеї створили тактильні копії скульптур та навігацію шрифтом Брайля.
І хоч ця фізична доступність проіснувала лише декілька місяців до початку вторгнення, музей встиг отримати багато відгуків. Частиною проєкту були фокус-групи людей із порушенням зору, для яких проводили тури співробітники музею після проходження тренінгів з інклюзивності. За словами Юлії, яка сама є кураторкою проєкту, було неймовірно зворушливо спостерігати за тим, як люди, які не мають змогу побачити, «зчитували» зображення і розуміли, що відбувається на картині або скульптурі. При цьому для більшості з них такий досвід був першим в житті.
«Це насправді маленькі кроки. Для того, щоб зробити музей дійсно доступним для людей з інвалідністю, має відбутись велика реставрація та реконструкція. Щонайменше, встановлення ліфта, бо на наш другий поверх зараз можна піднятись виключно сходами. Ми розуміли, що ці зміни колись відбудуться, але нам потрібна була для початку принаймні якась доступність. Так і вирішили, що треба виходити в онлайн», — розповідає Юлія.
До цього команда вже активно записувала відеолекції для музею, але на той момент вони були доволі обмеженими для аудиторії, адже не мали ані субтитрів, ані супроводу жестовою мовою. Тому разом із фахівцями з одеської організації «Surdo School», яка навчає жестової мови, музей вирішив створити відеогід. Команда запросила викладача школи з порушенням слуху, який не просто «начитував» текст, що описував зображення, а також інтерпретував з огляду на те, що саме його зацікавлювало у творі. Зрештою цей фокус на онлайн допоміг команді стати більш гнучкою вже в умовах повномасштабного вторгнення.
Сьогодні Одеський національний художній музей вирішив за підтримки Українського культурного фонду продовжити цей проєкт, створивши повноцінний віртуальний 3D-тур виставками з сурдоперекладом. Він містить сканування сучасних експозицій «До війни» та циклу «Мови війни» у супроводі 22 відео жестовою мовою. Тож тепер виставкові зали обох поверхів музею стають доступними для значно більшої кількості людей, які цікавляться культурою та мистецтвом.
До того ж окрім віртуального туру, музей також за підтримки УКФ опублікував серію відеоінтерв‘ю з художниками «Від першої особи» з сурдоперекладом. Павло Маков, Etchingroom1, Валерій Басанець, Дмитро Ерліх, Михайло Рєва, Олег Дімов, Станіслав Жалобнюк — загалом сім інтерв‘ю, перекладені жестовою мовою, вже доступні до перегляду на Youtube-каналі музею. Незабаром також вийде нова серія з 5 мінілекцій Her Story про мисткинь з колекції ОНХМ (Людмилу Ястреб, Маргариту Жаркову, Катерину Петрококіно, Діну Фруміну, Раїсу Нудельман), що також будуть перекладені жестовою мовою. До створення відео залучили відділ професійних сурдоперекладачів Суспільного мовника. Авторка відеопроєктів — мистецтвознавиця і культурна менеджерка Аля Сєгал.
«Поки у нас є 3D-фіксація лише певної кількості виставкових проєктів. Але у планах — робити 3D-тури під кожний виставковий проєкт. Це є однією із задач музею — забезпечити тимчасові проєкти максимальною документалізацію», — підсумовує Юлія.