Якщо після прочитання цього тексту вам різко захочеться всіяти хату зеленим гіллям, вибігти на подвірʼя, сплести вінок, запалити смолоскипи й рушити в ліси на пошуки цвіту папороті, попереджаємо: це нормально! Адже ми підготували величезний путівник календарно-обрядовими святами українців, обравши найбільш знакові для кожної пори року. Зелені свята та Маковія, Калита та Масниця — бо коли, як не зараз, відновлювати втрачену памʼять про давню українську обрядовість, яка, до того ж, всіх нас обʼєднує.

Почнемо з того, що більшість свят, які ми знаємо сьогодні, тісно переплітаються з релігійними віруваннями — як із язичництва, так і з християнства, яке перейняло традиції політеїзму та перетворило давніх язичницьких богів на святих. Уже в іншому сакральному сприйнятті вони й продовжили своє існування, ставши покровителями різноманітних сфер — плодовитості, природних стихій, цілительства та захисту. 

Згодом їх наділили ще й деякими господарськими функціями та обовʼязками. Наприклад, у пророка Іллі, сили якого перегукувалась із могутнім Перуном, просили дощу, а у святих Модеста та Власія, які прийшли на заміну язичницькому Велесу, — позбавити худобу від хвороб.

У давнину українці ділили рік на дві частини — літо та зиму, а його початком вважали березень, оскільки саме в цей час природа починала оживати. Тоді було заведено носити по вулицях одягнене в сукню опудало Мари, духа, що уособлює зміну пори року, і співати при цьому весняні пісні. Після цього ритуалу опудало спалювали, а все дійство обовʼязково супроводжувалося танцями. Веснянки, які ми знаємо та співаємо й сьогодні, взагалі є найдавнішим проявом української народно-обрядової творчості.

Водночас свята календарного циклу поєднували в собі віру людей у силу стихій, їхній культ предків та магічні ритуали. Наприклад, землі та воді було заведено приносити в жертву ритуальні деревця, за що стихії віддячували людям та відкликали посухи чи пожежі. Якщо ж говорити про шанобливе ставлення українців до предків, то вони вірили, що родичі після смерті продовжують опікуватись членами своїх сімей. Так і зʼявилась традиція задобрювати їх на свята, залишаючи їжу вдома чи на цвинтарі, що мало принести хороший врожай та добробут.

Календарні свята так само щільно були повʼязані й з землеробським циклом, що напряму позначалось на згуртованості спільноти у селах та своєчасному виконанні різноманітних робіт. Тож усі традиції та ритуали, які супроводжували ці свята, ставали повноцінною основою для того, аби регулювати спосіб життя українців та контролювати їхню сільськогосподарську діяльність.

Обов’язковими компонентами всіх календарних свят були: обрядовий стіл, господарська та сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходи та привітання, а також рядження та маскування.

Почнемо путівник із літнього циклу. Все, що залишається — дослухатись до традицій та відсвяткувати так, щоб пращури пишались! 

Літній цикл свят

Літній цикл народних свят завжди був найбільш різноманітним. Він починався із Зелених свят та Русального тижня, коли, за повірʼями, русалки виходять на землю святкувати. А новий, осінній, починався на Маковія, у день семи Святих мучеників, коли було заведено освячувати мед нового врожаю, мак, воду та букети маковійчиків у храмах. Всі ці літні святкування обертались навколо двох мотивів — поклоніння стихіям природи та поєднанні чоловічого й жіночого. 

Зелені свята 

Що це за свято?

Ці дні символізували перехід від весняного до літнього циклу. А взагалі, це така суто українська назва християнського свята Трійці, що на 50-й день після Великодня, коли відзначають появу людям Всевишнього у вигляді Бога-Отця, Бога-Сина та Бога-Святого духа. Дати тут можуть варіюватись в залежності від дати Великодня, але в будь-якому разі Зелені свята — червневі. Як і більшу частину літнього циклу, у цей період українці вшановували культ рослинності, закликаючи хороший врожай.

Які традиції святкування?

Відповідно, й сама обрядовість Зелених свят була повʼязана з рослинами та деревами. У Клечану суботу, що напередодні Зеленої неділі, було заведено прикрашати оселю гілками клену, верби, липи та інших дерев, а підлогу — посипати травами. Також клечане зілля залишали й на могилах померлих родичів, вшановуючи їхню памʼять так само як ми робимо після Великодня.

Святкові ж розваги починались із понеділка — молоді люди виходили в ліси та поля танцювати біля дерева, на яке встановлювали колесо, прикрашене квітами та стрічками. В деяких регіонах України була й інша традиція — одну з дівчат одягали як тополю та водили у такому вигляді дворами села. Всі господарі, до яких дівчата заходили, обовʼязково мали не залишити їх із порожніми руками.

Свято Купала

Що це за свято?

Основне місце у літньому календарі народних святкувань завжди посідала купальська обрядовість, адже саме цей період символізував найбільший розквіт природи. Це свято символізувало народження літнього сонця — Купала, що мало імʼя язичницького божества, а отже й коріння мало відповідне. Всі обряди та ритуали, що супроводжували цей день, походять також із язичництва та ґрунтуються на культах вогню, чоловічого начала, води, жіночого начала та рослинності. А от обрядове багаття, мабуть, один із найвпізнаваніших символів купальських святкувань, повʼязане з культом сонця. 

Які традиції святкування?

Плетіння вінків, вшанування та спалення купальського деревця, розпалювання багаття та стрибання через нього, обрядова вечеря та багато інших. Центральними персонажами святкувань були Купало, дерево, прикрашене квітами, та Марена, опудало, яке топили наприкінці дня, — вони уособлювали чоловіче (сонячне) та жіноче (водяне) божества. Все це дійство мало розгортатись навколо купальського вогнища, що горіло аж до сходу сонця.

Напередодні Купала дівчата ворожили на нареченого — кидали вінки у воду, а хлопці їх мали діставати та проводити ніч святкувань з тією, чий вінок вдавалось виловити. Щоправда, часто молодь наперед домовлялася, із ким хоче бути парою на святі. 

Стрибки через багаття були не просто розвагою, а супроводжувались низкою прикмет. Наприклад, той парубок, який стрибне найвище з усіх, принесе своїй родині гарний урожай, а якщо хлопець та дівчина перестрибнуть через багаття разом — вони неодмінно одружаться і проживуть щасливе життя разом. Тому, настанова від предків — не стрибайте через вогонь із випадковими людьми! 

Ну і, звісно, один із найвідоміших символів свята — це цвіт папороті. На Купала всі охочі ходили в ліс, здебільшого парами, щоб його відшукати. Ті, хто його знаходив, знаходив ще й щастя та добробут. Втім на шляху до цього були перепони у вигляді злих духів, які також полювали за цвітом папороті. Аби убезпечити себе від них, хлопці, які знаходили квітку, мали її надійно заховати та озброїтись полином чи татарзіллям.

Петра і Павла 

Що це за свято?

Тут, звісно, сама назва натякає на те, що це — християнське свято на честь апостолів Петра й Павла. Цей день, який зараз відзначають 12 липня, був свого роду завершенням купальських святкувань та початком жнив. Казали, що справа святого Петра — «жито зажинати», а жінки зокрема співали таку народну пісню: 

Минулася петрівонька, 
Почались жнива. 
Наробилася у полі, 
Що тільки жива.

Як і для багатьох календарно-обрядових свят, на Петра було багато народних прикмет, до яких дослухались. Наприклад, українці вірили — якщо у цей день піде дощ, то буде гнити картопля, а якщо буде спека, то на Різдво буде мороз.

Які традиції святкування?

До святкувань завжди готувались надзвичайно ретельно та заздалегідь — білили хати, прикрашали оселю рушниками та прибирали на подвірʼї. А кожна господиня знала, що на святковому столі обовʼязково мають стояти вареники з сиром та мандрики — спеціальне обрядове печиво у формі пампушок, що готували також із сиру. Втім, їсти їх можна було лише після повернення з церкви. У деяких регіонах України, наприклад, на Слобожанщині, на Петра готували ще й три горщики борщу та зарізали при цьому трьох півнів.

У Карпатах в цей день пастухи влаштовували своє свято на полонинах — так само з мандриками, змаганнями та танцями. А ще проводили особливий обряд, який називався «копання Петра», — викопували у землі канаву, опускали туди ноги, а всередині накривали стіл із їжею. Іншою традицією, яка дещо перегукується із Зеленими святами, є гуляння молоді — в окремих регіонах хлопці та дівчата збирались та влаштовували ритуальні гойдалки в лісах.

День святої Мокрини

Що це за день?

А цей день вже завершував літній цикл, хоч і відзначався 1 серпня. Хто ж така Мокрина і чому саме на неї поклали обовʼязок завершувати літні святкування? Ще в дохристиянських віруваннях її вважали донькою осені, яка приносила холод та дощі. Звідси зʼявились і народні прикмети — українці вірили, що осінь буде такою, якою буде погода на день Мокрини. «Як на Мокрини дощ, то горіхи повимокають, а як сухо, то бджоли повилітають!» — казали в селах на Київщині. А от в селах поблизу Умані була інша приказка: «Якщо на Мокрини дощ, то сій жито: буде врожай!».

Які традиції святкування?

Основний обрядовий процес у цей день так само був повʼязаний із дощем. Тому, якщо раптом 1 серпня була суха погода, жінки могли «робити Мокрини» — вдатись до певного обряду закликання дощу. Вони знаходили дівчину, яка народилася в цей день, називали її Мокриною, наряджали у святкову сукню та підносили їй колосся хліба. Дівчина мала взяти їх та віднести до річки, щоб та «передала» хліб на знак задобрювання волозі та «вмовила» її все ж таки пролити дощ. Втім, іноді той, хто народився 1 серпня, міг і нашкодити самою своєю появою на вулиці, — у народі вважали, якщо день Мокрини сирий, то ті, хто народився в цей день, не могли виходити на вулицю, інакше злива заллє усю землю.

Осінній цикл свят

Якщо весь літній цикл народних свят був обʼєднаний спільним мотивом вшанування природи, осінній здебільшого визначався завершенням робіт у полі та поступовою підготовкою до зими. Тож, майже всі осінні українські обряди були повʼязані не з конкретним днем чи святом, а радше з виконанням землеробських робіт. Вуличних гулянь ставало дедалі менше, найбільші святкування проводили вже у приміщеннях, а обряди тяжіли до родинного життя, адже після свята Покрови у жовтні починались весілля. 

Маковія 

Що це за свято?

Свято Маковія, або як ще його називають в народі Спас на воді, також має релігійне коріння. У цей день віряни зокрема вшановували памʼять семи святих Макавейських мучеників, а українці вирішили трошки видозмінити імʼя їхнього очільника — так і зʼявився Маковій. Цей день відзначають 14 серпня і саме з нього починається Успенський піст, що триває майже до кінця місяця.

Які традиції святкування?

Оскільки це насамперед релігійне свято, українці, звісно, у цей день ходили до церкви. Але не просто так — вони брали з собою жовті купчаки, чорнобривці, васильки, а також мак та воду, щоб все це освятити. Після цього їх клали за образами й не чіпали аж до весни — лише тоді мак засівали на городі, а засушені квіти дівчата вплітали у коси на Благовіщення. І це не все! Тут проявилась і магічна обрядовість. Деякі дівчата обсипали оселю особливим маком-видюком, який мав захистити від відьомських зачарувань. Якщо ж говорити про обрядову їжу, без якої не обходився жоден стіл на Маковія, це були шуліки — коржики з медом та маком.

У деяких селах Київщини на Маковія встановлювали спеціальні високі хрести, що були прикрашені квітами та головками маку, а поверх цих хрестів могли чіпляти гарбузову маску із запаленою свічкою. Щойно вечоріло, молоді люди збирались навколо них та всю ніч танцювали. Втім, було важливо оберігати свій хрест від сусідів, а от чужий — можна було й знищити. У цьому проявлявся ігровий аспект та суперництво між різними спільнотами села.

А ще, за переказами, у самому Києві був звичай зʼїжджатися до Дніпра на Маковія й освячувати воду. Під час усього процесу чоловіки мали обовʼязково бути вбраними у козацький одяг.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці

Що це за свято?

І продовжуючи тему козацтва — найбільш знаковим святом для них була саме Покрова. Недарма у цей день, 14 жовтня, ми відзначаємо День українського козацтва разом із Днем захисників та захисниць. Чому ж це так сталось і що це за свято — ну, по-перше, у цей день в козаків проводили вибори нового отамана, адже вони вірили, що свята Покрова є їхньою покровителькою. Саме через це на її честь було зведено доволі багато храмів по всій країні — як-от Покровський собор у Харкові чи церкву Покрови на Подолі у Києві.

Також цей день у народі завжди був насичений різноманітними прикметами. Ось деякі з них:

— Якщо лист з берези та дуба на Покрову впаде чисто — до легкого року, а нечисто — до суворої зими.

— Якщо на Покрову сніг — буде багато весіль.

— Хто сіє по Покрові, не має дати що корові.

Які традиції святкування?

Не дивно, що деякі з прикмет були повʼязані з весіллям, адже на Покрову починався їхній сезон. Навіть сьогодні доволі багато українських сіл продовжують слідувати традиції та влаштовують весілля після 14 жовтня. Тож, щодо давніх традицій, то, мабуть, переважна більшість з них була покликана допомогти молодим дівчатам знайти собі чоловіка. Як варіант, можна було помолитися Покрові з такими словами: «Свята мати Покровонько, покрий мені головоньку, хоч ганчіркою, аби не зостатися дівкою». 

Втім, не пошуками чоловіка єдиними! На свято Покрови також не забували й про здоровʼя родини та добробут в оселі — для цього традиційно господиня знімала рушник з ікони Богородиці та вішала його над дверима. 

Святого Дмитра

Що це за день?

Якщо свята Мокрина приносила осінь до села, то святий Дмитро — зиму. Про це навіть співали у колядках:

У святого Дмитра труба зі срібла… 
А як затрубив ще й святий Дмитро, 
Та й покрив зимков усі гори біло…

Тож, у цей день, 8 листопада, так само уважно спостерігали за погодою, адже вірили, що вона свідчить про те, якою буде не лише зима, а й весна.

Але це, знову ж таки, народне повірʼя, а саме свято теж стосується релігійних вірувань — у цей день в церкві вшановують Великомученика Димитрія, якого вбили римляни за християнську віру. До речі цей день памʼяті існує аж від часів хрещення Київської Русі. 

Які традиції святкування?

Повертаючись до народних традицій, у Дмитрову суботу, яку називали «родинною» або «дідовою», влаштовували поминки померлих родичів — у церкві, а потім і вдома. Водночас обід удома був особливим, адже було заведено не лише нагодувати родину, а й взяти трошки з кожної страви, покласти все це в окремий посуд та залишити на ніч разом із ложками всередині. Поруч ставили воду та вішали рушники — це робили для того, аби душі померлих, які в цей день полишають цвинтар та навідують родичів, теж могли пообідати.

Ну а для незаміжніх дівчат після святого Дмитра новини вже були не надто райдужні, адже на цьому сезон сватань завершувався і їм доводилось вже чекати весни.

День святого Михайла

Що це за день?

День святого Архистратига Михайла завжди був удвічі знаковим для українців, адже його вважають ще й патроном Києва — він навіть зображений на гербі міста із мечем в руках. Такий образ захисника в нього побутує і в народі. Дехто вірив, що, наприклад, коли гримить грім, це означає, що Архистратиг Михайло веде війну з чортами, а якщо блискавка має форму хреста — значить благословляє. Якщо ж у цей день, 21 листопада, випадав сніг, то українці казали: «Михайло на білому коні приїхав». 

Ну а взагалі у християнській традиції він — ангел-цілитель, захисник воїнів та покровитель душ померлих. Тому переважно його зображують як воїна, який перемагає дракона чи чорта, а вшановують як у західній, так і у східній традиції. 

Які традиції святкування?

Усі звичаї та вірування в цей день проявлялись у формі вшанування святого Михайла. Наприклад, на Поліссі було заборонено рубати сокирою, різати ножем та ткати, щоб ненароком не розлютити архистратига. Крім того, в цьому регіоні Михайлів день перегукувався з поминальними святами, під час яких господині обовʼязково готували кутю, борщ та кисіль.

А за одним народним звичаєм, у День святого Михайла треба задобрювати добровика — це такий дух-помічник домовика. Робили ж це для того, аби він не розгнівався та не нагнав замість себе когось лихого до двору. Так, після промовляння заговору на подвірʼї малювали дьогтем смугу та просили дворового не виходити за неї, а потім залишали для нього вечерю у хліві. Ну а секретним прийомом було задобрювати взагалі всіх разом — і лихого, і домовика, і дворовика. Щоб це зробити, господарі обирали найстарішого худого півня та іржавою тупою сокирою відсікали йому голову на знак жертвопринесення.

Зимовий цикл свят

Природа засинає — прокидаються зимові обряди, які на противагу попереднім поєднані з міфами про народження всесвіту та родинними мотивами. Розпочинає цей цикл свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, яке символізує «введення літа в зиму». За народними прикметами, цей день визначав, яким буде наступний рік для села — урожайним, дощовим чи посушливим. Втім, найбільше обрядових дійств серед усіх свят зимового циклу, звісно, увібрали в себе Різдвяні, коли найбільше уваги приділяли вшануванню роду. 

Свято Введення

Що це за свято?

Повна назва цього свята — Введення у храм пресвятої Богородиці. І це одне з найбільших християнських свят на честь приведення Діви Марії батьками до Єрусалимського храму, щоб присвятити Богу, — його відзначають 4 грудня. Водночас крім сакральної складової, для українців Введення було визначальним днем переходу від осені до зими, а ще — закликання добробуту на весь наступний рік. До речі, саме з цього дня було суворо заборонено копати лопатою землю, бо вона в цей момент «засинає» аж до Благовіщення.

Які традиції святкування?

Напередодні свята, зокрема на Поділлі, було заведено обсипати корів сім’ям, а їхні вим’я — мастити маслом, адже вірили, що це принесе більше молока. Також дехто вдавався до замовлянь, аби жодна відьма не могла нашкодити. 

До речі, це не єдиний магічний обряд, повʼязаний із Введенням. На свято ворожили за полазником — так називали ритуального гостя. Якщо до хати першим заходив молодий та гарний чоловік, це означало, що для оселі та родини в ній рік пройде в добробуті, а от кволий чоловік або, що гірше, стара жінка для цього ритуалу навпаки були провісниками нещастя. 

Втім, у різних регіонах України деякі звичаї та вірування могли відрізнятись. Наприклад, у Карпатах казали, що на Введення померлі приходять до живих із потойбіччя. А от у східних регіонах та селах Наддніпрянщини побутував звичай святити воду вночі перед святом — дівчата вірили, що це має «привернути» хлопця.

День Андрія (Калита)

Що це за свято?

Але, мабуть, найбільша концентрація ворожінь дівчат була саме на Свято Андрія, що має й іншу назву в народі — Калита, однойменний обряд переведення юних дівчат та хлопців у більш дорослий вік. Взагалі це день вшанування памʼяті одного з апостолів — Андрія Первозванного, який, за легендою, проповідував християнство зокрема в Києві. Будь-яка праця як фізична, так і інтелектуальна в цей день, 13 грудня, була заборонена. І ворожіння, до речі, теж. Втім, попри це, у народних традиціях всі ці ритуали збереглись, оскільки вони мають ще дохристиянське коріння. 

Які традиції святкування?

Особливим дійством на Андрія були забавляння з «калитою». Це пшеничний круглий великий корж чи хліб, густо намазаний медом, що підвішували на мотузку до балки. Хлопці проходили під нею і намагалися вкусити, промовляючи: «Їду, їду калиту хапати». А після цього всі сідали вечеряти за стіл, обовʼязковою стравою на якому мали бути вареники з різними начинками.

Дівчата ж сумлінно ворожили, звертаючись до різноманітних обрядів, адже вірили, що Андріївська ніч допоможе їм дізнатись про свою долю. Один із них — сіяти льон чи коноплі на підлозі й паралельно з цим говорити: 

Андрію, Андрію!
Я на тебе коноплі сію;
Димкою [чи спідницею] волочу, —
Бо дуже заміж хочу.

Далі одна за одною дівчата мали язиком злизувати насіння з підлоги — і лише та, в якої на кінчик язика приліпиться дві насінинки, знайде собі пару впродовж року.

На Буковині, наприклад, дівчата збиралися в одній хаті, пекли пиріжки «балабушки», на які обовʼязково необхідно було приносити воду в роті. Після приготування дівчата робили мітки на своїх пиріжках кольоровими нитками, розкладали їх на рушнику та пускали до оселі кота. Чию балабушку той їв першою, та дівчина мала першою вийти заміж. Якщо ж кіт взагалі не чіпав якийсь пиріжок, це означало, що дівчина, яка його спекла, залишиться ще в дівках, а якщо заносив балабушку в темний кут, та дівчина мала переїхати кудись до іншого краю.

Ще бувало — набирали намул з дна ріки та приносили його до оселі. Якщо дівчина потім знаходила в ньому щось залізне, це означало, що чоловік буде ковалем, якщо шкіру — шевцем, якщо пісок — муляром, а якщо саму землю — то хліборобом.

День Святого Миколая

Що це за свято?

Всі діти в Україні знають, що 19 грудня насамперед треба лізти під подушку шукати подарунки! Ну принаймні чемним можна було точно не перейматись, а от неслухняні могли й різки отримати. Святкують цей день, так само вшановуючи памʼять християнського святого Миколая Мирлікійського (Чудотворця), а традиція дарувати подарунки зʼявилась теж не просто так. За життя Миколай Мирлікійський був багатим чоловіком і завжди дбав про тих, хто цього потребував. Так, одного разу він скористався батьківським спадком, щоб допомогти бідному чоловіку забезпечити доньок приданим, а сам так і не розкрив потім для них свій вчинок. 

Які традиції святкування?

Цікаво, що найстарішим українським народним звичаєм на свято Миколая було пивоварення — господарі кликали багато гостей, веселились, пили зварене ними пиво, а потім гучно всі разом ганяли по селу. Навіть в одній із колядок фігурує ця традиція:

Чому так нема, як було давно,
Як було давно, а з первовіку:
Святним Миколам пива не варять…

За легендами, святий Миколай до того ж захищає людей від водної стихії. Тож рибалки на Одещині завжди мали поруч образ святого, аби той виступав їхнім покровителем. А от на Галичині вірили, що Миколай Чудотворець опікується не лише людьми, а й дикими тваринами. 

Різдвяні свята 

Що це за свята?

Мабуть, найбагатшими, з огляду на насичену обрядовість, святами для українців були саме Різдвяні, адже вони увібрали в себе багато народно-драматичної творчості. Традиційно Різдвяні святкування складались із декількох важливих обрядових заходів. Це насамперед 40-денний піст та підготовка до свят — прибирання оселі, збір всіх необхідних знарядь на зиму і зрештою прикрашання ікон у домівці новими рушниками та зіллям. Після цього вже починались основні святкування — Святвечір та Коляда, Різдво, Маланка та Водохреща. Традиції, притаманні цим святковим дням, могли змінюватись в залежності від регіону, втім, менш насиченими ці дні від того не ставали. Розказуємо про найбільш знакові обряди та звичаї.

Які традиції святкувань?

Святвечір завжди був найбільш родинним днем, до якого сумлінно готувались заздалегідь. Із самого ранку господиня мала добути «новий вогонь» — для цього вона діставала кремінь та кресало з-під образів, тричі хрестилась, ставала обличчям до сходу сонця та «викрешувала» вогонь, яким далі розпалювала завчасно підготовлені висушені 12 полін. І лише після цього починалось приготування 12 пісних страв на вечерю. 

Важливим українським символом свята був Дідух — сніп жита, який надвечір господар має занести до хати та поставити в куті під образами, перевʼязавши залізним ланцюгом. Поруч клали ярмо, руків’я від плуга та хомут, а зверху Дідух вкривали білою скатертиною. Вірили, що він уособлював духів пращурів та житла. 

Перед вечерею хату обкурювали ладаном, а місце біля худоби всипали насінням дикого маку проти відьом. Щойно зʼявлялась перша зоря, Святий Вечір починався. Втім, першими, кого треба було нагодувати, були домашні тварини, а вже потім можна було сідати за родинний стіл та не забути до того заклясти всі злі сили.

На знак памʼяті про померлих родичів першою стравою на стіл ставили кутю, яку треба було скуштувати. У такий спосіб господарі «запрошували» до вечері всю родину — і навіть померлих. Необхідно було промовити молитву і лише після цього розпочати вечерю з куті, запивши її узваром. На столі обовʼязково мали стояти свічка, сіль та часник.

У ці святкові дні також було заведено ходити від хати до хати, співати та влаштовувати театралізовані виступи — тобто колядувати. Водночас у різних регіонах України це відбувалось у різні дні. Наприклад, на Слобожанщині та Гуцульщині — у перший день, після завершення служби, а на Західному Поділлі — на другий день свят зранку. До колядувань та самобутнього українського вертепу готувались завчасно — обовʼязково треба було мати з собою восьмикутну зірку, а також маски Кози та Ведмедика. 

Основними атрибутами вбрання у хлопців були білі та коричневі кожухи із чоботами, зробленими власноруч, а в дівчат — хустки та віночки. Колядники завжди просили дозволу заколядувати, коли приходили до чиєїсь оселі, а після виступу господарі мали віддячити їм солодощами чи грошима.

У день Різдва, звісно, всі родинами йшли на нічну церковну службу, а зранку вертались додому на сніданок та молитву. Впродовж дня всі родичі ходили одне до одного в гості, а звідусіль лунало суто українське привітання — «Христос народився!» та відповідь «Славімо його!». 

Автентичним народним святом була, а в деяких селах ще й досі є, Маланка. Це свято супроводжувалось особливим обрядом із традиційними перевдяганнями у різноманітних персонажів фольклору та тварин. Саме святкування походить ще з дохристиянських традицій, відтак, доволі контрастує з більш ужитковим колядуванням та вертепом. Але хоча б раз долучитись до цього дійства однозначно варто. Наприклад, щороку безліч українців та іноземців зʼїжджались до Красноїльська, що в Чернівецькій області, яке 13 та 14 січня перетворювалось на величезний карнавал самобутньої обрядовості.

Весняний цикл свят

Ще з дохристиянських часів пробудження природи після зими було для українців сакральним процесом та супроводжувалось різноманітними обрядами. Відповідно багато календарних народних свят були своєрідним переходом між двома порами року та закликанням весни з піснями, іграми та іншими ритуально-магічними діями. Розпочинало цей цикл свято Стрітення — хоч і відзначали його 15 лютого, коли, як може здатись, на пробудження природи ще не могло бути жодного натяку. А от справжній прихід весни українці повʼязували з появою перших пташок — уособлення новонароджених та пращурів, які охороняють урожай. Водночас найбільш знаковими для весняного циклу завжди були Великодні свята.

Стрітення

Що це за свято?

Стрітення було християнським святом та означало принесення до Єрусалимського храму маленького Ісуса. Його відзначали 15 лютого та вірили, що у цей день зима зустрічається з літом. Саме слово походить від «зустрічати», «стрічати». Тож, на Стрітення українці звертались до язичницьких обрядів — пісень-замовляння на тепло та врожайне літо. Землеробство ж могло ще почекати до кінця березня. Вірили, що ясна та тиха погода у цей день означає добрий урожай та роїння бджіл, вітер — погані прикмети, а відлига — пізню осінь. Тому серед народних прикмет були, наприклад, такі: «Як на Стрітення півень нап’ється води з калюжі, то жди ще стужі!» або «Як нап’ється півень води, то набереться господар біди!».

Які традиції святкування?

Господарі на Стрітення традиційно ворожили на хороший врожай — ставили на ніч тарілку з зерном на двір та чекали, чи наповниться вона росою до ранку. Якщо так, то врожай буде, а якщо ж ні — новини для родини невтішні. У церквах в цей день було заведено святити воду та свічі, які називали «громичними», оскільки їх запалювали під час грози на знак оберігання від грому та задобрювання природних стихій. Того саме свято подекуди називали «Громиця». 

Під час освячення води у церкві люди набирали її у новий посуд, приносили додому, а потім пильнували за нею, адже вірили, що в ній є потужна магічна сила та цілющі властивості. З часом її могли використовувати для лікування, давати худобі, щоб запобігти хворобам, окропляти нею вулики та частувати чумаків на вдачу. До речі, віра в магічну силу освяченої на Стрітення води ще й досі збереглась у багатьох селах України.

Масниця

Що це за свято?

Ще за часів Київської Русі останній тиждень перед Великоднім постом означав прихід Масниці — традиційного свята вже остаточного завершення зими, яке побутує не лише в українців. Оскільки воно напряму повʼязано з Великоднем, чіткої дати святкувань не було, але здебільшого щороку його відзначали наприкінці лютого та на початку березня. У деяких регіонах України свято називають ще Запусти, Пущення, Заговини, Сирний тиждень чи Колодій, що, до речі, походить він назви найбільш поширеного серед українців народного обряду. Обрядової їжею на Масницю був холодець зі свинини, вареники з сиром, налисники, капусняк, рибний борщ та інші пісні страви.

Які традиції святкування?

Молодим людям привʼязували до ніг або іноді до рук деревʼяну колоду на знак засудження, що вони ще й досі не одружились — це і називалось обрядом Колодія. Цю колодку прикрашали стрічками та квітами, а хлопці мали тягнути її за собою доки не задобрять чимось жінок чи дівчат, які їм цю колодку привʼязали.

Заміжні жінки впродовж усього тижня Масниці теж мали свої обряди. В понеділок вони зустрічались у корчмі «колодякувати» і це означало, що одна з них має покласти на стіл невелике поліно чи палицю, яку, власне, й називали колодкою, а інші жінки в цей момент — загортати її шматочками полотна. Це означало народження колодки, з чим потім, випиваючи, починали вітати одна одну. І так аж до суботи, бо за цей тиждень щодня колодка проходить різноманітні стадії — народження, хрещення і зрештою смерті. 

На Слобожанщині ж була інша традиція — молоді хлопці та дівчата збирали зі столу кістки, виносили їх на подвірʼя та починали кидати їх від комори у ворота — казали, що той, хто не зможе влучити, не доживе до Великодня.

Благовіщення Пресвятої Богородиці

Що це за свято?

Велике християнське свято Благовіщення, яке відзначають 25 березня, присвячене вістці від архангела Гавриїла до Діви Марії про її непорочне зачаття. Втім, в Україні в цей день, як і під час багатьох інших релігійних свят, побутувало багато язичницьких традицій. До речі, в народі Благовіщення ще називали «третьою зустріччю весни», після якої вона вже повноцінно переймає естафету. Земля в той день вперше пробуджується, а це означало, що вже можна починати роботи в полях. Також до Благовіщення у села повертались лелеки, а господарі обовʼязково мали випускати всіх своїх домашніх тварин на двір відчути весну. 

Які традиції святкування?

Традиційно на Благовіщення було заборонено працювати — українці казали, що в цей день навіть птах не вʼє гнізда. У церкві ж освячували проскуру — літургійний хліб, який потім розтовчений додавали до меду, «щоб бджоли роїлися», змішували з землею та засівали, «щоб дощова хмара ниви не минала» й заривали у землю, «щоб град посіву не побив». На рівні зі стрітенською водою освячена проскура набувала цілющих властивостей та стояла поруч з образами. 

Дівчата, які на Благовіщення йшли по воду та знаходили на шляху пролісок, мали незабаром вийти заміж. Взагалі вважали, що ця квітка має магічні сили та приносить щастя, а якщо вранці у цей день покласти її в миску з холодною водою та вмитись, то процедура неодмінно принесе дівчині красу. В обід дівчата зазвичай зустрічались коло церкви, щоб вести перший весняний хоровод — «Кривий танець», під час якого бігали за руки поміж трьома вербовими гілочками, які треба було встромити в землю, співали пісні та вітали весну. 

Звісно ж, у цей день в народі було багато прикмет. Наприклад, казали якщо перед сходом сонця на Благовіщення ясно й тихо, то буде добрий врожай, а якщо лежить сніг — то навпаки. 

Великодні свята

Що це за свята?

Великдень для українців, як і Різдвяні свята, тягнув за собою багато підготовчих процесів — як внутрішніх, так і зовнішніх. Саме ж свято теж вбирає декілька знакових днів — це Вербна неділя, Страсний тиждень, Поливаний понеділок та Проводи. До Великодня віряни завжди дотримувались суворого посту, що тривав сім тижнів — стільки ж Ісус провів у пустелі, а отже вважали, що людина має в такий спосіб співпереживати його стражданням. А оскільки Христове воскресіння відбулось рано в неділю, піст заведено завершувати в суботу вночі, а вже опівночі — розпочинати урочистості з обходу вірян довкола церкви під дзвони. 

Які традиції святкувань?

Вербною називають неділю за тиждень до свята, коли за традиціями не можна сіяти конопель та городини, а іноді й буряків. У неділю було заведено святити вербу під час церковної служби, а серед дітей подекуди навіть був звичай ковтати кілька «котиків», аби не боліло горло. Освячену вербу в деяких регіонах України носили від церкви до церкви — наприклад, на Харківщині. А вертаючись із церкви, господарі не заходили до хати — спочатку мали посадити на городі кілька гілок, а вже решту занести до оселі. Також в народі вірять, що освячена верба має магічну силу, тому нею могли виганяти худобу на двір, щоб убезпечити її від лихого, або ж застосовувати у народній медицині разом із цілющими травами.

Весь останній тиждень перед Великоднем називають Страсним, а особливими днями вважають Великий, або Чистий четвер, коли Ісус востаннє зі своїми учнями розділив трапезу під час Таємної вечері, а віряни у цей день намагаються причаститись, Страсну пʼятницю — день, коли з церкви виносять шматок тканини, «плащаницю», у яку був загорнутий Ісус після розпʼяття, а також Велику суботу — коли під час ранкової служби читають 15 паремій зі святковими приспівами.

І лише після цього починається основне свято, яке, як і Різдво, заведено відзначати у родинному колі. Сніданок у цей день розпочинають із молитви, після чого господар має взяти освячене яйце, розділивши його на стільки частин, скільки людей є за столом. Цей звичай взагалі має давнє коріння, адже яйце завжди символізувало зародження життя — на Великдень воно є символом воскресіння Ісуса. 

Писанки та крашанки в Україні також відомі ще з давніх дохристиянських часів. Найстаріший орнамент — геометричний, кожен зі знаків якого символізував певний ритуал чи священне число. Сьогодні ж в орнаментах писанок присутні історичні та мистецькі мотиви — зокрема, рослинні, зоологічні, антропологічні та побутові. Розписували писанки спеціальними паличками, у які заливали віск і в такий спосіб вимальовували на них орнамент, після чого яйця фарбували.

Понеділок після Великодня називають Поливаним — традиційно у цей день хлопці обливали дівчат водою. Облити їх у відповідь можна було лише у вівторок. А у деяких регіонах люди обливали самих себе, адже вірили, що вода у цей день є цілющою, а сам процес є свого роду очищенням. Утім сьогодні більшою мірою ця традиція збереглась лише на Заході України. 

Проводи, або Гробки, Красна гірка чи Радуниця — різні для більшості регіонів назви одного поминального дня, коли після Великодня родина вшановує памʼять померлих родичів, приходить на цвинтар та залишає для них там освячену їжу. Сама ж традиція походить ще з часів язичництва.

Після Великодня весняний цикл поступово добігає кінця, а на заміну йому знову приходить літній. І, як бачимо, ця обрядова циклічність зберігається в Україні з давніх часів до сьогодні. Попри те, що не всім регіонам вдалося зберегти самобутні традиції зокрема, через придушення проявів ідентичності, зараз в нас є не просто можливість, а навіть необхідність відновити втрачену памʼять та пронести унікальний культурний код через всі наступні століття.  Так само як це вдалося зробити нашим попередникам.

Література:

Георгій Кожолянко «Українські свята: дохристиянські та християнські традиції»
Олекса Воропай «Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис» 
Наталка Фіцич «Культ предків. Нетуристичні звичаї України»
Степан Килимник «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні»