Локальні лідери — проєкт Platfor.ma, в рамках якого ми попросили авторів з усієї країни розказати історії людей, які об’єднали свою спільноту заради перемоги України. Місто Броди знаходиться на Заході України, однак там теж чули прильоти ракет. І з першого ж дня почали боротися за нашу перемогу. Про те, як громада об’єдналася, аби допомогти фронту, нам розповів Анатолій Белей, який був обраний Бродівським міським головою вже тричі.
У день, коли почалася повномасштабна війна, я прокинувся о п’ятій ранку й одразу поїхав на роботу. Рівно о 7 годині почув перші вибухи — на територію нашої Бродівської громади прилетіли ракети. Звісно, було переживання. Ніхто не міг передбачити масштабів російської агресії. Перше, про що я думав — хвилювався за місто, свою сім’ю та інші родини, які потрібно буде евакуйовувати. Але, дякувати Богу та ЗСУ, вивозити людей з Бродів не довелося. Наша громада знаходиться на межі Львівської та Рівненської областей і вважається «тиловою». Хоча, час від часу бувають прильоти. Попри загрозу ракетних ударів, до нас продовжують приїжджати люди з територій, де ведуться активні бойові дії.
Понад 3000 українців знайшли затишок у нашій громаді. Враховуючи особливість Бродів, цивільних розселяємо в приватному секторі та у квартирах, що надають самі бродівчани. Ми не можемо не допомагати, адже розуміємо біль людей, які втекли від війни. Я на власні очі бачив зруйновані міста і села, населені пункти України, просто знесені з лиця землі.
Коли почалася велика війна, до мене зателефонували мери майже всіх міст-партнерів. Наші друзі з Польщі та Німеччини висловили співчуття, переживання. Всі запитували, що нам потрібно, чим допомогти. І вже через кілька днів до нас поїхала гуманітарна допомога.
Багато речей передаємо для військових. Часто їздимо з волонтерськими поїздками на Схід. Вже доставили нашим захисникам не один десяток автомобілів, причому багато машин отримуємо від партнерів з різних країн. Їх обслуговуємо, фарбуємо й через кілька днів веземо на передову. Втім, звернень не меншає, їх просто безліч, адже буває так, що сьогодні отримали, а через кілька днів цієї машини вже немає.
Коли окупант розгорнув повномасштабну агресію, створювали територіальну оборону, будували блок-пости і фортифікаційні споруди, ходили на патрулювання, контролювали всі стратегічні об’єкти. Тоді справді було складно… Я переживав, щоб ми мали чим воювати в разі наступу на наше місто і громаду.
На початку, по суті, вся Україна зайнялася волонтерською діяльністю, щоби підтримати Збройні сили. Я впевнений, що наша робота в цьому напрямку є постійною і вагомою. Маю багато подяк від різних військових частин, яким нам вдалося допомогти.
Благодійний фонд «Берегиня», який я очолюю, працює з 2005 року. У 2011-му відкрили також благодійну їдальню. Щодня тут харчується близько 120 людей різних пільгових категорій. Серед них — діти, сироти, діти учасників бойових дій.
Головними партнерами нашого фонду є німецька спільнота «Україна Допомога Брайтшайд ім. святого Лаврентія», де керівником є професор, доктор Генріх Беннер. Ця людина дуже багато допомагає Україні ще навіть з початку незалежності. А лише з 24 лютого 2022 року до нас поступило майже 33 тонни гуманітарного вантажу. Одягом, харчовими продуктами та засобами гігієни допомагаємо всім, хто до нас звертається, зокрема — з числа внутрішньо переміщених осіб. Неодноразово гумконвої направляли для цивільних, що живуть під обстрілами.
Також є сім’ї, якими я особисто опікуюся, періодично відвідую та допомагаю розв’язати їхні проблеми. Є різні життєві ситуації, моменти, коли люди впадають в депресію. Є діти, яких виховують бабусі. Таким родинам дуже потрібна підтримка.
Війна змінила усіх — мою діяльність, як міського голови, також. Я, так би мовити, закинув парадний костюм і не бачу проблеми в тому, що допомогти розвантаженням гуманітарних вантажів. А коли їду на Схід — одягаю військову форму, яку мені подарували ще на початку російського вторгнення. Як сказали мої друзі-військові після однієї з перших поїздок до лінії фронту ще у 2014 році — «тепер ти свій серед своїх».
Увесь цей час поруч була моя сім’я. Спершу внуки на короткий час виїхали, але не змогли бути далеко від рідного дому. Я найбільше переживав, щоб не було більше прильотів. Щоб не бомбили наше місто, щоб не нищили його. Це призвело б до дуже великих жертв. От за це я кожен день переживав.
А щодо планів на майбутнє — все залежить від того, яка буде ситуація. Якщо будемо перемагати на Сході (а ми переможемо!), ситуація буде більш чи менш стабільна і тут, в тилу. Однак якщо раптом буде погіршення на фронті — буде важко жити й працювати і у Західній Україні. Бо економіка фактично знищена. У місті, на жаль, навіть немає змоги виконувати ті роботи, які були заплановані ще до повномасштабної війни.
На щастя, чимало вдалося зробити щодо поточного ремонту доріг. І навіть змогли профінансувати дороги загального користування, де ми у співпраці з департаментом Львівської ОВА відновили аварійні ділянки. Скоро будемо приймати бюджет і планувати роботи на наступний рік. Яким буде цей рік — важко прогнозувати. Але віримо в Бога та ЗСУ.